Читать онлайн книгу "Сини змієногої богині"

Сини змiеногоi богинi
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
Що може бути цiкавiшим за ii величнiсть iсторiю? Тiльки iсторiя, про яку розповiдають небайдуже та неупереджено. Саме так, як це робить Валентин Чемерис (нар. 1936 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор iсторичних та фантастичних романiв i оповiдань, лауреат багатьох лiтературних премiй. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфенi», «ольвiя», «Генерали Імперii», «ордер на любов», «ярославна», «Вашi пальцi пахнуть ладаном…», «Трагедiя гетьмана Мазепи», «Марина – цариця московська».

«Сини змiеногоi богинi» – роман-есей, що складаеться з власне роману та кiлькох повiстей з однiею головною героiнею – Скiфiею, загадковою i таемничою краiною вершникiв з луками, тiею Скiфiею, яка у VII столiттi до н. е. пiд дзвiн мечiв i спiви стрiл з’явилася на пiвденних теренах Украiни. Легендарна i реальна, повна слави i звитяги, знана нам i незнана, Скiфiя воiнiв i хлiборобiв, царiв i вождiв, чаклунiв i знахарiв, войовничих амазонок i жриць, земля героiв (Іданфiрс, Атей, Скiлур) i майстрiв неперевершених шедеврiв, що й нинi дивують i вражають людство…





Валентин Лукич Чемерис

Сини змiеногоi богинi

Роман-есей



Пiдеш ти у мандрiвку столiть

З мого духа печаттю.

    І. Франко

Серед усiх вiдомих нам народiв лише скiфи володiють одним, проте найважливiшим для людського життя мистецтвом. Воно полягае у тому, що жодному з ворогiв, котрий напав на iхню краiну, вони не дають урятуватися. Нiхто не може iх наздогнати, якщо тiльки вони самi цього не захочуть. Адже у скiфiв немае нi мiст, нi укрiплень, i своi житла вони возять iз собою. Всi вони – кiннi стрiльцi з лукiв i промишляють не землеробством, а скотарством: iхне житло – кибитки… Їм сприяе iхня земля i допомагають рiчки. Краiна скiфiв – це багата на траву i добре зрошувана рiвнина…

    Геродот iз Галiкарнаса. «Історiя», книга четверта «Мельпомена», звана ще iнодi «Скiфiею Геродота»


* * *


Коров’як на могилi i тирса.

Над могилами небо як дзвiн.

Щирим золотом степ цей свiтився,

Казанами i чашами цвiв.

Здавна тут не любили халтури

Нi в пророцтвах, нi в справах земних.

Мчали степом пiдпаленi хури

З брехунами-жерцями на них.

Тут кипiла кривава робота,

Коли обрiй вiйною горiв.

І на горло карала голота

За пiдступнiсть i зраду царiв.

Вiдгуло, вiдпалало нестерпно.

Тiльки золото сонцем сiя.

Синiм свистом над сизим степом

Славить вiтер скiфське iм’я.

    Борис Мозолевський






Пролог

Скiфська таiна





Мiсяць в травах росяних купався…


Був у Скiфii (та й нинi ще е, хоч Скiфii вже давним-давно немае) жовто-золотистий тюльпан, як i всi квiти краiни сколотiв (так називали себе скiфи), витвiр чарiвноi Аргiмпаси.

Мiсяць в травах
росяних купався,
До зiрок тяглася ковила.
Скiфська Афродита —
Аргiмпаса —
Степом зачарованим iшла.
І по тих галявах, де ступали
Їi ноги, теплi i живi,
До схiд сонця
сходили тюльпани
І горiли кров’ю по травi…

Аргiмпаса у скiфiв була богинею краси i кохання (сказано ж у Бориса Мозолевського: скiфська Афродита) i ширше – життя та смертi. Осяйна i прекрасна богиня (вродливiшоi жiнки за неi – i серед смертних, i серед безсмертних – годi й шукати у Скiфii) була жоною скiфського бога вiйни, грiзного Арея. Мiсячними ночами спускалася вона з неба й, оповита золотим маревом, – що ховало ii вiд очей простих смертних, йшла степом. Там, де незрiвнянна ступала, з’являлися квiти. І першим квiтнув тюльпан – улюблена квiтка богинi щастя й кохання. І скiфи (i мирнi хлiбороби, i войовничi кочiвники, званi царськими скiфами, жорстокi повелителi племен, що населяли тодi Скiфiю) були певнi: таке диво, як тюльпан, що рiвнозначно щастю людському, свiту бiлому посилають лише боги.

Тож не дивно, що тюльпан у Скiфii вважали квiткою кохання i щастя людського. І коли по веснi там чи там у степах чи й побiля кочовищ з’являлися жовтi дзвоники (звечора iх ще не було, а вранцi – ось вони, наче з-пiд землi виринули!), як засмаглi на вiтрах i спекотному сонцi лиця скiфiв-хлiборобiв чи кiнних вершникiв з луками свiтлiли й добрiшали: веселiмося, наш край вiдвiдала чарiвна богиня любовi й краси. Скiф’янки прикрашали тюльпанами свое волосся, стаючи ще гарнiшими, i наставали тодi ночi кохання, днi шлюбiв, i Скiфiя сповнювалась смаглявими скiфенятами…

І так тривало рiк у рiк, вiк у вiк. І так, здавалося, триватиме завжди. Але – не судилося…

Сьогоднi вiд Скiфii – колись Великоi, адже всього лише двi тисячi рокiв тому (вiк, як для iсторii, незначний) вона займала майже всю територiю теперiшньоi Украiни (принаймнi ii степову та лiсостепову частини вiд Дунаю до Дону, вiд гiр Криму й до зони лiсiв на пiвночi), зосталися нам у спадок, крiм кiлькох десяткiв гектарiв незайманих ii степiв (хоча б Хомутинськi степи, Михайлiвська цiлина, заповiдники «Кам’яна Могила» чи Асканiя-Нова та ще де-де куцi обнiжки колись немiряних степових просторiв), ще знанi у всьому свiтi могили, званi курганами (розкопанi археологами i ще не розкопанi, але майже всi протягом столiть пограбованi), золотi витвори ii в музеях – наших i чужих, – легенди й iсторiя, що е водночас i нашою, ранньоукраiнською iсторiею; а на довершення – золотий скiфський тюльпан – невеличкий, iз крученими листочками жовтого кольору. (Жовтий колiр е первинним, похiдним вiд зеленого, тобто другий колiр у природi).

Його вiдкрив – як новий, до того не вiдомий науцi вид, – описав i на честь Скiфii скiфським назвав наприкiнцi двадцятих рокiв харкiвський ботанiк І. Зоз. З iменем «скiфський» тюльпан назавжди увiйшов у флору Украiни. І хоч мiж кiнцем Скiфii та початком Украiни й пролягло тисячолiття (краiна синiв змiеногоi богинi зникла у III ст., а перша лiтописна згадка про Украiну датуеться 1187 роком), вони обидвi волею iсторii стали колискою цiеi незвичайноi квiтки, що поеднала iх: матiр’ю-прародителькою скiфського тюльпана е скiфська богиня Аргiмпаса, а названим батьком (це вже точно) – украiнський ботанiк.

Скiфiя проiснувала – як полiтичне об’еднання племен пiд зверхнiстю скiфських кочовикiв, як, зрештою, держава (з деякою умовнiстю вживаю цей термiн) – з VII ст. до н. е. по III ст. н. е., i тiльки золотий тюльпан ii, переживши всi потрясiння й катаклiзми iсторii, загибель одних народiв i з’яву iнших в украiнських степах, живе та квiтне й нинi. А ось чи ростиме вiн ще й завтра-позавтра – того вже нiхто з певнiстю сказати не може. Як i про долю iнших тюльпанiв Украiни, а iх у неi – разом iз скiфським – вiсiм (маються на увазi первиннi, дикорослi, не селекцiйно-гiбриднi, яких безлiч): Шренка (слава Богу, цей вид ще зустрiчаеться аж у восьми схiдно-пiвденних областях та в Криму), пiвденнобузький (квiтне лише в двох областях), гранiтний (лише у заповiднику «Кам’яна Могила» Донецькоi областi), дiбровний (у десяти лiвобережних районах), змiелистий (зрiдка на Сходi), Калле (тiльки в околицях Судака та на Керченському пiвостровi), коктебельський (виявлений лише в околицях Планерського в Криму)…

І зникають вони не через несприятливi природнi умови чи консервативнi бiологiчнi властивостi, а пiд тиском господарськоi дiяльностi людини, зникають, хоч i мають вiд природи прогресивнi данi: швидко ростуть i розвиваються, репродукують велику кiлькiсть насiння, легко розмножуються насiнням i вегетативно. Тож у всьому винна людина, яка масово зривае квiти для букетiв, знищуючи при цьому бульбоцибулини. (Як, мiж iншим, i пролiсок, що його по веснi центнерами вивозять на базари, особливо пiвденнi та в Криму, i навiть рейди, що iх улаштовуе мiлiцiя на захист весняних квiтiв, не дають бажаних наслiдкiв.) Але «найбiльшоi шкоди завдае популяцiям розорювання степiв. Надмiрне випасання вiвцями степових i трав’янистих схилiв руйнуе останнi пристанища тюльпанiв» (В. Собко. «Стежинами Червоноi книги»).

Але чи не в найгiршому станi в Украiнi перебувае сьогоднi квiтка богинi Аргiмпаси. Скiфський тюльпан вже мае застережливу позначку: ендем. Бiльше того: вузький ендем. Застереження науковцiв «ендем» означае поширення даного виду (iншими словами, його ареал), обмежене невеликим природним регiоном лише в одному географiчному пунктi планети Земля.

А тому скiфський тюльпан, що колись золотом сяяв по всiй Скiфii, сьогоднi е вимираючим видом, що вже перебувае на гранi повного зникнення з лиця планети Земля. Скiфи не забрали його з собою в могилу, передали його нам, ми ж повиннi передати квiтку любовi i щастя своiм нащадкам. Та чи буде що передавати?

Вiн усе ще квiтне веснами, сяючи – як i в прадавнi скiфськi часи – щирим золотом. Але вже зникнувши iз степових просторiв, дивом зачепився лише в Асканii-Новi. Вiдступати йому вже нiкуди, хiба що в небуття. Та й хто його порятуе, як уже немае його матерi, богинi Аргiмпаси. Але попри все, вiн ще квiтне, i в його золотому сяйвi проглядаеться Скiфiя, наша, по сутi, iсторiя, яку нам не дано права забувати, як не дано права втрачати бодай одну рослину.

Та лихо нависло не лише над тюльпанами. Вiдкриймо згадувану вже книгу В. Г. Собка «Стежинами червоноi книги». Центральний ii роздiл – «Зникаючi види рослин в природi та культурi». Знаете, скiльки вiн нараховуе на сьогоднi зникаючих (а деякi вже й зникли!) видiв представникiв украiнськоi флори? Аж – 179! І все це – разом iз скiфським тюльпаном – е золотим квiтковим фондом Украiни. Сьогоднi. Бо завтра його ж може й не бути. Ми не тiльки не бережемо цей фонд, а – що гiрше – заважаемо йому самому зберiгатися, ось чому вiн пiд загрозою.

Виписую лише кiлька (за браком мiсця) тривожних рядкiв iз згадуваноi працi: «Гвоздика пiвденно-бузька росте лише на гранiтних вiдслоненнях Пiвденного Бугу i його приток. Нiде бiльше на земнiй кулi такоi рослини немае». НІДЕ БІЛЬШЕ!

«Волошка несправжньо-блiдолускова вiдома тiльки в заповiднику «Кам’яна Могила» (останнiм пристанищем «Кам’яна Могила» стала й для тисячолистника голого та волошки блiдолускуватоi).

І – як крик: «Саме тут (у заповiднику «Кам’яна Могила». – В. Ч.) на залишках гiрських скель, де пекельно пряжить степове сонце, доживае вiку дрiбненька папороть – вудсiя альпiйська. Немае сумнiву, що карбононароджену вологолюбну горянку вповивали тумани Сарматського моря (20 – 6 млн рокiв до нашоi ери)».

І як тут не згадати застереження англiйського натуралiста Джеральда Даррера: «В моiх очах зникнення будь-якого виду – це кримiнальний акт, рiвноцiнний знищенню неповторних пам’яток культури, таких, як картини Рембрандта чи Акрополь».

Та й, зрештою, хiба наше життя пiсля того, як зникнуть сотнi видiв рослин, стане кращим? Хiба не докором нам усiм звучить застереження про те, що вудсiя альпiйська доживае свого вiку в заповiднику? Хiба ми за неi не в одвiтi?

«В степу досi спить бiльша частина нашоi iсторii», – якось зауважив один iз дослiдникiв, i це, коли ти опиняешся один на один зi степом, та ще вночi, особливо гостро вiдчуваеться.

Всю нiч невгамовно пiдпадьомкав перепел (слава Богу, що хоч вiн ще не зник), закликаючи когось невидимого «Пить пiдем… Пить пiдем…» І всю нiч у степу чулися якiсь шерхоти, шелест, чийсь свист (чи не стрiли кочовикiв крають повiтря?), зiтхання… Чие? Кiммерiйця? Скiфа? Сармата? Слов’янина?… І лунав тупiт копит, i ти знову думаеш: чий? Кiммерiйський, скiфський, сарматський, слов’янський? Чи, може, тупiт зниклих з цих степiв – назавжди зниклих! – диких коней-тарпанiв, колись таких поширених ще в скiфськi часи.

Пiд ранок, вiтаючи сонце, що ось-ось мало з’явитися, заспiвав у небi жайвiр – теж, як i тисячi лiт тому. Нарештi з-за далекого обрiю витнувся пруг сонця, i променi його почали розходитися вiялом, б’ючи в небо золотими стовпами. Та ось сонце i зовсiм зiйшло i позолотило на взгiрку кам’яну бабу (теж уцiлiли – кам’янi! – лише де-де), а бiля неi жовтим дзвоником спалахнув скiфський тюльпан. І товариш мiй, показуючи на нього, радiсно крикнув: «Дивись, вiн… Справжнiй скiфський тюльпан! Вночi, доки ми передрiмували, тут була вона…» «Хто – вона?» – запитую пошепки. «Аргiмпаса, – так само пошепки вiдповiдае товариш, – вночi, в золотому маревi ходила скiфська богиня краси та кохання. Ось чому тут вранцi з’явився тюльпан, якого ще звечора не було».

І так захотiлося повiрити, що й справдi степом в золотому мiсячному маревi блукала скiфська Афродита, так захотiлося, що й повiрив у те. З вiрою в диво, в богиню кохання, яка незримо витае i над нами, все ж таки легше – i квiтцi квiтнути, i людинi жити… Хоча iнодi нi-нi та й думаю звiдтодi: скiфська богиня залишила нам квiти i серед них – тюльпан. Ми, на вiдмiну вiд ii величностi, звичайно ж, не боги (тут нас можна зрозумiти, але – не виправдати), простi, як кажуть, простiсiнькi, всього лише гомо сапiенси, та все ж i пiсля нас мають з’являтися в рiдному краi на наших слiдах квiти – бо як же iнакше? Бо що ж тодi чекатиме планету життя нашого з ласкавим йменням Земля i рiд людський на нiй?

…Мiсяць в травах росяних купався,
До зiрок тяглася ковила.
Скiфська Афродита —
Аргiмпаса —
Степом зачарованим iшла.
І по тих галявах, де ступали
Їi ноги, теплi i живi,
До схiд сонця сходили тюльпани
І горiли кров’ю по травi…




Скiфська таiна


Скiфську таемницю на березi Боспора Кiммерiйського, а з нею i золотi скарби сколотiв, як називали себе скiфи, допомiг вiдкрити випадок. До речi, далекий вiд археологii.

Вирiшила тодiшня влада для чогось переселити 108 сiмей вiдставних матросiв iз Севастополя у Керч, де iм пообiцяли збудувати сяке-таке житло, невеликi хатки «с малыми расходами». Простiше – землянки. Для цього потрiбно було вiд 300 до 400 кубiчних сажнiв камiння. Оскiльки законiв, якi б охороняли археологiчнi пам’ятки, тодi не було – як i самого, мiж iншим, усвiдомлення, що можуть бути якiсь там надбання iсторii та культури, а отже, iх треба оберiгати, у тiм числi й кургани, – то, недовго думаючи, вирiшили вiдрядити солдатiв одного з тамтешнiх полкiв збирати камiння, – так до всього ж i дешевше, – на курганi, що його мiсцеве населення називало Куль-Оба – «горб попелу» в перекладi з татарськоi мови. Чому його так названо – невiдомо. Назва не вiдповiдала дiйсностi, адже курган не був горбом попелу – тiло його складалося iз землi, що ii вiки й тисячолiття та ще власна вага перетворили на твердь, а ззовнi курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто i для чого наносив на крутi боки кургану те камiння, ще й насунув на його похмуре чоло «папаху» з отакезних брил, – того нiхто не вiдав. Як нiхто не вiдав, чиi дужi руки його насипали i для чого лишили на вiки, i що ховае у своiх надрах цей загадковий велет украiнських степiв.

Вiдколи пам’ятали себе тамтешнi люди, звiдтодi й бовванiв високий степовий курган за шiсть верст вiд Керчi, якраз по дорозi, що вела до Феодосii. Вiн здiймався, мов гiгантський шолом давнього витязя, на його вершинi день i нiч гули степовi вiтри, пропахченi гiрким полином i пилом далеких краiв, а мимо пливли i пливли – теж з гiрким полиновим присмаком i пилом далеких краiв, – задумливi сивi столiття, що складалися в тисячолiття. Зникали однi народи чи племена, з’являлися iншi, котрi вже нiчого не знали про своiх попередникiв у тих краях, вiйни змiнювалися миром, нетривкий мир – тривалими вiйнами, в диму пожеж щезали наймогутнiшi царства, велелюднiсть i багатства змiнювалися злиднями й глухими вiками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим i величним.

Куль-Обу оточували напiвзабутi прадавнi легенди.

Казали, що буцiмто курган заклятий, i той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землi, буде жорстоко покараний: злi духи миттю перетворять такого смiливця в камiнь. Власне, на Куль-Обi було не камiння, запевняли iншi, а закам’янiлi смiливцi, котрi вiдважилися потривожити вiчний сон велета.

Але тi легенди, колись владнi й страшнi, вже нiкого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тлiли iскорками в пам’ятi немiчних дiдiв i поволi затухали на вiтрах нового життя. Камiнь був потрiбний, тож до легенд уже не прислухалися.

Камiння брали, i нiхто вiд того не кам’янiв.

Потреба в дешевому камiннi й призвела Куль-Обу до швидкоi загибелi. Бо коли Керч – крихiтне татарське мiстечко, точнiше село – почала швидко зростати, перетворюючись на велике портове мiсто на пiвденних кордонах Росiйськоi iмперii, забракло дешевого будiвельного камiння. У тi роки фундаменти i стiни давнiх фортець та поселень, яких було безлiч у тих краях, зникали на очах. Мiсцевi жителi навiть не здогадувались, що iхне бiдне, забуте Богом i людьми село, чомусь зване мiстечком, знаходиться на мiсцi античного Пантикапея – велелюдноi i багатоi столицi могутньоi Боспорськоi держави. А руiни, гори камiння i тесанi плити – то все, що лишилося вiд колишньоi столицi колишнього царства.

Невдовзi настала черга й Куль-Оби: впав вiн в око генуезцю Рафаiлу Сакссi. Не так, власне, сам курган, як його камiння. Створюючи в Керчi контору торгiвлi з кавказькими горцями, Рафаiл Сакссi взяв з Куль-Оби 400 кубiчних сажнiв камiння – для будiвництва огорожi навколо свого саду. Але набiг генуезця на Куль-Обi навiть не позначився – так багато було там камiння. І ось у вереснi 1830 року за Куль-Обу взялися двiстi солдатiв… Заскрипiли пiдводи, служилi день у день здирали з кургану його кам’яне покривало i возили в мiсто. У першi днi це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як i ранiше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, пiдводи, перевозячи сотнi кубiчних сажнiв камiння, скрипiли день у день. Це й вирiшило долю старого кургану.

Вересень 1830 року на Керченському пiвостровi був сухим i спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночi на далеких обрiях Таманi, по той бiк протоки, потемнiле небо шалено краяли блискавицi, i звiдти, приглушене вiдстанню, долинало вiдлуння громiв (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози). Того раннього ранку теж було задушливо – анi вiтерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже i хвора – похапцем сунув до кишенi окраець черствого чорного хлiба, за давньою звичкою прихопив з собою вiрьовку довжиною в двадцять сажнiв, котрою вiн обмiряв не один десяток старовинних фундаментiв у Керчi та навколишнiх мiсцях, прихопив ще компас для вимiрювання кутiв i вийшов на феодосiйську дорогу.

Зiбрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрiвку – мав на метi оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пiшов Павло Дюбрюкс прямiсiнько в iсторiю… Бо те, що вiдбудеться з ним сьогоднi, завтра, пiслязавтра, – навiки збереже для нас невiдоме досi iм’я цiеi скромноi людини, несправедливо скривдженоi бiльш меткими колегами, а часом i просто хапугами iз сильними й мiцними лiктями.

Невдовзi Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху вiйськову пiдводу, що порожняком торохтiла за куль-обським камiнням.

– Сiдайте, ваше благородiе, – притьмом припросив засмаглий солдат, показуючи великi жовтi зуби. Притримуючи коней, насмiшкувато бликнув i, як здалося Павловi, чмихнув: – Воно, ваше благородiе, як бити дворянськi ноги пiшкодьором, то лiпше вже солдатською торохтiйкою проiхатись.

«Ваше благородiе» крекчучи вилiз на пiдводу. Довго вiдхекувався… Роки вже не тi, та й хвороби… Ще й цей солдат глузуе… А втiм, Дюбрюкс уже звик до насмiшок, як звикае равлик до своеi раковини. Ось тiльки цiкаво: звiдки солдат знае про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс уже встиг забути про своi колишнi чини й звання. Але – було. І був вiн тодi не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маестатом, а не бiдний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хлiба в кишенi.

«О доле, як ти жорстоко обiйшлася зi мною… – зiтхнув Павло. – Хоча… може, то я сам i вiдштовхнув од себе долю? І збочив на манiвець, i з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий мае свою батькiвщину, перетворився на безрiдного емiгранта в чужiй краiнi…»

Похитуючись на возi, Дюбрюкс вiдганяе од себе невтiшнi спогади, та думки все одно настирливо обсiдають його з усiх бокiв. Вiд них стае порожньо на серцi й незатишно. Інодi ж спогади ще радують його. І тодi бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в iншому свiтi, в iншому життi. Все перекреслила революцiя – будь вона проклята! – що спалахнула у Францii проти дворянства, а отже, i проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса та його дворянських привiлеiв. Вiн, дворянин i офiцер, зустрiв революцiю вороже. Став на бiк ii ворогiв, роялiстiв… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних егерiв» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Вiн поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за вiдiбранi титули i – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батькiвщину, за якою потiм тужив усе свое емiгрантське життя. Та й революцiя його довго переслiдувала. В Австрii вiйська принца Конде розгромив молодий республiканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росii i перейшли на службу до чужого царя. Ось тодi капiтан Поль Дю Брюкс, проклявши революцiю як найбiльше зло свiту, облишив вiйськову службу i зняв мундир. Лiпше голодне життя в Петербурзi, анiж участь у насильствi й кривавiй веремii, що затуманила розум його спiввiтчизникам i йому самому…

Пiдвода торохтiла, а Павло Дюбрюкс, iдучи в iсторiю, все думав i думав про свою помилку молодостi. А може, то була i не помилка? Може, вiн дiяв так, як велiли йому дворянськi титули, а доля просто розсудила по-iншому?

Ще до французькоi революцii закiнчилася шестилiтня росiйсько-турецька вiйна, i в 1774 роцi в селi Кючук-Кайнарджi, на правому березi Дунаю, був пiдписаний мирний договiр. Росii перейшли фортецi Кiнбурн у гирлi Днiпра i Керч та Єнiкале в Криму. Кримське ханство, що пiдлягало Туреччинi, було лiквiдоване i приеднане до Росiйськоi iмперii. Життя в Криму почало докорiнно мiнятися.

Завдяки тим змiнам стався поворот i в життi французького емiгранта Поля Дю Брюкса. У 1811 роцi в Керчi органiзували митницю, бути ii начальником запропонували Павловi Дюбрюксу (а вiн на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як-то кажуть: на чиему возi iдеш, того й пiснi спiвай). Їхав у Керч iз сподiванням хоч якось вирватися з бiдностi, та фортуна i того разу повернулась до нього боком. Керч тiльки називали мiстом: двi вулички довжиною трохи бiльше версти, вiсiмдесят бiдних дворiв. Ну яке ж це мiсто, яка там митниця! Щоправда, Керч до ii приеднання до Росii була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вiрмени. У фортецi стояв турецький гарнiзон. Та, коли росiйськi вiйська взяли мiсто, бiльшiсть його мешканцiв розбiглася, частина була переселена царицею Катериною. Населення бiдувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мiзерною торгiвлею: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, рiзнi дрiб’язковi товари: сухофрукти, бакалiю, тютюн, люльки – i перепродували iх. З того й жили. Начальниковi митницi платили на рiк чотириста карбованцiв асигнацiями – iх ледве вистачало, аби якось звести кiнцi з кiнцями. Тримався на рибi, яку зрiдка давали йому тi нечисленнi шхуни, що навiдувалися в порт. Щастя трохи посмiхнулося начальниковi митницi, коли в Керчi пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи бiльшою платнею. Але то аби з голоду не померти.

Павло зiтхнув… Ось тобi й – «ваше благородiе»! Солдат навiть не пiдозрюе, що в «його благородiя» вже другий день бурчить у животi, а вiн мусить приберiгати надалi единий шматок хлiба.

Тiльки й радощiв, що археологiя…

– Ваше благородiе, – урвав плин його думок вiзник. – Яка ото трясця понасипала в степах такi кургани? Робити людям було нiчого, чи що?…

Дюбрюкс здригнувся вiд його голосу i вiдповiв машинально, все ще думаючи про свое:

– Так царiв своiх, вождiв та знатних воiнiв люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробницi кургани, щоб далеко iх було видно. Зокрема, скiфи. Особливо в наших пiвденних степах.

– А-а… царi, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився i спересердя на коней гаркнув:

– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царi в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, iродовi душi. А в тих курганах, мабуть же, й золота до бiса. Чув, пасталакали на базарi, що в землi, мовляв, великi скарби заритi.

– Скiфи, коли споряджали своiх владик на той свiт, золота не шкодували…

– Хi-i… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи царевi не все одно, як зотлiвати в землi – iз золотом чи без?

– Видно, не все одно, – зiтхнув Дюбрюкс.

– Еге, царям завжди золота мало – i на цьому свiтi, i на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак пiдкинув.

Павло Дюбрюкс про таку розкiш, як п’ятак, вже й не мрiяв, роздобути б двi копiйки та купити на них у солдатiв тютюну – страх як хотiлося курити. Що нiчим свiтити в кiмнатi, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кiлька днiв змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хлiба в кишенi – теж. Вже давно не п’е вiн вранцi каву, бодай i без цукру, яку так любить, – немае за що. А ось курити хотiлося немилосердно. Тiльки ж де дiстанеш двi копiйки? Доводиться терпiти.

– А як тi скiфи жили? – не дочекавшись вiдповiдi, запитав солдат i скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не вiйськова таемниця.

– Ось якраз це i е таемницею, – посмiхнувся Дюбрюкс. – Таемницею iсторii. Археологiя, наука така, хоче вiдкрити завiсу, щоб невiдоме стало вiдомим.

Археологiя… Без неi Дюбрюкс i не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Росiйськоi iмперii. Не маючи спецiальноi освiти й потрiбних знань, натомiсть вiн мав велику любов до археологii, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчi на кожному кроцi чорнiли якiсь руiни, фундаменти, а то й цiлi споруди, що стояли тут сотнi i сотнi лiт. Нiхто нiчого не знав про тi залишки споруд i, певно, вже й не дiзнаеться, бо iх розтягують щодня, щогодини – тi, кому байдуже до iсторii та ii пам’яток. Що мiг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож повсякдень вештався на руiнах, рився в груддi та смiттi iсторii, видовбуючи звiдти неоцiненнi мистецькi коштовностi давнiх народiв, що зникли вже з лиця землi. Його вважали диваком, з нього смiялися, але охоче приносили йому старовиннi речi, статуетки, вази, наконечники стрiл, iржавi мечi тощо. Так i зростав домашнiй музей Дюбрюкса, перший музей Керчi. Все, що знаходив чи дарували йому люди, приносив додому i виставляв у шафах, що вже були переповненi врятованою старовиною. Що не вмiщувалося в кiмнатах, особливо мармуровi плити, – те складав у дворi.

– Хитрий хранцуз шукае скарби, – говорили про нього в мiстi. – Думаете, йому потрiбнi заiржавленi мечi? То вiн ними очi замилюе. А сам тихцем золото шукае…

Дюбрюкс тiльки посмiхався, слухаючи отi теревенi. Десь починаючи з 1816 року, на своi мiзернi кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але – тицьнула мiзерiю. Деякi iз знайдених речей якось репрезентував iмператрицi Марii Федорiвнi та графу Воронцову. Золотi речi, що iх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 роцi за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була видiлена скромна сума на розкопки. Але цiннi знахiдки, як на грiх, бiльше не траплялися, видiленi грошi швидко танули. Крихiтна сподiванка затеплилася 1818 року, коли Керч проiздом вiдвiдав iмператор Олександр І. Почувши про дивакуватого мiсцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеем. Імператорська величнiсть з цiкавiстю розглядав золотi речi (браслети, серги, обручки, фiгурки тварин, жiнок тощо), надмогильнi щити з написами часiв Боспорського царства, велику кiлькiсть боспорських монет, рiзнi вази, статуетки, якими були вщерть наповненi три великi шафи в квартирi дивака француза. Високопоставлений вiдвiдувач лишився задоволений вiдвiдуванням i, на знак монаршоi милостi i «благоволенiя», подарував Дюбрюксу все зiбране ним, не видiливши для музею анi копiйки. Жаль… Але спасибi iмператоровi, що вiн хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс i знайшов…

Злиднi й нестатки обсiдали археолога-самоука з усiх бокiв. З кожним роком гiршало здоров’я. Та, попри все, вiн щодня вставав, ще й на свiт не займалося, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчi. Вiрьовкою довжиною в двадцять сажнiв Дюбрюкс обмiряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень i акуратно переносив iх на папiр.

«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже лiтами, майже в злигоднях, заохочуваний однiею лише любов’ю до науки, вiдправлявся здiйснювати своi дослiдження вiд Керчi до Опука на вiдстанi 60 верст з одним шматком хлiба в кишенi, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його спiввiтчизник, французький консул в Одесi Тетбу де Марiньi, – бачив, як, провiвши двi чи три ночi в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошукiв, вiн повертався додому, виснажений голодом, i пiдтримував свое iснування тiльки степовими травами».

Йому вже заздрили – ситi й лiнивi. Але бiльше з нього насмiхалися. Часом бувало й гiрше. Скориставшись iз того, що вiн не мае спецiальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторовi, що наглядач соляних озер – неук i тiльки псуе iсторичнi цiнностi. На щастя Дюбрюкса, у 1820 роцi керч-енiкальським градоначальником став любитель археологii полковник І. О. Стемпковський – людина порядна i високоосвiчена. Вiн гаряче пiдтримував Дюбрюкса.

Ось i на Куль-Обу його нацiлював:

– Придивiться до неi уважно, коли знiматимуть камiння. Можливо, там що-небудь i трапиться вашому пильному оку. А солдати, самi знаете, iм аби камiння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши менi знати. Я пiдтримаю вас.

…Пiдвода, урвавши свое одноманiтне торохтiння, нарештi зупинилась.

– Приiхали, ваше благородiе.

Дюбрюкс притьмом злiз iз воза. На курганi, що стрiмко здiймався вгору, вже не було камiння. Солдати, котрi вешталися по його схилах, дозбирували гравiй.

– Ну, старий, вiдкривай нам таемницi, довго ж ти iх ховав у своiх надрах, – весело загомонiв Дюбрюкс до Куль-Оби i вiдчув себе радiсно i легко. Вiн завжди почувався радiсно i легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, дiду, що здерли з тебе камiння. Як би ти не вiдводив менi очi, але мене не проведеш – я чотирнадцять лiт розкопую кургани i дещо вже знаю i нюх маю. Ой, коли б ти, дiду, не ховав у собi прадавню гробницю якого-небудь скiфського царя-владики…

З цими словами схвильований Дюбрюкс, забувши про своi болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якоi людина, власне, i живе i яку часом чекае все життя. Тiльки не до всiх вона приходить. Доглядачевi керченських соляних озер пощастило. Нарештi фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять рокiв тяжкоi працi в степу, злигоднiв, поразок i невдач.

«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження, i його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки i заодно допомоги – бодай кiлькох копачiв».

Невдовзi прибув молодий i хвацький капiтан з радiсною для Дюбрюкса звiсткою: градоначальник дозволяе розкопувати Куль-Обу i надае в розпорядження пана Дюбрюкса загiн солдатiв-землекопiв.

– Тож з Богом, пане Дюбрюкс!



Вони стояли на пiвнiчному боцi кургану. Перед ними аж до самого обрiю мрiв степ. Повiвав гiркуватий вiтер, i Павло з радiстю його вдихав, вiдчуваючи, що вiтер приносить йому новi сили. Вiтер степiв, вiтер древнiх курганiв i таких же древнiх народiв, чие життя вiдклекотiло в цих степах вiки та вiки тому. Павло любив такi вiтри, бо вiдчував себе в iхньому подувi молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як i самi степи.

– Почнемо звiдси, з пiвнiчного боку, – вирiшив Дюбрюкс i завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас пiд ногами – таемницi iсторii! Чуе мое серце: саме тут вхiд до гробницi. Хай вибачить нам господар цiеi могили, що потривожимо його вiчний сон, але iнакше нiяк дiзнатися про минуле.

Солдатiв не треба було пiдганяти – завзято кинулись до лопат. За годину зняли кiльки шарiв грунту, i зненацька лопати об щось заскреготiли.

– Камiнь!

Ще по якомусь часi Павло зазначив:

– Так i е – вхiд до гробницi… Гляньте, кладка з тесаного камiння. Ми – на порозi вiдкриття! Чорт забирай, як гарно жити у свiтi бiлому!..

Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводi цiлого почту з любителiв археологii, чиновникiв i просто цiкавих, в курганi вже був розкопаний вузький кам’яний хiд. В кiнцi того коридора – дромоса – виднiлися дверi, що вели до гробницi. Вони були заваленi камiнням. Нетерпiння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережнiсть, одразу ринувся в коридор.

– Стiйте! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зi стелi дромоса звисае камiння. Воно ледве тримаеться. Звернiть увагу, колоди, що пiдпирають камiння, вже напiвзогнилi. Можливий обвал.

– Дромос доведеться розiбрати, – вирiшив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю вiдро горiлки.

Але як солдати не старалися, а розiбрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачою ходою. Камiння зi стелi доводилось виколупувати обережно, адже один невiрний рух – i все громаддя стелi гуркне на голови, розчавить i поховае пiд собою копачiв. Усi наступнi днi Дюбрюкс був сам не свiй, метушився, сам тягав важке камiння, хапався то за лом, то за лопату, забував iсти, спати… Засмагле його лице змарнiло, тiльки глибоко запалi очi горiли огнем завзяття. Чим далi просувалися копачi коридором, тим вiдчутнiше падав темп роботи. Кожного дня, ще й на свiт не займалося, приiздив до Куль-Оби Стемпковський i не вiдходив вiд кургану до темряви. Не втручався в хiд робiт, нiкого не пiдганяв, щоб не скоiлось, бува, лиха, тiльки нижня губа його дрiбно-дрiбно здригалася, видаючи справжнiй стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обiд i каву з цукром та булочками. Павло механiчно те ковтав, майже на ходу, навiть не вiдчуваючи смаку, i знову зникав у дромосi.

Лише на третiй день пiсля обiду дромос нарештi було розчищено, камiння винесено. Солдати ломами пробили дiрку в дверях – у неi могла вiльно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дiрку, вдихаючи дух гробницi, той дух, що був у нiй замурований тисячi рокiв тому.

– Вважайте, – вигукнув вiн, – що я щойно дихав справжнiм скiфським повiтрям!

– З Богом, з Богом, – пiдбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережнiсть.

Стрибнувши на дно гробницi, Дюбрюкс, щоб звикнути до напiвтемряви, на мить заплющив очi – серце аж об ребра билося. Коли розплющив очi, нiщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь бiля двадцяти метрiв, викладена з великих, добре обтесаних вапнякiв, котрi щiльно були пригнанi один до одного. Стеля у виглядi пiрамiди: кожний верхнiй ряд камiння трохи виступав над нижнiм. Мiсцями плити, певно, вiд ваги землi, повисовувались i загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив у першу мить, потiм глянув униз. Вся долiвка гробницi була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якiсь колоди, уламки, всюди – смiття, смiття, смiття…

– О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс i з тим стогоном вилiз iз склепу в дромос, де на нього з нетерпiнням очiкував градоначальник.

– Гробниця пограбована… – прохрипiв з горя й вiдчаю. – Немае нiчого, саме лише смiття…

Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цiлою, незайманою, тiльки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати смiття та виносити його з гробницi разом з уламками дощок i колод. І лише тодi Дюбрюкс переконався, що в гробницi все цiле, лише дерево, тканини та частково кiстки зотлiли за довгi-предовгi вiки.

Коли Дюбрюкс, трохи заспокоiвшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в нiй було поховано трьох людей. В центрi на дерев’яному катафалку лежав чоловiчий кiстяк, навколо нього – залишки одягу та золотi прикраси. На головi владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиi – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кiнцях були скульптурнi фiгурки скiфських вершникiв. На ногах i руках – золотi браслети, майстерно виготовленi, бездоганноi ювелiрноi роботи. Все вбрання покiйного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлiв, бляшки густо лежали на кiстяку й навколо нього.

– Оце так золота-а… – вражено перешiптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не iнакше як його благородiе, якийсь iхнiй генерал…

– Тодi генералiв не було, – весело гомонiв Дюбрюкс, тремтячими руками знiмаючи з кiстяка золотi бляшки. – Перед вами – скiфський цар. Або вождь… Нi, швидше всього – цар.

– Мабуть, i на тiм свiтi збирався воювати, – озвався хтось iз копачiв.

Бiля кiстяка лежали меч, лук, наконечники стрiл, а також горит для стрiл, увесь у золотих пластинках. На них були зображенi звiрi, що люто терзали один одного. Бронзовi поножi в позолотi. Трохи збоку – рукiв’я шкiряноi нагайки, оплетене золотими стрiчками. Бiля зброi – точильний камiнь в золотiй оправi, золота чаша, з якоi на Дюбрюкса дивилися бородата голова скiфа та маска мiфiчноi медузи Горгони.

– Цар… – прошепотiв Дюбрюкс. – Бо в кого ще стiльки набереться золота?… Але який же цар захоче вiдправлятися на той свiт без дружини чи бодай наложницi? Мусить вона бути десь тут…

Оглянувся, роздивляючись: так i е, он вона лежить на долiвцi. Саркофаг ii з кипарисового дерева давно зотлiв, уцiлiли тiльки пластинки зi слоновоi кiстки, на яких зображенi сцени iз давньогрецьких мiфiв, полювання скiфiв на зайцiв тощо…

Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – iх кiлькасот. На головi в неi дiадема, на шиi – золотий медальйон iз зображенням голови богинi Афiни. Окрiм медальйона, на шиi в царицi Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну iз благородного металу. (Згодом зафiксують i ii вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золотi браслети i бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…

Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер бiля кiстякiв царя та царицi, i якесь дивне почуття охопило його. Вiн, бiдняк з бiднякiв, самоук-археолог, емiгрант, стоiть у поховальному склепi царя, прах якого нiхто не тривожив тисячi рокiв, звiдтодi, як скiфи, насипавши курган, розiйшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, i, по сутi, безправним, едине багатство якого – шматок черствого хлiба в кишенi, лежить колись найбагатший i наймогутнiший цар, вiд якого, може, тремтiли цiлi народи, i не збагне: куди ж подiлася влада цього грiзного владики? Де його народ? Його непереможне вiйсько? Всi пiшли з цих степiв ще вiки тому, пiшли навiчно, в безвiсть. Щез цiлий народ, лишивши на колишнiй своiй батькiвщинi купу кiсток свого царя. Що з того, що цар неймовiрно багатий? Царське золото лежить бiля нiг бiдняка, котрого цар за свого життя i поглядом не удостоiв би. Що вiд нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрiв, рабiв царя. Мистецтво вiчне, через тисячолiття зберегло воно тепло рук своiх творцiв. Так, одне мистецтво вiчне в цьому свiтi, все iнше – тлiн… І влада, i сила, i багатство, i велич…

– Тепер уже ясно, панове, – пiдсумував градоначальник, – що в куль-обському курганi поховано саме царя, i саме скiфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власнi очi бачимо, хто такi скiфи, який вони мали вигляд, як озброювалися i якi в них були царi. Як ви бачите зi сцен, зображених на посудi, у скiфiв було довге волосся, бороди i вуса, зодягалися вони в шкiряне та лляне вбрання, зброя iхня – меч, лук, стрiли. Судячи по золотих речах, на скiфiв мала великий вплив грецька культура. Невiдомо тiльки, чому скiфського царя поховано не в Скiфii, а на Боспорi Кiммерiйському? Можливо, що й Боспор Кiммерiйський у сиву давнину був скiфським? Скорiш за все, це так. Вiтаю вас, панове, ви першi тримаете в руках скiфськi шедеври, першi побачили велику таiну, яка досi покривала загадкову Скiфiю. Куль-Оба збагатить нашу науку не однiею унiкальною сторiнкою, через морок вiкiв вона передае нам ii iсторiю.

Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження вiн справив на присутнiх, посмiхнувся (з нього не спускали захоплених очей) i говорив далi – м’яко, мило, сам отримуючи вiд своеi розповiдi чимале задоволення.

– Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, батька iсторii, котрий одним з перших писав про скiфiв. Зокрема, Геродот повiдомляе, що скiфи як покладуть у могилу царя, то неодмiнно «ховають туди одну iз наложниць царя, перед тим задушивши ii, а також виночерпiя, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрiй штуцi iншоi худоби… пiсля всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога бiльшим…» От, панове, – скiнчив промову Стемпковський, – ви й маете перед собою один з таких скiфських курганiв з царем i царицею.

Тим часом солдати обережно винесли з гробницi електрову посудину, що стояла в ногах царицi. На нiй – чотири сцени з життя скiфiв. Ось перша. Зiпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухае донесення воiна, котрий теж тримае в руках спис. В обох на головi – гостроверхi башлики. Бiля нiг воiна – щит. Цар трохи виставив уперед ногу, схилив набiк голову… І здавалось, що ось-ось залунае голос воiна. Що вiн говорить? Може, вiн був у ворожому станi й тепер доповiдае царевi про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого i кривавого бою?

Ось – це вже друга сцена – скiфський воiн натягае тятиву на лук. Вiн теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зiбраний, дужий… Іншi сцени, певно, присвяченi скiфськiй медицинi. Ось скiф-лiкар – найпевнiше знахар, – ставши на колiна, виривае в iншого хворий зуб.

– Нi, ви тiльки подивiться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивiться на обличчя хворого. На ньому видно бiль… Так-так, справжнiй людський бiль. Хворий, будемо називати його так, навiть правою рукою схопився за руку лiкаря, точнiсiнько як i ми хапаемось за руку дантиста. Дивiться, як достовiрно, як психологiчно точно i майстерно передано цю сцену. А скiфський одяг… Ми вперше бачимо скiфську зброю, потроху уявляемо iхне життя… Звернiть увагу на четверту сцену. Воiн перев’язуе своему товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як умiло вiн це робить. Цiкаво, що це за скiф, що зображений на всiх сценах посудини?

– Очевидно, це просто кiлька скiфiв, – висловив хтось припущення. – Оскiльки ж вони схожi, то й складаеться враження, що на всiх сценах одна й та сама особа.

Археологи-любителi, а iх чимало було в оточеннi Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скiф, зображений на всiх сценах посудини, i скiф, котрий похований у гробницi, – одна й та сама особа. Тобто цар.

– Тодi виходить, що царевi й зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам пiдтвердить, що це так?

– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.

І зник у гробницi.

– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один iз чиновникiв. – Нi освiти, нi знань у цього вискочня. Та який вiн археолог! Худобу йому пасти, а не царiв вивчати.

– Ви, панове, помиляетесь, так скептично оцiнюючи здiбностi пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс i справдi самоук, але в нього багатющий досвiд, набутий на розкопках, i це частково замiняе йому вiдсутнiсть спецiальних знань. До всього ж природа надiлила його не тiльки любов’ю до археологii, але й великою кебетою для цього непростого дiла.

Та ось Дюбрюкс вибрався з гробницi, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дiстав лупу i заходився уважно розглядати зуби. В нижнiй щелепi не вистачало двох зубiв.

– У царя справдi болiли зуби, i два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс. – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому мiсцi, де на сценi, зображенiй на посудинi, йому виривають зуб. Подивiться, прошу вас, щелепа в цьому мiсцi напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубiв абсолютно здоровi i цiлi. Судячи по зубах, царевi було рокiв тридцять-сорок, не бiльше.

– Виходить, цар у гробницi i цар, що зображений на посудинi, – одна й та сама особа? – вигукнув Стемпковський.

– Так! – впевнено пiдтвердив Дюбрюкс. – Сцени, зображенi на посудинi, не вигаданi, вони взятi з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудинi – його точний портрет!



Скiф Токсарида так розповiдав про обряд побратимства серед своiх спiввiтчизникiв:

– Коли хто-небудь вибраний в друзi, то вiдбуваеться укладення угоди, i ми даемо найбiльшу клятву: жити один з одним i померти, якщо потрiбно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрiзавши собi пальцi, збираемо кров у чашу i, оголивши леза мечiв, обидва тримаючись один одного, п’емо з чашi, пiсля цього немае нiчого такого, що могло б нас роз’еднати…

Грецький письменник Лукiан слово в слово записав розповiдь скiфа Токсарида. Але Лукiану не вiрили.

– Казка! Мiф! Щоб дикi варвари отак клялися один одному в дружбi, щоб життя заради побратимства вiддавали? Нi, вони дикуни… І не здатнi на високi пориви душi.

Лукiана пiдтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашоi ери, писав:

«Клятвеннi договори з усiма скiфи роблять так: у великий глиняний кiвш наливають вина i домiшують до нього кров тих, хто домовляеться про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надрiз ножем на тiлi, потiм умочують у чашу меч, стрiли, сокиру i дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потiм п’ють, як тi, хто домовлявся, так i найдостойнiшi з присутнiх».

Чи правду писали Лукiан та Геродот, нiхто пiдтвердити не мiг. Тисячi рокiв тому скiфи зникли з лиця землi. І ось Дюбрюкс тримае в руках золоту бляшку, на якiй зображено обряд скiфського побратимства. Двое скiфiв п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають рiг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вiчну дружбу й побратимство i тепер збираються врочисто скрiпити ii вином, змiшаним з кров’ю…



Третiй день Дюбрюкс розбирае й розчищае гробницю. Знаходить в нiй все новi й новi золотi бляшки, i здаеться, що iм не буде кiнця. І на кожнiй бляшцi такi рельефнi, такi живi сценки з життя скiфiв. Не бляшки, а енциклопедiя скiфського життя, що дiйшла до рук археолога через тисячi лiт… Ось скiф скаче на конi, кiнь летить у шаленому чвалi вперед, певно, в бiй… А ось i сам бiй. Два скiфи, ставши один до одного спинами, стрiляють з лукiв. Вони зображенi в поривi, в динамiцi, тятиви iхнiх лукiв туго натягненi, ось-ось iз дзвоном зiрвуться стрiли й повалять ворогiв…

Але працювати в гробницi стае небезпечно. Кожноi митi слiд чекати обвалу, камiння там i тут загрозливо звисае зi стелi, мiсцями потрiскують бiчнi стiни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертаеться… А може, то скiфськi духи, душi померлих тяжко караються вiд того, що iхнiй вiчний сон було так несподiвано потривожено… Одного разу в гробницi ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тодi знiмав внутрiшнiй план гробницi, захопився роботою. Офiцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своею метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кiлька разiв прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, вiн став бiля входу i загородив собою свiтло, що падало в лiвий кут гробницi. Як археолог не прохав його, офiцер, захоплений побаченим, нiчого не чув i з мiсця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув i перейшов у правий кут, де було виднiше. І тiльки вiдiйшов, як на те мiсце, де вiн щойно стояв, з гуркотом упала зi стелi двопудова каменюка.

Дюбрюкс здригнувся i витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком i галасом солдати, котрi були в гробницi, сипонули до виходу, здiйнявши чималий шарварок. Хтось навiть закричав: «Хранцуза задавило!»

– Ось бачите, я вас i врятував, – весело, як нiби нiчого й не сталося, вигукнув офiцер. – Не загороди я вам свiтла, ви б не залишили лiвого кутка i – тю-тю на той свiт. У цiй гробницi враз стало б бiльше на одного покiйника…

Заважали цiкавi. З кожним днем iх все бiльше й бiльше юрмилося бiля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навiть у гробницю, i вiд них неможливо було вiдкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зi стелi i солдати з такими криками сипонули назовнi. Тепер цiкавi, настраханi обвалом, остерiгатимуться совати носа до гробницi. Але з Керчi прибували все новi й новi роззяви, юрмились, димiли цигарками, гомонiли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетiлася чутка про нечуванi скарби Куль-Оби. Золото покiйного скiфського царя магнiтом притягувало до кургану рiзну, здебiльшого пiдозрiлу, потолоч. Тому знайденi речi доводилось вiдправляти в мiсто пiд посиленим конвоем, i все одно Дюбрюкс був не зовсiм упевнений, що нiхто не ризикне напасти на конвой. Але робота так його захоплювала, що вiн швидко забував i про пiдозрiлих осiб бiля Куль-Оби, i про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробницi. Як не вiдчував нi плину часу, нi голоду чи втоми.

За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголiв’i у спецiальнiй нiшi знаходився кiстяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срiбнi тази i великi, теж срiбнi, блюда, а на них зберiгався набiр маленького посуду, теж срiбного. На ньому були позолоченi зображення левiв, що терзали оленiв, на iнших дикi гуси ловили рибу. Бiля дверей стояли два великi мiднi казани для варiння м’яса, а понад стiною – чотири глинянi амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.

«Що ж, царю, – думав археолог. – Всiм тебе забезпечили твоi пiдданi для подорожi у потойбiчний свiт. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмiльним було вино в амфорах? Чи iв ти, чи пив ти у тому свiтi, чи гасав там на конi, чи обiймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобi в гробницю?… Мабуть, не хотiла вона помирати, як i той раб-конюх. А може, вони з радiстю пiшли на смерть, сподiваючись, що будуть жити i жити в загадковому i незнаному потойбiчному свiтi?…»

У гробницi вже сутенiло. Дюбрюкс зiбрав з долiвки останнi розсипанi бронзовi наконечники стрiл та кiлька золотих бляшок i сказав собi: «На сьогоднi досить… А завтра все й закiнчу…»

Роботи на Куль-Обi почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс уперше проник у поховальну камеру, а ще через два днi, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослiдженою залишалася тiльки невелика ii частина, де, як здавалося, немае нiчого цiкавого. О, як вiн потiм клястиме себе за ту легковажнiсть! Але того вечора вiн був упевнений, що всi своi скарби Куль-Оба йому вже вiддала. Про те, що в гробницi можуть бути ще й потаемнi сховки, вiн тодi навiть не подумав.

День згасав, у степу вже поночiло. Вибравшись iз гробницi, Дюбрюкс загасив свiчку i стомлено присiв на схилi кургану. Думав, що завтра вiн завершить дослiдження поховальноi камери i ще одна сторiнка – може, й найбiльш значна – в його життi буде перегорнута. Отож до завтра, а на сьогоднi – все. Втому вiдчував таку, що нехiть було встати i кудись iти. За довгий день майже нiчого не iв. Стемпковський, правда, пропонував йому пiдкрiпитися з ним, але, захоплений знахiдками в гробницi, вiн тiльки вiдмахувався: потiм, потiм… Так i день збiг. Але це не бiда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тiльки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що нi цiкавi, нi злодii, якщо такi раптом i виявляться, навряд чи зважаться темноi ночi проникнути в гробницю. По-перше, там вже нiчого немае, а по-друге, всi бачили, як обвалилась каменюка зi стелi i ледве не задавила самого археолога, як солдати притьмом вибiгали зi склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед бiлого дня це ризиковано, а серед ночi й поготiв.

Останнiй краечок червоного сонця вже зник за далеким обрiем.

«Як i тисячi лiт тому», – стомлено подумав Павло.

І зненацька майнула iнша думка: не можна так лишати гробницю на нiч. Береженого, як вiдомо, i Бог береже…

Градоначальник Стемпковський вже збирався вiд’iздити до мiста, як до нього пiдiйшов Дюбрюкс i стомлено мовив:

– Все ж таки треба було б поставити на нiч варту бiля гробницi. Багато людей бачило, як ми дiставали золотi речi, в мiстi тiльки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.

Але твердого переконання, що варта потрiбна, в його голосi не вiдчувалося. Стемпковський мить повагався, а потiм неохоче розпорядився, аби один iз чиновникiв зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосi теж не вiдчувалося твердого переконання, що саме так i треба. Вiдчувши ту непевнiсть, Дюбрюкс звелiв солдатам на всяк випадок завалити вхiд до склепу камiнням, що й було зроблено. Вже коли сiдав на солдатську пiдводу, то почув, як полiцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну нiч, на вiдсутнiсть iжi, на втому та iншi перепони – йому явно не хотiлося нiч гибiти в степу… А вiтер вже й зараз доймав до кiсток, а що буде вночi. До всього ж вiн боiться, ще змалку жахаеться покiйникiв – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночi покiйник вилiзе шукати винуватцiв? Стемпковський посмiхнувся i щось сказав… Полiцейський чин знову почав скаржитись i канючити, аби його вiдпустили… Градоначальник трохи повагався, а тодi, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Стемпковський взагалi був доброю людиною, спокiйним i врiвноваженим начальником, на пiдлеглих нiколи не кричав i завжди iм допомагав, чим мiг.

Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навiть не ворухнувся. Як згорбився на пiдводi, так i сидiв закляклий. Чути все чув, а сам був нiби за скляною перепоною i нi на що не реагував.

…Коли Дюбрюкс, знесилений i голодний, дiстався до своеi квартири, то, ледь переступивши порiг, безпомiчно опустився на стiлець, заплющив очi i довго так сидiв, нiчого не думаючи i не вiдчуваючи. Вiд утоми хиталася пiдлога пiд ногами, перед внутрiшнiм зором пропливали хаотичнi картини останнiх днiв: гробниця, золотi речi, камiнь, що ледве не розчавив його, бородатi голови скiфiв, кiстяки… Чомусь настирливо лiзло таке видiння: скiфи душать царицю… Вона молода, вродлива, ii обличчя перекошене вiд страху та болю, чорнi очi повнi смертельного смутку i розпачу, iй не хочеться помирати, iй би жити та жити, але мертвий цар хоче тiльки з нею iти в потойбiчний свiт… І скiфи кидаються на неi iз зашморгом… Останнiй подих, останнiй погляд чорних м’яких очей на бiлий свiт…

Дюбрюкс застогнав i розплющив очi. Але видiння не зникало. Зусиллям волi вiдiгнав те видiння i невдовзi задрiмав сидячи. Але сон був коротким. У снi галасували бородатi скiфи, рипiли iхнi вози, на очах виростав курган. Наяву вiн розкопував курган, а ввi снi скiфи його насипали, i крiзь товщу землi Дюбрюкса благала скiфська цариця…

Прокинувшись, вiн дiстав зачерствiлий шматок хлiба – машинально, не вiдчуваючи нi смаку, нi потреби iсти, згриз його. Потiм без мети никав по квартирi, заклякав бiля трьох шаф, заповнених знайденими на руiнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гiпсу, амфори, посуд i безлiч iнших творiнь сивого минулого. Скiльки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштiв. Йому лiкуватися треба, а вiн, ризикуючи собi скрутити в’язи, лазить по руiнах…

Дiстав iз шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Вiн уклав у неi все свое життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло.

«Я знаю, – думав вiн, – у моiй працi мало вченостi, але я точно описав те, чого вже немае».

Був щедрим, охоче дiлився своiми працями з iншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував iх у своiх працях. Пiд своiм, звичайно, прiзвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древнiх городищ Боспору i видрукував iх як своi… Це був найпiдступнiший удар, але Дюбрюкс i його пережив. То в iм’я чого вiн все терпить, бiдуе, голодуе? Щоб його отак серед бiлого дня обкрадали? Тодi Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тiльки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу.

Коли вранцi доглядач керченських соляних озер приiде iз солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звiстка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну нiч, пограбована.

Вхiд у гробницю був розчищений, камiння, що звисало над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослiдити, розчищена, плити з долiвки знятi. Пiд ними виявились тайники – тепер вже порожнi. Назавжди.

– Пропало!.. – застогнав археолог. – Все пропало!..

Лише значно пiзнiше Дюбрюксу розповiсть знайомий грек Дмитро Бавро про подiю тiеi ночi. Все вiдбулося так: тiльки-но всi роз’iхалися, шестеро грабiжникiв (вдень вони ховалися за ближнiми горбами) розiбрали камiння, яким було завалено вхiд, i полiзли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищенiй частинi склепу швидко прибрали камiння та рiзнi уламки i знайшли там чимало золотих бляшок. Але бiльше нiчого не було. Нiчнi гостi розчарувалися i вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледiв пiд ногами золоту бляшку, що застряла в щiлинi долiвки – так мiцно, що грабiжник не мiг ii виколупати. Тодi всi гуртом – не пропадати ж бляшцi! – ломами пiдважили i вивернули плиту. Коли плита впала, грабiжники ахнули – перед ними була криiвка, повна золотих речей.

Розказуючи, Бавро вмовк i винувато опустив голову.

– Ну, далi!.. – завжди ввiчливий i чемний Дюбрюкс не втримався i схопив грека за грудки. – Говори, що було далi. Що зберiгалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю… Ти пам’ятаеш?…

Так, вiдповiв грек, вiн пам’ятае. Зверху на купi золотих речей лежала важка золота гривна для шиi, на ii кiнцях були золотi голiвки левiв. Дуже гарнi, додав грек i зiтхнув. Пан наглядач соляних озер сам розумiе, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабiжникiв. За неi одночасно схопилося трое. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що вiн перший ii схопив. Грабiжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось не вигукнув:

– Давайте ii розрубаемо на три частини, i дiлу кiнець!

Грек знову зiтхнув i вмовк.

– Ну?! – термосив його Дюбрюкс. – Що ви зробили з гривною?

– Сокирою розрубали на три частини…

Дюбрюкс мав таке вiдчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись у чорнi блискучi очi грека, запитав:

– Ти теж був серед тих шести грабiжникiв?

Бавро помовчав якусь хвилину, а тодi ствердно кивнув головою i дивився на Дюбрюкса вiдданими i наче аж невинними очима – великими i печально-нiжними.

– Що тобi дiсталося? – термосив його Дюбрюкс. – Говори, не бiйся. Хiба я тебе хоч коли-небудь зобижав?

Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тодi начальником митницi. Вiн спiймав грека з контрабандою, але пожалiв – у Бавро була купа чорноголовоi дiтлашнi – i вiдпустив. Бавро, потупцявшись, зiзнався, що йому дiсталася голова лева з частиною гривни i золота бляшка у виглядi оленя…

Невдовзi в Керчi заговорили, що на базарi продаються золотi речi. Дюбрюкс ходив на базар i дещо справдi бачив у перекупникiв, зокрема золоту обкладку горита i бляшки, але викупити iх не мав за що. Тому вмовляв i вмовляв Бавро повернути бляшку i голову лева. Зрештою, той погодився. Бляшка й справдi була у виглядi оленя, що лежав, пiдiгнувши ноги. На його тулубi були зображенi лев, грифон i заець. Пiд шиею в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамiв. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну рiч вдалося врятувати. А всього, i то через багато рокiв, пощастить скупити в перекупникiв вiсiмнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мiзерна частина з пограбованих скарбiв. Шедеври були знищенi, iх грабiжники переплавили в золотi бруски i продали на чорному ринку.

Невдовзi чутки про пограбування золотого кургану дiйшли до iмператора Миколи І. Його величнiсть страшенно розгнiвався. Ще б пак! У нього з-пiд носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованцiв за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплаченi великi суми. Але на iмператорський гачок нiхто не клюнув.



Пiсля пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворiв, але Стемпковський умовив його «ще поритися в курганi». Градоначальник видав наказ про охорону гробницi. Вдень бiля входу стояв караул, а вночi курган охороняв кiнний патруль. Але така варта вже була зайвою, бiльше скарбiв у курганi не було. Проте кожноi ночi все новi й новi грабiжники проникали у гробницю (i це попри ii охорону!), аж доки однiеi ночi не завалилася пiвнiчна стiна. Двох грабiжникiв ледь живих витягли з-пiд обвалу i вiдправили до в’язницi. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась…

Дюбрюкс бiльше нiчого не розкопував. І навiть вже не займався археологiею. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими вiн ранiше якось ще боровся, тепер прикували його до лiжка. Вже немiчною рукою написав вiн звiт про своi розкопки Куль-Оби i передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звiтом, на його основi написав свiй звiт i послав у Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов i не було в Керчi старого археолога, вiдкривача Куль-Оби.

Про Дюбрюкса всi забули. До нього нiхто не приходив, його не згадували, i старий археолог тихо догоряв, усiма покинутий i забутий. Інодi, правда, до нього навiдувався грек Бавро i довго мовчки сидiв бiля його лiжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою…

– Ех, ви… грабiжники… – говорив Дюбрюкс без гнiву, а просто так (гнiватись уже не було сили). – Для чого ви обiкрали Куль-Обу? Такi шедеври переплавити на мерзенне золото!

Грек винувато бликав великими i блискучими чорними очима, завжди печально-нiжними, зiтхав i йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеноi риби…

Поволi спливали мiсяцi, надiйшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гiрше й гiрше. До хвороби приеднався холод, i старий археолог тремтiв пiд благенькою ковдрою вдень i вночi… Коли вiдпускало, зводився, ходив по кiмнатах, вкотре оглядаючи свiй музей, зрiдка вибирався у двiр, стояв бiля могильних плит царiв Боспору.

«Скоро й надi мною ляже така плита», – думав… Археологiя… Вона дарувала йому багато щасливих днiв, хвилювання, знахiдки, радiсть пошукiв… То, виходить, жив недарма i радiсть першовiдкривача завжди з ним. Це единий його скарб, i його в старого нiхто не вiдбере.

Одного разу до нього дiйшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Дамiана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повiз царевi всi золотi речi, котрi Дюбрюкс розкопав у Куль-Обi. Казали, що Микола І милостиво зустрiв Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахiдками i велiв виставити iх у своему iмператорському Ермiтажi.

– Нарештi, в мене е те, чого не мае жоден европейський монарх! – буцiмто вигукнув iмператор, розглядаючи золотi шедеври скiфiв.

Доти нiкому не вiдомий чиновник дев’ятого класу Дамiан Карейша враз злетiв угору. Імператор пожалував йому дiамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебiй писали про Куль-Обу, про його золотi шедеври, що прикрасили iмператорський Ермiтаж, на всi лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов i розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж у тих статтях i звiтах не згадувалося жодним словом.

З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всi говорили, що цар доручив йому i Стемпковському вести подальшi розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницах» i видiлив для цього двi тисячi карбованцiв.

У мiстi було врочисто вiдкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обiкрав Дюбрюкса i видав його плани давнiх городищ за своi. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер i далi жив в Одесi, де вiн теж завiдував музеем. Дюбрюкс i це пережив. Бiльше того, спираючись на цiпок, сходив до музею i написав заповiт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровiльно дарую Керченському музею старовини всi своi зiбранi речi, котрi тимчасово знаходяться в моiй квартирi i були колись подарованi менi iмператором Олександром Першим».

Помер вiн у повному забуттi, нiкому не потрiбний, усiма зневажений i обiкрадений, – яка несправедливiсть!

Минуло сорок п’ять рокiв пiсля його смертi, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тодi не все золото знайшов, бо стiна обвалилася i перешкодила роботi, а потiм i взагалi гробниця завалилася й заховала коштовностi вiд людського ока. І ось у 1875 роцi Керченський музей вирiшуе вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звiт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал пiвнiчноi стiни не дав йому змоги довести розкопки до кiнця. Було знову розчищено гробницю, стiни ii розiбрано, кам’янi плити з долiвки знято. Пiд ними виявили кiлька ям у скелястому материку, але нiяких слiдiв поховання у них не було.

А можливо, й були, але пiсля Дюбрюкса мiсцевi жителi знову брали камiння з Куль-Оби, i ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторнi розкопки, крiм кiлькох бляшок, бiльше нiчого не дали, i Куль-Обу лишили в спокоi.

Так i стоiть сьогоднi древнiй витязь украiнських степiв, можливо, ховаючи в собi ще не одну нерозгадану таемницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в курганi не все знайшли, що курган ще дещо ховае в собi. Дехто вважае, що треба повнiстю зняти насип кургану, тiльки тодi, мовляв, розвiються легенди.

Сходить над курганом сонце, як i тисячi лiт тому сходило, як i тодi, коли скiфи насипали його над своiм царем в кiнцi IV столiття до нашоi ери. І пливуть над ним сивi вiки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живi: а раптом курган вiдкрив не всi таемницi колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?




Крила



…Таемнича i грiзна, могутня i непереможна, але вже приречена

…Вiн був драпiжним птахом з хижоi родини яструбових, пiзнiше прозваний двоногими iстотами царськими найбiльшим i найсильнiшим у пiднебесних просторах тамтешнього свiту бiлого володiльником, покорителем i владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких i довгих, що сягали чи не трьох метрiв у довжину, з чималими кiгтями на пальцях, гострими i загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у пiднебессi i чотириногих на землi… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел бiлохвостий. Його рiд був одним з найдревнiших крилатих родiв на землi й започаткувався ще в мiоценову епоху, ранню епоху кайнозойськоi ери, що настала пiсля мезозойськоi близько 70 мiльйонiв рокiв тому i тривае й досi; в ту первiсну епоху, коли здiйнялися злаковi, трави, яким немае нинi краю там внизу, то був час з’яви одних i загибелi iнших, коли вимирали (в кiнцi мезозою) динозаври, iхтiозаври, плезiозаври; час, коли народжувалися ссавцi й беззубi птахи, зодягненi в пiр’я, коли ще не було людей, а були тiльки мавпи, що iх пiзнiше назвуть людиноподiбними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалiсть всього лише вiд 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мiльйона рокiв); зрештою, то був час, коли в громах, огнях i тремтiннi планети iнтенсивно утворювалися гори, пiднiмалися континенти, змiнювалися iхнi обриси, i все те первiсне гiгантське творення супроводжувалося iнтенсивним вулканiзмом… – ось тодi вже вони були, орли, володарi степiв i небес над ними.

Але навiть вiн, найстародавнiший володар неба, старший за двоногих, не мiг подолати весь огром степу, його безмежжя i безмiр’я, що слався пiд ним унизу без кiнця i краю, як безконеччя свiтове, до краiв якого – та й чи були вони, краi? – не сягнути нiчиiм оком, навiть його гостро-зiрким i чиiм-небудь оком годi було обняти, охопити те, що не мало берегiв, що нi перейти, нi перелетiти, що сягало далi, як могло сягати око; те, що лежало пiд ним унизу, було безмежним, нiким не мiряним i тяглося широкою смугою вiд Дунаю до Єнiсею i далi, далi в Забайкалля та Монголiю i звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголii, вiн ще не залiтав, адже його небокраi, якi вiн мiг долати на великихi могутнiх крилах своiх, простягалися мiж Дунаем i Доном.

І там, внизу, у його неохопному i несходимому безмежжi, краючи степи, протiкали великi й малi рiчки та рiки: до Днiпра були Дунай на заходi, Днiстер, Пiвденний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких рiчечок на кшталт Синюхи; за Днiпром, як вiн пiднявся трохи на пiвнiч i знову повернув на Схiд, внизу блакитнiла Самара (вище неi десь мали бути Ворскла, Псел i Сула), а пiд правим його крилом – Сiверський Донець, вище Оскiл, а нижче Айдар з Кальмiусом.

Пiсля Приднiпровськоi височини, пiвденнiше здiймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Бiлогiр’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.

До схiдноi межi його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у пiднебессi з’явився вiн, володар тамтешнiх краiв, його давнiй суперник старий Орлан. Птах теж могутнiй, рiвний йому.

Вiн розумiв, що вже вторгся в чужi володiння, що далi не треба залiтати навiть з оглядом, адже там – вотчина Орлана, ось чому вiн i виник у пiднебессi, володар, господар i повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Вiн нiби не вигулькнув у небi, вiн мовби там в одну мить народився, з’явився нiзвiдки i, розсiкаючи повiтря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутнiми крилами, беручи розгiн для двобою, i те саме зi свого боку вчинив i вiн, Орел Степовий, бо теж мав могутнi й широкi крила, крицевий дзьоб, стальне тiло i ноги, озброенi гострими, загнутими кiгтями, готовими роздерти, розтерзати будь-чию плоть.

Внизу була Орланова земля, на якiй за Танаiсом вже кочували сармати – скiфськi родичi, теж могутнi й непереможнi, але iхня могуть ще тiльки визрiвала, накопичувалася й мiцнiла, та могуть i грiзна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своiм сусiдам i родичам, синам змiеногоi богинi. Але станеться те не скоро, через вiки та вiки; а над ним було його, Орланове небо, i вiн, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей…

Вони завершили достатнiй розгiн i вийшли на пряму – один проти одного. Кожен з них уже нiсся стрiлою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони врiжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.

Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахiв, чиi 208 видiв об’еднуються в 63 роди, серед яких – канюк, лунь, стерв’ятник, шулiка, тетерев’ятник, осоiди, коршуни, грифи, змiеiди, бородачi, орли…

І ось вони, родаки, мали зiйтися в герцi, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що бiлими iскрами сипонуло пiр’я, розлетiлися – один у праве крило, iнший в лiве, i кожен з них, зробивши розворот з розгiнним колом, знову вийшов на пряму для лобовоi атаки…

Заклекотiли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повiтрям, i знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кiгтями й, перевертаючись, падали з пiднебесся на землю, де звiрина i пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови, i коли вже до землi було ось-ось, всього нiчого, вiдiрвалися один вiд одного, як вiдштовхнулися один вiд одного, i кожен у свiй бiк почав круто набирати висоту для новоi атаки.

Але ще одного нападу не вiдбулося.

Орел, зробивши коло, заклекотiв i полетiв назад до Днiпра у своi володiння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотiвши, вiдсвяткував свою перемогу, адже одiгнав чужака i залишився в своему небовi.

Вони розiйшлися хоч i мирно, але переповненi войовничiстю.

Поки що розiйшлися.

Але так довго не могло тривати й попереду iх чекали новi лютi випробування, сутички й перейми – Орлан зазiхав на володiння Орла, Орел у свою чергу на володiння Орлана, i це колись мало закiнчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкiшого.

Бiлохвостий повертався у своi володiння з вiдчуттям перемоги й час вiд часу клекотiв у пiднебессi; повертався до Днiпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженiла й пiнилась вода – там у скелях чекало його гнiздо з двома орлятами й орлицею.

А внизу, скiльки могли охопити його зiркi очi, простилалася безкрая степова краiна, порiзана рiками й рiчками, ярами i долинами, яругами й байраками, лiсами й перелiсками побiля води. Там, у степах – ковила, типчак, тонконiг, бiзонова трава, стоволос, море рiзнотрав’я.

Там, внизу, царство рiзноi дрiбноти, що слугувала йому за iжу – зайцiв, ховрахiв, бабакiв, хом’якiв, вовкiв, лисиць, тхорiв, борсукiв, у травах i над степами – володiння жай-воронкiв, перепiлок, курiпок, жирних дроф i диких коней тарпанiв – останнiх орел шанував.

Там, внизу, байрачнi лiси й перелiски, узвишшя й кряжi, низини й горби, лiси в заплавах рiчок, вербняки й осокiрники, а ще там – посухи, суховii, пиловi бурi, там лiто жарке й сухе, зими холоднi й малоснiжнi, сильнi вiтри; там кургани й могили, у який край не поглянь – вiд Дунаю до Забайкалля, у них сплять тi, хто колись володiв цими краями i щез пiд натиском iнших племен, як кiммерiйцi вiд скiфського нападу.

З прадавнiх часiв на цих неоглядних евразiйських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорiдненими мiж собою, але, будучи рiзними i кожен маючи свое ймення, всi разом чомусь звалися скiфами.

А втiм, справжнi скiфи – скити, сколоти – це тi, хто жив у смузi вiд пониззя Дунаю й до Дону в степах Пiвнiчного Причорномор’я, в тамтешньому межирiччi, а ще густiше мiж Днiпром i Танаiсом, а це були його споконвiчнi володiння, отриманi у спадок вiд дiда-прадiда. Його Степ – званий там, унизу, ще Скiфським Степом, – простягнувся iз Заходу на Схiд вiд пониззя Дунаю й до вiдрогiв Дону на 1000 км смугою завширшки 500 кiлометрiв i займав 240 тисяч квадратних кiлометрiв. Це все були його володiння, i вiн iх двiчi на рiк оглядае, восени й по веснi, неодмiнно у повню. Але тi, хто там унизу метушиться мурашвою, вважають iх своiми – наiвнi! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами iхнi критi хати, кибитки, що iх перетягують воли, там здiймаються нелiченi дими нелiчених багать, там iхнi осiдки, пристановища, прихистки, стани, стiйбища, стоянки, табори, там – вiйни, бiйки, сутички скотарiв i землеробiв та воiнiв-кочовикiв, а над усiею тiею метушнею – його царство, над усiм тим огромом – його пiднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають зiрки – вогнi багать небесних орд… Внизу, на тiм виднокраi, на овидi тiм, на безмежжi безкрайньому пiд шатром сонячного чи зоряного неба вона – СКІФІЯ.

…І десь там, унизу, далеко звiдти, можливо, й на Боспорi, смагляволиций, чорноволосий, iз закудланою головою майстер-грек на замовлення знатного i багатого номада-сколота, воiна славетного i багатого, з Кримського пiвострова, що був заселений скiфами, прискаливши велике чорне око, котрий уже день виготовляв золоту обкладку сагайдака – футляра для лука i стрiл.

Замовник обiцяв щедро заплатити – капшук у нього тугий! – i майстер старався.

Обкладка мала бути з двох частин. Нижня – просто гладенька пластина, що закриватиме бiльшу частину сагайдака, а верхня… Над верхньою майстер i потiв не розгинаючи спини, вкладаючи в непросту роботу все свое умiння – мастаком вiн був вiдомим, митцем i художником, а не якимось там штампувальником, що метушиться заради зиску.

Верхню пластину художник вирiшив прикрасити декоративним фризом. Перед тим довго метикував: що вiдобразити на бойовому спорядженнi скiфського воiна, аби не просто створити витвiр, вартий його таланту, а й передати дух самоi Скiфii?

І вирiшив, що для цього пiдiйде олень, якого терзають лев, змiй i орел. Олень вже впав на колiна, впав, випроставши довгу струнку шию, вiдкинувши – чи не в передсмертному криковi, криковi прощання з життям – назад голову. Його морда ще пориваеться вперед i вгору, щелепи стисненi, нiздрi роздутi пiсля шаленого бiгу, а тонкi вуха застигли сторч у напрузi…

А пiд шкiрою бугорками надулися сильнi м’язи, i все тiло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде i мiцне, ще бореться за життя, хоча вже й приречене…

Переднi ноги його вже застигли, i майстер ними передав приреченiсть тварини, яка потрапила в смертельне кiльце, якого iй уже не розiрвати. Вiдбiгав олень свое у степах, вiдлiтав навперегiнки з вiтрами!

Вже перед мордою оленя розвертаються кiльця спружиненого тiла i з тих кiлець виростае величезна змiя з широко вiдкритою пащекою та висунутим жалом – вона вже гiпнотизуе жертву.

А збоку, невiдь-де i взявшись, на оленя накинувся лев. Переднiми лапами вiн обхопив шию жертви, впився iй в груди… Вiн уже iх терзае…

А позаду на оленя – мало йому змiя та лева! – налетiв ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, мiцний дзьоб хижо потягнувся до гарячоi плотi приреченого – ось-ось вiн почне ii терзати!

Все на фризi сплелося в смертельний клубок! Годi роздiлити нападникiв i жертву – не врятуватися оленю! Вiн ще живий, але вже мертвий. Мить тому вiльний, вiн уже в пастцi, з якоi немае виходу, i три вороги – лев, змiй та орел ось-ось почнуть рвати його тiло.

Майстер лишився задоволений своею роботою, замовник теж буде задоволеним i не поскупiе на плату. Адже то вiн на сагайдаковi розправляеться з ворогами так, як лев, змiй i орел з оленем…

…Там, внизу, була Скiфiя. Таемнича i загадкова. Могутня i грiзна. Вiльна i непереможна. Але та Скiфiя, яка вже, як i олень, була приреченою…

Р. S. Англiйський поет Джон Мiльтон (1608–1674) в юностi, будучи студентом Кембриджського унiверситету, якось писав другу:

«Ти питаеш, про що я розмiрковую? З допомогою небес про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я вiдрощую крила i готуюсь злетiти…»

Скiфи – дозволено буде таке зiставлення (хоча це просто згадка при нагодi) – теж вiдрощували собi крила, готуючись здiйнятися в небо й злетiти над степом, над iсторiею, над вiчнiстю, але…

Чи могутнi крила так i не встигли собi виростити (навiть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливiсть злетiти), чи небеса не зумiли покорити…

Були вже крилатими, але так i не зумiли злетiти… (Через вiки та вiки писатиме украiнська Поетеса: «Орлинi крила чуем за плечима, / Самi ж кайданами прикутi до землi…»)

Чи судьба, чи фатум, чи така iм випала доля – хто тепер достеменно скаже?

Та й для чого.

Все вже звершилося, вiдшумiло-вiдгуло, вiдклекотiло… А колись…

А море здавалося злим,
Котило хвилю високу.
А греки вино везли
У Скiфiю карооку,
І свiт був не свiт, а огром,
І ранок ще снами снiдав.
І що там, за тим бугром, —
Нiхто на землi ще не вiдав…

    Б. Мозолевський



Імператор Дiоклетiан та чернець Дiонiсiй – житiя i долi

І бувальщина про те, як започаткувалася наша ера


Ера (лат. aere) – окреме число, вихiдна цифра. В iсторii початок лiточислення, пов’язаний з якоюсь iсторiею або легендарною подiею (напр., перший рiк правлiння царiв, iмператорiв…).[1 - У геологii – пiдроздiл геохронологiчноi шкали, що вiдповiдае часовi утворення гiрських порiд, з яких складаеться група. В iсторii Землi видiляють п’ять ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.] Початком християнськоi, або новоi ери, вважаеться день народження мiфiчного Ісуса Христа.

    УРЕ. Т. 4. С. 45

Року 245-го в мiстi Солiн (Далмацiя, мiсцевiсть, розташована на пiвнiчному заходi Балканського пiвострова, населена iллiрiйцями, кельтами, а також фракiйцями, з 229 року – римська провiнцiя), в сiм’i тамтешнього вiльновiдпущеного раба-iллiрiйця народився син, якого на манiр римських патрицiiв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашнiй раб, нарiк аж трьома пишними iменами (звичайно римськими, себто панськими): Гаюс Аврелiус Валерiус. Скромнiстю вiльновiдпущеник явно не страждав.

Юний Гаюс (чи – Аврелiус-Валерiус) в дитинствi захоплювався, як i всi дiти, грищами у вiйну, що тодi нiколи не затихали, i завжди верховодив у ватагах таких же, як i сам, шибайголiв, тож, вирiсши, став легiонером. За власним бажанням. (А втiм, бiдному, але здоровому в тi часи нiкуди було податися, крiм як у римське вiйсько, що вважалося непереможним i добре забезпечувалося.) І досить швидко виявив себе вояком на диво хоробрим та вiдважним, здатним швидко приймати виграшнi рiшення, що на них не завжди зважувалися i командири бойових пiдроздiлiв легiону – манiпул, когорт чи центурiй. Не кажучи вже про батька-командира легiону легата. Тож син вiльновiдпущеника, хоробрий вояка-легiонер i до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану, швидко став пiднiматися по щаблях военноi кар’ери. Рознiженi аристократи-офiцери були безбарвними i в’яло-апатичними, тож хоробрий i кмiтливий простолюдин, звиклий до найсуворiших умов життя, швидко вибився на саму гору в непереможному римському вiйськовi, а легiон його просто боготворив. Минуло небагато часу, i легiонер Гаюс Аврелiус Валерiус стае царським радником, потiм консулом, а ще згодом – начальником двiрцевоi стражi. Не кар’ера, а суцiльний злет!

А пiсля трагiчноi загибелi iмператора Нумерiануса, син iллiрiйського вiльновiдпущеника, не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою), проголосив себе iмператором пiд iм’ям Кай (Гай) Аврелiй Дiоклетiан. (Цiкаво, що тодi ж його мати, дiзнавшись про такий успiх свого синочка, спiшно напише йому листа i з прямотою простоi сiльськоi жiнки дасть найвiрнiшу з ii точки зору пораду: «Сину, тобi сорок три роки, ще ж мало ти пожив у свiтi бiлому. А тому пошвидше передай владу другому до того, як тебе зарiжуть». Син послухаеться материноi поради, але через 17 рокiв, коли йому виповниться шiстдесят – пенсiйний, як на нашi мiрки, вiк.)

Надiлений вiд природи живим розумом та кметою, хоробрий i вiдчайдушний Дiоклетiан швидко став видатним полiтичним дiячем i проявив себе як людина великоi – залiзноi! – волi й енергii. Одразу ж взяв круто. Провiв ряд адмiнiстративних реформ (колись могутня iмперiя на той час вже хилиталася, в нiй панували хаос i розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонiв[2 - Колон (лат. colonus – хлiбороб) – у Римськiй iмперii орендар невеликоi дiлянки землi у великого землевласника. Крiм орендноi плати, колон виконував натуральну повиннiсть. Пiзнiше колони стали закрiпачуватися землевласниками.] та рабiв, задушив спротив пiдкорених народiв, рiзнi сепаратистськi рухи, а, встановивши монархiчну систему правлiння, – домiнат (вiд лат. «домiнус» – пан, господар), вже вiдносно легко впорався з тими, хто складав опозицiю його особистому культу.

У 303 роцi новий iмператор, утвердившись на тронi, взявся за християн, чий вплив уже тодi почав набирати силу i становив iз своiм новiтнiм богом Ісусом Христом йому, iмператору (i теж богу), значну конкуренцiю. Заборонивши по всiй iмперii християнськi богослужiння, Дiоклетiан велiв дощенту руйнувати культовi будiвлi новiтньоi церкви та конфiсковувати майно ii прибiчникiв. З армii та державного апарату виганялися всi, хто бодай запiдозрювався в приналежностi до християнства, багатьох з них без суду й слiдства страчували, християнськi книги спалювалися на площах. (Навiть дружина iмператора змушена була публiчно здiйснити жертвоприношення римським богам i в першу чергу Юпiтеру, верховному богу ii вiнценосного чоловiка, аби не бути запiдозреною в християнствi.) Тодi ж вiн видав чотири едикти проти християн.

І все ж репресii й переслiдування, бодай i масовi та не в мiру лютi, не дали бажаного результату. Навпаки, чим знавiснiлiше карав iмператор, тим бiльше це викликало явне i таемне спiвчуття до християн – особливо в тих, хто потерпав вiд гнiту державного бюрократичного апарату, що значно розрiсся за домiнату. Та й новiтня церква виявилася досить сильною i добре органiзованою i вже успiшно захищала переслiдуваних та членiв iхнiх сiмей. Слабкiсть репресiй виявилася ще й у тому, що нiякоi альтернативи християнству як iдеологii гонитель так i не змiг запропонувати. (Правда, з метою iдеологiчного змiцнення влади, вiн пiдтримував культ Юпiтера, единий для всiеi iмперii, але це мало зарадило – язичництво в Римi вже вiдживало свое.) Не зменшувався i натиск варварiв, iмперiя хирiла, втрачаючи одну область за iншою, назрiвав подiл ii на Схiдну та Захiдну частини – iмператор вже нiчого не мiг вдiяти. Репресii ж не допомагали, а тiльки розхитували трон, на якому Дiоклетiан не почувався вже надiйно. І тодi вiн пригадав материну пораду, висловлену нею, як вiн тiльки-но здобув у Римi верховну владу: пошвидше передай владу другому до того, як тебе зарiжуть… Тепер у словах матерi вiдчувався зловiсний змiст. В таких умовах у 305 роцi, все зваживши i розумiючи, до чого воно йдеться, обережний i далекоглядний iллiрiець на римському тронi змушений був у вiцi всього лише шiстдесяти лiт зректися влади. Склавши з себе – добровiльно – тягар влади, позбувшись небезпеки бути зарiзаним пiд час чергового перевороту, Дiоклетiан, вийшовши у вiдставку, в супроводi найвiрнiших йому людей хутчiй перебрався у Сплiт – нинi портове й курортне мiстечко колишньоi Югославii, де для нього заздалегiдь були збудованi архiрозкiшний палац (220?108 м!), храм його покровителя Юпiтера та мавзолей, куди вiдставний монарх, ясна рiч, не квапився. Першi кiлька рокiв проминуть у злагодi iз самим собою та свiтом, що його оточував. Високопоставлений вiдставник власноручно вирощував овочi, виявляючи при цьому нерядовий талант овочiвника-городника – то була iстинна його професiя! – та на дозвiллi ловив вудочками рибу, улюблене його хобi, для якого ранiше в нього просто не вистачало часу. Але й далi жити в розкошi й задоволеннi йому не судитиметься. Нi, нi, не здоров’я тому стане причиною. Дiоклетiан два вiки прожив би – старий загартований вояка, який пройшов Крим i Рим – здоровий був як бик (його улюблена поговiрка), але… Року 316-го його дружина й донька (вони на той час остаточно прийняли християнство, те християнство, з яким за роки свого правлiння безуспiшно боровся iхнiй чоловiк i батько), повертаючись з мандрiвки до Грецii, негадано були захопленi язичниками i пiсля тортур по-звiрячому вбитi. Їх просто розтерзали знавiснiлi фанатики, прибiчники Юпiтера… Дiоклетiан був люблячим чоловiком i батьком. Втрату коханоi дружини i любоi доньки не мiг знести i тодi ж наклав на себе руки… Аби не знати бiльше тих мук, яких вони зазнали при своiй загибелi…

Але християнство вже перемогло – остаточно i безповоротно. Ще через шiсть рокiв по вiдставцi Дiоклетiана, один з його спадкоемцiв (iмперiя на той час вже була роздiлена мiж кiлькома правителями) Галерiй, котрого називали iнiцiатором гонiнь за правлiння свого патрона, змушений буде припинити переслiдування i вiдмiнити гноблення прибiчникiв новоi вiри. Навпаки, вiн почне шукати спiлки з християнством та з його вже могутньою церквою.

І все ж хоч iмператор, переслiдувач християнства, й пiшов iз влади (власне, обставини його пiшли), а потiм i з самого життя, але ера, названа його iменем (так звана ера Дiоклетiана, що почалася у 284 роцi, коли Дiоклетiан зiйшов на трон), все ще тривала. Роки, роки i роки, iснувала б вона ще довго i, можливо, б «дотягнула» й до наших днiв, але iй на завадi – i хто б мiг подумати? – став навiть не римлянин за походженням, а якийсь там чужинець, скiф iз колись такоi могутньоi Скiфii – спершу Великоi, потiм Малоi, ще потiм нiякоi. Ми не знаемо, яка доля – вочевидь лиха – чи випадок привели кочовика до володаря свiту, всемогутнього Риму i змусили його прийняти християнство – тодi на державному рiвнi вже, правда, не переслiдуване. Ставши ченцем, неофiт, як i годиться, прибрав собi нове iм’я. Взагалi, вiн був, як би ми сьогоднi сказали, iнтернацiоналiстом: за походженням скiф, але без батькiвщини, якоi скiфи вже не мали (а втiм, на той час уже й самих скiфiв i вдень з вогнем не можна було знайти!), з безправноi римськоi провiнцii Добруджii, син Папая, батька скiфських богiв, сирiч язичник за iдеологiею, а за новiтньою вiрою став християнином, ймення ж отримав грецьке.

В iсторii античностi збереглися два Дiонiсii: Старший, тиран Сiракуз, який прославився жорстокiстю та оргiями й гульнею (правда, першим афiнським епископом теж був Дiонiсiй Ареопагiт, суддя афiнського ареопагу, навернений в християнство апостолом Павлом) i – Малий, тобто з Малоi Скiфii, римський чернець i вчений.

Укладач знаменитого i вельми солiдного «Словника античностi» нiмець Йоганнес Ірмшер, називае його – це вже коли вiн став римським ченцем i прославився на весь тодiшнiй свiт, – Дiонiсiем Малим iз Добруджi. Хоча, як уже бути точним, то був вiн все ж iз Малоi Скiфii, яка тодi знаходилася за Дунаем, у краю, званiм як Добруджа, – родюча, злегка горбиста мiсцевiсть в долинi i дельтi Дунаю, в тi часи званого Істром. Це як на пiвнiч i захiд. А на сходi Добруджа слалася степами до Акшайни (чорне, темне), як скiфи називали Чорне море. (Греки величали його Аксином, Понтом Аксинським, Негостинним морем, що потiм – як вони утвердилися на його берегах – стало Евксином – Гостинним.) Отож Дiонiсiй Малий родом був iз Скiфii, хоч i Малоi, на землях Добруджi, що, в свою чергу, за роки його юностi була оголошена провiнцiею могутнього Риму, i скiфи, втративши батькiвщину, поставали пiдданими римських iмператорiв, тодiшнiх володарiв свiту. Яким було його родове, скiфське iм’я, ми не знаемо, i в Римi, де клекотiла мiшанина народiв i племен у спiльному казанi, його звали просто скiфом. Але загалом доля його склалася на чужинi щасливо. (А втiм, власний талант виручив, а давно вiдомо: обдарованi нiде не пропадуть, якщо вони справдi обдарованi!) Багато рокiв вiн був у Римi монахом, ученим при тому, адже залишив по собi працi iз всесвiтньоi iсторii, зiбрання церковно-правових документiв до Халкедонського собору (451), був знаний i як перекладач («провiдник античноi думки в захiдному свiтi»). Так ось, ще коли його постригали в ченцi, вiн за традицiею i прибрав собi нове iм’я i став Дiонiсiем.

Певно, скiф був веселою людиною, привiтною i компанiйською, якщо при чернечому постригу нагородив себе таким колоритним йменням. У Грецii Дiонiс був богом виноградарства, виноробства i – ширше – розвеселого сп’янiння. За уявленнями грекiв, iхнiй бог мандрував краiнами з веселою процесiею менад, сатирiв та силенiв, приносячи всiм задоволення i радiсть – розчудесний був бог! Тi урочистостi, пов’язанi з його iменем, звалися дiонiсiями i супроводжувалися невгамовними веселощами, бурхливими танцями, бiганням по гiрських мiсцевостях тощо. В мiстерiях на честь Дiонiсiя в еллiнiстичний перiод вплiтали й уявну смерть бога, оплакували його, ховали, а на третiй день вiдбувалося його воскресiння. «Бог воскрес, i ми врятуемось!» – врочисто проголошував жрець. В Аттицi, наприклад, на рiк було аж четверо таких свят – дiонiсiй, повязувалися вони iз збиранням винограду, бродiнням, пробуванням молодого вина, i на той час у храмi неодмiнно влаштовувалися грандiознi пригощання народу, карнавальнi походи, театральнi видовиська. І ось таке колоритне i розвеселе iм’я, зовсiм мовби й не пiдхоже для пiсного чернечого життя, i взяв собi скiф при постригу в монастир – не iнакше, як вiн був веселоi, невгамовноi вдачi та ще й любив винце…

Також не виключено, що в монастирi вже був один Дiонiсiй, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Дiонiсiя, «нашого», й наректи Малим, якщо вiн при всьому ще й не вдався зростом. (А скiфи зростом не вiдзначалися.) Чи назвали так на знак того, що вiн родом був iз Малоi Скiфii – i таке можливо.

Що про нього ще вiдомо?

Офiцiйно: Дiонiсiй Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) – настоятель монастиря бiля Риму (певно, був добрим ченцем-органiзатором, що з роками зумiв вибитися в начальство братii). Найбiльшим його подвигом вважаеться (так воно i е насправдi) встановлення лiточислення вiд Рiздва Христового.

Настоятель, а заодно i папський архiварiус монастиря, Дiонiсiй Малий, працюючи в скрипторii (в монастирях – кiмнатка поруч iз бiблiотекою, у якiй пiд наглядом бiблiотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагодi – як заходила мова про лiточислення – обурювався:

– Допоки ми, християни, дiти нашого Отця i Господа Ісуса Христа, будемо вести лiк лiтам вiд воцарiння гонителя християнства Дiоклетiана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрiбно негайно увести нове лiточислення, нову еру – вiд дня народження нашого Господа!

Але слова тiльки тодi чогось вартi, якщо за ними йде справа (Бог любить не нашi красномовнi слова, а нашi дiла), тож справою i зайнявся Дiонiсiй.

Пiсля довгих пiдрахункiв вiн дiйшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року вiд заснування Риму. (До того 25 грудня в iмперii вiдзначалося, як свято язичництва «Непереможного Сонця», лише потiм день той став святом Рiздва Христового.) Дiонiсiй подiлив час на два перiоди: до народження Ісуса i пiсля. Отже, нова ера християнства мала починатися вiд народження Христа. За основу реформатор узяв повiдомлення евангелiй про день воскресiння Ісуса Христа (повня, третiй день пiсля весняного рiвнодення), його вiк i вирахував день народження засновника християнства, i в своiх пасхальних таблицях (525) Дiонiсiй Малий вперше увiв точку вiдрахунку свiтовоi релiгii – дату народження Христа. За його пiдрахунками, це сталося за 525 рокiв до того часу, коли Дiонiсiй Малий розпочав своi розрахунки. Себто 25.12.753 року вiд заснування Риму. Скiфського реформатора чекав успiх i визнання – хоч i не швидкi. Спершу запроваджене ним лiточислення вiд Р. Х. (iсторики й науковцi донедавна замiняли лiтери «Р. Х.» – Рiздво Христове, лiтерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римi, згодом на Заходi та в iнших християнських краiнах. А десь iз 1000 року його таблицi нарештi отримають визнання i витiснять всi iншi лiточислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Дiоклетiана, що почалася 29.08.284 року й досi… тривае. У коптiв та ефiопських християн.) Так розпочалася ера вiд Рiздва Христового i завдяки цьому й збереглося iм’я самого Дiонiсiя Малого, скiфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скiфа планети Земля.

Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнiм представником свого народу! Принаймнi вiдомого з iсторii. Але саме вiн, скiф iз Малоi Скiфii, яка вже тодi зникла, перемiг могутнього iмператора могутнього колись Риму, лiквiдувавши його еру, якою Дiоклетiан Гай Аврелiй Валерiй так гордився i вважав, що встановив ii навiки.

А ми завдяки скiфовi маемо сьогоднi – як пишуться цi рядки – на календарi рiк – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день бiжучого року, я нi-нi та й згадую Дiонiсiя Малого, останнього скiфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привiт навiки зниклого народу.




Могiкани украiнських степiв – тi, що зникли


СКІФИ (в офiцiйному викладi): об’еднання iраномовних племен, яке iснувало у Пiвнiчному Причорномор’i у ранньому залiзному вiцi. Вiдомостi про скiфiв е в ассирiйських джерелах, працях античних авторiв, найбiльше у IV книзi «Історii» Геродота.

Геродот переказуе три версii появи скiфiв у Пiвнiчному Причорномор’i – двi легенди та одну подiбну до дiйсностi. Про переселення скiфiв пiд тиском масагетiв. Напiвлегенду, напiвдiйснiсть пiдтримують i данi iсторii та археологii: справдi, при5йшла кочiвницька культура наклалася на мiсцеву i, як наслiдок, – утворилося те, що й називаеться нинi скiфською культурою.

І все ж вiдомостей про iсторичнi подii у життi скiфiв мало – лiтописiв, на кшталт руських, вони, як вiдомо, не залишили. Як i взагалi, писаноi своеi iсторii, бо ж i писемностi не мали. За Геродотом, скiфи на чолi зi своiм царем (вождем?) Мадiем, сином Прототiя, переслiдуючи кiммерiйцiв, так розiгналися, так захопилися своею перевагою i вiдносно легкою перемогою над iншими кочiвниками, що перейшли Кавказ i, оволодiвши Азiею, – теж вiдносно легко, – дiсталися навiть Сирii – нинi Сирiйська Арабська Республiка, держава на заходi Азii. І почалося 28-рiчне панування скiфiв в Азii (деякi iсторики небезпiдставно називають його «пограбуванням Азii»), але закiнчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вiчним): кривавим бенкетом Кiаскара, на якому частина скiфiв на чолi з iхнiми вождями була перебита, а iнша, рятуючись вiд повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скiфський шлях») через Кавказ i повернулася туди, звiдки й вирушила 28 рокiв тому – в степи Пiвнiчного Причорномор’я. Але там iх вже забули, там iх нiхто не чекав, i прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скiфами – нащадками рабiв та скiфських жiнок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втiм, мусили, адже бiльше iм жити, як у степах Пiвнiчного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна нiби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скiфи на чолi з трьома своiми царями – а тодi в них було три царi – Іданфiрсом (старший цар), Таксакiсом та Скопасiсом перемогли персiв, що iх у межирiччя Днiпра та Дону приводив Дарiй І Гiстасп.

496 року скiфи здiйснили похiд за Дунай до Херсонесу Фракiйського. А вже з IV ст. до н. е. Скiфiя iснуе як велике полiтичне об’еднання у межах двох природних зон – степовоi та лiсостеповоi. Виникнення цiеi держави пов’язуеться з iменем царя Атея, який став единим владикою синiв змiеногоi богинi. (За деякими даними, якi, звiсно, не перевiриш, вiн прожив 90 рокiв.) Розквiт об’еднання припадае на кiнець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний i везучий для сколотiв перiод споруджуються великi кургани – царськi та знатi, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дiйшло – до створення своеi держави. Скiфськi воiни, озброенi найпередовiшою для свого часу зброею, були грiзною силою. Але навiть i iм не вдалося створити свою державу.

Залишаеться додати, що скiфи добре вiдомi античним авторам – про них згадують Феофраст, Гiппократ, Страбон, Есхiл, Софокл, Аристофан.

Наприкiнцi ІV – на початку III ст. це об’еднання з рiзних причин занепадае…



СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливiстю матерiальноi культури племен раннього залiзного вiку евразiйських степiв е близькiсть (тотожнiсть) форм зброi, кiнського спорядження та своерiдного мистецтва (поширення т. зв. «звiриного стилю»). Вперше цей термiн – скiфська трiада – був застосований у 1952 роцi на Скiфськiй конференцii у Москвi. Хоча вiн може бути розширеним – подiбних компонентiв у культурах скiфського свiту не три, а – п’ять: зброя, кiнське спорядження, звiриний стиль та бронзовi литi казани. Тож можна говорити не про скiфську трiаду, а про «скiфську пентаду» (вiд грец. пенте – п’ять).



СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термiн, який визначае спорiдненiсть культур раннього залiзного вiку евразiйських кочовикiв, якi розселилися на територii вiд Дунаю до Монголii. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубiж ери.



За кiнцевою фазою розвитку – згасання, тупцювання на мiсцi i, як результат, – загибель. (Те, що бiльше не розвиваеться, – приречене).

Ось тодi й вигулькнув вiн – Дiонiсiй Малий – останнiй скiф…

Останнiй – той, за яким бiльше нiкого немае, такий, пiсля якого немае iншого, подiбного. Який, вичерпуючись, пiдходить до кiнця… – за Тлумачним словником украiнськоi мови.

Отож останнiй… А де ж подiлися iншi? Сотнi i сотнi тисяч? Мiльйони. Цiлий народ зi своею iсторiею i культурою, державою, яку вони так i не встигли створити, хоча й добре зачали, i краем рiдним. То де вони всi подiлися, адже на мiсце тих, хто, вiдживши свое, йде зi свiту цього, завжди приходять новi й новi поколiння спiвплемiнникiв – чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим бiльше, зачаття i народження немовляти не е створенням новоi – абсолютно вiдмiнноi вiд своiх батькiв – людини, а е лише продовженням роду i життя його батькiв i змiною iх у життевому циклi, подiбно до того, як змiнюються пори року. Ти смертний, але народ твiй… вiчний?

Але чому ж тодi на мiсце померлих скiфiв не прийшли iншi, живi-живiсiнькi скiфи? Чому мiсце дiдiв та батькiв не зайняли iхнi сини й онуки? Виявляеться, тому, що ниточка, яка з’еднуе з живими мертвих, минуле з майбутнiм, може легко i просто обiрватися. (У давнiх грекiв життедайну нитку пряли мойри, богинi долi, якi й визначали строк життя людини – найвiдомiша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерiзала ii – чи й досi перерiзае? – Антропос.) І тодi зникае увесь народ, що до того здавався вiчним. Зрештою, що таке людина? Тiло дорослого гомо сапiенса середнiх зросту й статури складаеться приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцiю, 60 г солi, 55 кг води та невеликоi кiлькостi хлору, фосфору, жиру, сiрки, залiза i глiцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матерiалiв тiло людини, вселити у нього душу i дати йому життя? У скiфiв та в iнших зниклих народiв вочевидь була така ж арифметика iхнiх складових (це вже як на нашi пiдрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцiю i т. д. i т. п. на кожного нового скiфа?

Вони зникли. Кожен зокрема i всi разом (правда, не в один день, але вiд того не легше). Як писав поет:

День погас для мене i для всiх —
Я на день до цвинтаря поближчав,
де зотлiли в сизих попелищах
печенiг, i половець, i скiф…[3 - О. Зайвий.]

Але ж позникали не окремi скiфи (всi ми смертнi в роду людському), а вся Скiфiя зникла, увесь ii народ – до останнього його представника. І зникла, i асимiлювалася, розчинилася серед iнших народiв, хоча це – зникнення й асимiляцiя – одне й те ж суть.

Народ… А втiм, давайте згадаемо такi базовi поняття, як «етнос», «нацiя»… З грецькоi та латинськоi цi термiни перекладаються як… народ. Вони мовби рiзнi i в той же час – спiльнi. Поняття «нацiя» (бiльше прижилося в Захiднiй Європi) набуло значення «одержавлений народ», тодi ж як словом «етнос», зазначае вчений Залiзняк, користуються найчастiше для позначення народу взагалi, незалежно вiд того, створив вiн власну державу чи мае колонiальний статус у державi сусiдiв.

Так ось… Ще раз повторимо (це – важливо): народ, що iсторично дозрiв до створення власноi держави, називаеться нацiею. (Який не дозрiв – просто населення, народонаселення та й по тому.) Тож нацiя – це вища форма розвитку етносу, а тому – доведено – народ може iснувати лише у формi нацii. Тобто у власнiй державi. Нацii мають довший вiк, а тi народи, якi за столiття свого розвитку не стали нацiями, приреченi на зникнення. На вимирання. Чи – асимiляцiю, себто згорання в топках iнших нацiй як горючий матерiал. Тому й виходить, що помирають не тiльки окремi люди. Ось короткий мартиролог тих народiв, якi вже бiльше нiколи не з’являться на планетi з лагiдним йменням Земля. (Одне iз значень слова мартиролог – перелiк убитих осiб. Але хто вбив цiлi народи? Так i крутиться на кiнчику язика: самi ж себе i повбивали!):

В Італii зникли лангобарди, остготи, етруски (до речi, пiсля того, як, вiдцуравшись своеi мови, перейшли на латинську, на мову панiвного Риму).

В Іспанii – вестготи.[4 - Згiдно з легендою, подiл одного народу на два – вестготiв i остготiв – вiдбувся ось за яких непередбачених обставин. Пiд час переправи мiст через рiку було зруйновано, тож тi, що залишилися на захiдному березi, з часом стали зватися вестготами, захiдними готами, а тi, що переправились, остготами, схiдними готами. Невiдомо, яка рiчка роздiлила при переселеннi нiмецькi племена. Дехто вважае, що Днiпро, iншi – Вiсла.На берегах Днiпра – вони вважали його святою рiкою, – розташувалися iхнi святилища – «Сяюча святиня готiв». У IV ст. столицею найбiльшоi готськоi держави за часiв короля Ерманарiха було мiсто Данпрастад – дехто його ототожнюе з Киевом.]

В Грецii – слов’яни.

В Малiй Азii – кельти.

Зникли колись непереможнi гуни – пiсля смертi свого везучого вождя Аттiли, який навiть римлян бив i взагалi вважався «бичем народiв».

Щезли хетти в Малiй Азii – на зорi людства могутнiй народ, од якого тремтiв сильний Єгипет. Десь подiлися шумери, один iз найдавнiших народiв. Коли свiт ще був варварським, в Шумерii (це Месопотамiя з ii родючими землями, пониззя Тигра i Євфрата) жили великi математики, знаменитi лiкарi, астрономи. Шумери невiдомо звiдки прийшли в Месопотамiю в XIV тисячолiттi до н. е. i невiдомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нiчого не знав.

Шумери пам’ятали ще тi часи, «коли люди обходилися без царя, тобто без держави», i створили чи не перше у свiтi державне об’еднання, яке, на жаль, повноцiнною державою так i не стало.

Шумери винайшли першi у свiтi зрошувальнi канали, навчилися осушувати болота i проводити воду на поля за кiлька столiть ранiше Єгипта.

Вони будували мiста, найдревнiшi у свiтi, iхнi зодчi розробили такi архiтектурнi та будiвельнi засоби, що вони увiйшли в практику народiв, якi навiть не пiдозрювали про iснування своiх вчителiв.

Їхнi жерцi спостерiгали за сонцем та зiрками зi стiн священних башт – чи не первiсних обсерваторiй. Вони пiдрахували, скiльки днiв мае рiк, роздiлили рiк на дванадцять мiсяцiв, тиждень на сiм днiв, визначили, що доба складаеться iз 24-х годин, а в годинi 60 хвилин.

Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг i колесо – три найвидатнiшi винаходи людства, що рiзко змiнили i життя його, i цивiлiзацiю взагалi.

Шумери навчилися складати першi у свiтi карти.

Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох i виноград, мали значнi землеробськi знання. А володiючи ще й географiчними, налагодили жваву торгiвлю мiддю, золотом та оловом, лазуритом i сердолiком та слоновою кiсткою мiж протилежними берегами Індiйського океану ще 5 тисяч рокiв тому!

І в той же час залишалися дiтьми, великими дiтьми первiсного людства i були переконанi, що своiми знаннями вони зобов’язанi богу Еа. Вiн з’являвся до них iз води в образi людино-риби (такий собi аналог скiфськоi богинi-праматерi, яка була напiвдiвою-напiвзмiею!). За iхньою казкою (мiфом), розумна iстота на ймення Еа з Еритрейського моря (Перська затока) – «там, де воно пiдходить до Вавилонii…» Загалом, «все тiло у звiра було риб’яче, тiльки пiд риб’ячою головою у нього була друга, людська» (напевне, вiн мав сiяння у виглядi нiмба). Ця iстота, траплялося, що й цiлий день знаходилась серед людей, не вживаючи нiякоi iжi. Вона й передала людству писемнiсть, науки, мистецтва рiзного роду, навчила iх селитися мiстами, споруджувати храми, установлювати закони i вимiряти землю, навчила iх садити й збирати рiзнi плоди. А коли сонце заходило, цей дивовижний Еа занурювався знову в море i нiч його минала в глибинах, адже там був його дiм… Грецьке слово iхтiо (ichthy – риба) – перша частина складних слiв, яка за значенням вiдповiдае слову «риба», «риб’ячий». Наприклад, iхтiологiя, iхтiофауна.

Іхтiоз – захворювання, яке характеризуеться ороговiлою шкiрою, що нагадуе луску риби. Такi люди мають потяг до води, часто живуть в рiчках чи в морях. То, можливо, легендарна iстота Еа i була людиною, яка тяжко хворiла на iхтiоз – принаймнi тут криеться корiння легенди про вчителя шумерiв загадкового Еа…

Але це передання, а вони вiдомi у всiх народiв, а ось в реальностi генiальнi шумери, почавши створювати свою нацiональну iнтелiгенцiю (астрономи, лiкарi, землемiри та iншi вченi), не встигли створити саму нацiю i поплатилися врештi-решт самозникненням. Бо в цьому вiдношеннi народи помиляються, як i мiнери, лише один раз…



Загубилися фiнiкiйцi, котрi подарували людству алфавiт – вiд фiнiкiйських лiтер бере свiй початок латинський алфавiт i слов’янське письмо. Але iхня нацiональна iнтелiгенцiя (якщо вона була нацiональною) почала соромитися свого походження i масово переходила на грецьку мову (панiвну!), до цього додалися змiшанi шлюби, вiд яких народжувалися дiти-перекинчики. Вони переходили на все грецьке, цураючись свого, фiнiкiйського, як хутiрського… Як меншовартiсного. І – досягли. Того, чого, може, й не хотiли, – зникли як народ.

Зникли iнки.

У слов’янських землях у VII столiттi пiшли в небуття обри. («Погибоша, аки обри» – приказка навiть була на Русi раннiй).

На пiвднi Украiни були й загули печенiги, половцi.

В сивiй iмлi небуття розчинилися кiммерiйцi, сармати, алани, готи, гуни… (Боже мiй, скiльки iх, зниклих! Навiчно! А як привiльно вони кочували в безмежних степах зi своiми стадами, отарами, табунами, з кибитками, у яких iхали iхнi сiм’i, дружини й дiти, а самi вони – чоловiки ж бо, воiни! – хвацько мчали на швидких, як вiтер, конях, i степи тодi були безмежними, i сонце сяяло, i трави щедро родили i життя здавалося вiчним, як ще ранiше молодiсть.)

Зникли i скiфи…

Бо всi вони, через тi чи тi iсторичнi причини, так i не зумiли стати нацiями. Для нас, нинi сущих, – урок! Жаль тiльки, що iсторiя, як доведено, нiколи i нiкого, i нiчому не вчить…



Отож i виявляеться, що не тiльки окремо взята людина, а й цiлi народи й народностi, не кажучи вже про племена (узагальнюючи: окремi культури), за останнi тисячолiття живуть i розвиваються за тими самими законами, що iм пiдлягають окремi iндивiдууми: вони народжуються, переживають свою молодiсть, зрiлiсть, старiсть i, зрештою, помирають, вичерпавши вiдведений (ким???) iм вiк. Такi життевi цикли притаманнi i цивiлiзацiям, ось тiльки вiдведений iм життевий вiк, що його видiляють на життя кожнiй культурi (культура народжуеться, коли пробуджуеться ii Душа i вмирае, коли Душа вичерпуе себе, самореалiзувавшись до кiнця), вченi визначають по-рiзному. Наприклад, iсторiософ Освальд Шпенглер у своiй двотомнiй працi «Присмерк Європи», 1918–1922 рр., видiляе тисячу рокiв, а Л. Гумiльов трохи бiльше – 1200-рiчний життевий цикл етносу, так звана пасiонарнiсть. Іншi видiляють для життя цивiлiзацii щедрiше – 3000–3500 рокiв, i цьому законовi пiдлягають навiть свiтовi цивiлiзацii. За А. Тойнбi (багатотомне «Дослiдження iсторii», видане протягом 1934–1937 рокiв i в 1954 роцi), при всiх зовнiшнiх ознаках величi i блиску цивiлiзацii на стадii свiтовоi держави, вона е ii бабиним лiтом, що вiщуе близький, швидкий занепад i смерть суспiльства. Свiтова держава створюеться панiвною меншiстю внаслiдок ii неспроможностi побороти внутрiшнiй розкол суспiльства i керувати ним органiчно, без насильства. Всi цi внутрiшнi негаразди за кiлькасот рокiв руйнують свiтову державу, з якою вмирае i цивiлiзацiя. Заключним акордом в ii iснуваннi е навала зовнiшнього пролетарiату (варварських племен) на руiни свiтовоi держави. Варвари, за А. Тойнбi, виконують роль стерв’ятникiв на тiлi мертвоi цивiлiзацii. Нерiдко, успадкувавши ii надбання (перш за все ii свiтову релiгiю), вони започатковують нову, похiдну вiд попередньоi дочiрню цивiлiзацiю. Тойнбi вважае, що в наш час продовжують iснувати шiсть цивiлiзацiй: захiднохристиянська, православноруська, китайська, японо-корейська, iндiйська та iсламська. П’ять останнiх проминули фазу своiх свiтових держав i знаходяться в стадii згасання.

Це свiтовi цивiлiзацii, а що вже говорити про окремi нацii, народи й народностi. Вони можуть мати (i деякi з них вже мають) надмогильний камiнь з двома датами: рiк народження такий-то, рiк смертi – такий-то… На мовi енциклопедiй та довiдковоi лiтератури це звучить так:

«Скiфи – загальна назва племен…, що жили у VII ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. у Пiвнiчному Причорномор’i…»



Монгольськi хани – завойовники, якi володiли величезними багатствами, вважали, що для перемоги i утвердження себе у свiтi на вiки i тисячолiття досить лише мати хорошу зброю, лютих воiнiв, непереможну армiю – i свiт, як кажуть, в кишенi.

Все було й у скiфiв: хороша зброя – найкраща на тi часи! – лютi воiни, якi не знали страху смертi, непереможне загалом вiйсько, але це не зарадило, iхня Скiфiя зникла, забравши i iх самих.

Зникли й автори доктрини, хани i iхня татаро-монгольська iмперiя, звана ще Золотою Ордою. Всього лише через кiлька десятилiть iхня iмперiя затрiщала по швах: знать була розбещена багатством, окремi князi боролися за мiстечковi суверенiтети (власне, улусовi), бiдняки жили в злиднях, надголодь. Кращi пастiвники збiднiли, а робiтникiв, здатних щодня й щодня трудитися у потi чола свого, стало мало – iмперiя монголiв розпалася. А що говорити про скiфiв, якi всього лише спромоглися створити не досить злютоване полiтичне об’еднання, хоч i гадали попервах: досить зброi, лютих воiнiв, численну армiю i – перемога.

Перемога була, але – тимчасова, потiм – пiррова…

І народу – цiлого народу! – немае. Був i щез вiд малого до старого. Разом з неписаною своею iсторiею, разом з пiснями (ми вже нiколи-нiколи не почуемо, як вони – весiльнi й поминальнi, лiричнi й тужливi – колись звучали), з горем своiм i радощами своiми, з любов’ю i побратимством, з душами i серцями, з кров’ю i розумом, зi смiхом i печаллю, жорстокiстю i добротою, з богами своiми (а якi були всемогутнi!) i героями (а якi були славетнi, переповненi звагою!), з легендами, переданнями, сказаннями, з мiфами своiми й дитинними казками, з билицями й небилицями, з мрiями й сподiванками на майбутне, якого у них на початку нашоi ери вже не виявилося. А скiльки у них не народилося дiтей, онукiв, правнукiв, скiльки не вимовлено слiв любовi!..[5 - Но не текут к своим истокам воды,Земля не в силах стона подавить,Рождает в муках новые народы,А мертвых наций ей не оживить.?Г. У. Лонгфелло]

То хто ж, всемогутнiй i жорстокий, забрав майбутне в цiлого народу? Боги чи люди? Чи обставини-причини? Чи злий фатум? Доля? Чи щастя-талану iм не стачило? А недолi виявилось забагато… Усе забрали з собою скiфи на той свiт, нам же лишивши в цьому свiтi лише куцi перекази-передання про себе та руiни поселень, та ще велетенськi, вражаючi могили своiх славних предкiв, яких вони шанували й оберiгали над усе. Назвемо iх, бо вони залишилися вiчними пам’ятниками зниклоi Скiфii на теренах нинiшньоi Украiни: Актаський могильник, Босiвське городище, Бiльське городище, Жаботинськi кургани i поселення, Журавськi кургани, Гайсанова Могила, Бердянський курган, Золота Балка, Золотий курган, Кам’янське городище, Краснокутський курган, Куль-Оба, Ак-Мечетський курган, Мамай-Гора, Неаполь Скiфський, городище Караван, Мелiтопольський курган, Немирiвське городище, Огуз, Олександропiльський курган, Олександрiвка, Пастирське городище, Передерiева могила, Оксютинецькi кургани, Реп’яхувата Могила, Рижанiвка, кургани Солоха, Широкий, Старша Могила, Товста Могила, Темiр-Гора, Чмирева могила, Чабанцева могила, Вiтова могила, Чортомлик… Мова йде лише про пам’ятки скiфськоi культури на територii нашоi Батькiвщини, тодi ж як, наприклад, лише на Пiвнiчному Кавказi й Прикубаннi, на рiвнинах Ставропольщини, Кабарди, Пiвнiчноi Осетii, Чечнi та Інгушетii – а ще ж Закавказзя, Близький Схiд – зафiксовано близько 50 скiфських поховань VII–VI ст. до н. е., бiльшiсть з яких вiдзначаеться значними розмiрами та багатством начиння…

На територii Пiвнiчного Причорномор’я виявлено бiля 200 скiфських поховань у Нижньому Поднiпров’i та Схiдному Криму, – всiх i не перелiчиш. Та ще писемнi свiдчення античних авторiв, схiдних… Та ще декiлька слiв з iхньоi мови, низка власних iмен i неймовiрно багатi скарби iхнiх могил, що сухо звуться даними археологii.

За Геродотом, своiми прабатьками скiфи вважали Геракла (грецького героя) i напiвдiву-напiвзмiю, що жила в лiсистiй мiсцевостi Гiлеi – в заплавах Нижнього Днiпра. Себто Єхидну, як греки навзагал називали напiвжiнок-напiвзмiй… Отже, з материнського боку скiфи свое походження пов’язували з Поднiпров’ям (про це далi). І хоч сучасне населення Украiни i не вважаеться прямими потомками скiфiв у бiологiчному (хоча в бiологiчному – чому б i нi? Кров iхня у нас, украiнцiв, все ж таки е. Мае бути. А гени… Гени у нас е навiть вiд неандертальцiв, не кажучи вже про кроманьйонцiв) i в мовному вiдношеннях, але скiфська iсторiя е однiею з найяскравiших сторiнок i нашоi загальноi iсторii, як скiфська культура е часткою i нашого культурного спадку…

Як, до речi, й кiммерiйська, адже Геродот засвiдчуе, що краiна, «заселена скiфами… здавна належала кiммерiйцям i являла собою «чотирикутник»: вiд гирла Істру (Дунаю) й до Меотiйського озера (Азовське море), а потiм вiд них у глиб краiни на 20 днiв шляху…

Отож, спершу про кiммерiйцiв, попередникiв скiфiв у державi, що нинi свiтовi знана як Украiна…




Частина перша

Оповитi млою i хмарами





Поетична Кiммерiя Максимiлiана Волошина


«Кiммерiйцi е найдавнiшим народом Схiдноi Європи з вiдомих нам за письмовими джерелами. Це iм’я дiйшло до нас з грецьких, ассиро-вавилонських, iудейських i перських письмових джерел, що вiдображають двi взаемопов’язанi та взаемодоповнюючi традицii: античну i давньосхiдну…»

Античний мiф, iсторичний переказ i ассирiйськi тексти створили уяву про кiммерiйцiв, як про численний i суворий у военному вiдношеннi народ. Ймовiрно, поява етнонiму «кiммерiйцi» (за І. М. Д’яконовим – «швидкiсний загiн iраномовного кочового населення») було пов’язане з конкретними пiдроздiлами у iхнiй вiйськовiй та соцiальнiй органiзацii. Клинописнi повiдомлення, поряд з даними поем Гомера, а також Бiблii (Книга Буття, Х, 1–3. – III ст. до н. е.), стоять першими серед письмових свiдчень про кiммерiйцiв…

Про етнiчну належнiсть кiммерiйцiв вiдомо мало. Аналiзуючи збереженi власнi iмена кiммерiйцiв, лiнгвiсти доходять висновку, що за мовою вони, вiрогiдно, були iранцями. З кiммерiйцiв починаеться «протоiсторичний» перiод в iсторii давнього населення Украiни (Словник-довiдник з археологii. Киiв, 1996).

З усiх племен i народiв, що колись на зорi iсторii людства кочували в степах Приднiпров’я та в Криму i зникли в пiтьмi вiкiв, що канули в Лету (а мо’, й справдi зорi, що темними ночами висипають над нами в небесному огромi, всi отi галактики, то – багаття iхнiх орд, якщо вони кочують нинi там, куди всi ми перейдемо по смертi, в Космосi?), найбiльше поталанило кiммерiйцям, адже вони – чи не единi з прадавнiх племен, – мають нинi свого Поета i, отже, свою поетичну Кiммерiю…

В Краю Синiх Гiр, як романтично називають Коктебель з гiрським масивом Карадаг,[6 - Карадаг – гiрський масив у схiднiй частинi головного пасма Кримських гiр на березi Чорного моря, до якого обриваеться крутим уступом. Являе собою зруйнований вулканiчний масив, заввишки до 577 м. Складений лавами i туфами. Поширенi оригiнальнi форми вивiтрювання (башти, стовпи, пiки), багатий на цiннi мiнерали – сердолiк, агат та iн. На схилах лiси, вище – степова рослиннiсть. Бiля схилiв – курорт Коктебель. Пам’ятка природи, з 1971 року – заповiдник.Певний час Коктебель називався – з 1944 року – Планерським, нинi – селище мiського типу Судацького району. Розташований на узбережжi Коктебельськоi бухти, бiля пiднiжжя вулканiчного гiрського масиву Карадаг за 20 км вiд залiзничноi станцii Феодосiя.] у 19І7 – 1932 роках жив поет i художник Максимiлiан Волошин, людина взагалi неординарна, своерiдна (нинi в Коктебелi дiе Будинок-музей його iменi). Так ось Волошина по праву вважають першовiдкривачем Кiммерii, таемничоi i легендарноi, оспiваноi ще Гомером як «кiммерiан журлива область», але Кiммерii поетичноi. Власне, уявноi. Ірреальноi. (Нi, все таки поетичноi!)

«Кiммерiею, – писав Волошин, – я називаю схiдну область Криму вiд древнього Сурожа (Судака) до Боспора Кiммерiйського (Керченська протока), на вiдмiну вiд Тавриди, захiдноi його частини (Пiвденний берег i Херсонес Таврiйський)».

Як свiдчать дослiдники творчостi Волошина, «розробка поетом кiммерiйськоi тематики е однiею з найбiльш самобутнiх прикмет його творчоi бiографii».

«Тема Кiммерii, – iз свiдчення iншого дослiдника, – ставши центральною в його творчостi, освiтила всi образи таемничим вiдблиском минулих епох».

Загалом загадковiй i незнанiй Кiммерii Волошин – единий в росiйськiй лiтературi (не кажучи за украiнську) присвятив шiстдесят вiршiв, вiсiм статей i бiльшiсть своiх акварелей. Кiммерiя, яку поет називав «темною краiною», врештi-решт стала iстинною «батькiвщиною духу» поета, виявом його «синiвського почуття до неi».

Це i цикл «Кiммерiйськi присмерки» (1906–1909) i пiзнiша «Кiммерiйська весна» (1910–1926).

«Якщо з Опука чи з висоти Скiфського валу, що проходить над Кенегезом, подивитись на захiд, то за горбистими рiвнинами, за висохлими озерами, за крилатими луками жовтих морських мiлин, за пласкими сопками, за декiлькома планами долин, все бiльш синiх, бiльш променистих i помiчених хрестиками вiтрякiв, у тi вечори, коли над землею не стоiть мла, на самому краю горизонту за бляклим мерехтiнням двох морських заток, що глибоко входять у землю, встае нагромадження гострих зубцiв, пiк i конiчних горбiв. І серед них напiвзруйнованим готичним собором з недобудованими башнями в плетивi стрiлок, переплетiнь i кличних язикiв закам’янiлого полум’я витае складна будiвля Карадага. Такою романтично-казковою краiною уявляеться Коктебель iз глибини керченських степiв.

Вся Кiммерiя (маеться на увазi кримська. – В. Ч.) пророблена вулканiчними силами. Але гнiзда вогню згасли i вода, що порила скелi, оголила i загострила вершини хребтiв. Коктебельськi гори були зосередженням вулканiчноi дiяльностi Криму, i обгризенi морем кiстяки вулканiв зберiгають слiди геологiчних корчiв…»

Мiражi Кiммерii все життя супроводжуватимуть поета i художника Максимiлiана Волошина, вiн ii оспiвав i в поезii, i в живописi.

И на скале, замкнувшей зыбь залива,
Судьбой и ветрами изваян профиль мой…

У 1913 роцi пiсля сильного зсуву на вiдрогу скелi Кок-Кая, що замикае Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профiль людини, у якому неважко вгадати профiль поета М. Волошина, що й сьогоднi е знаменитим природним об’ектом Коктебеля.

Мають рацiю тi, хто писав, що «образ Кiммерii, викликаний з глибини iсторii поетичною мрiею Максимiлiана Волошина, i понинi витае над Коктебелем, надихаючи все новi й новi поколiння художникiв, письменникiв, поетiв».

Кiммерiя…

Якою вона колись була – не поетична, не iрреальна, не примарна, не волошинська, а – iсторична, справжня-справжнiсiнька.

Якщо вона колись була – справжня Кiммерiя…

І якщо тiльки ii безмежними степами справдi колись носилися на прудких i сильних конях непереможнi вершники, званi кiммерiйцями…




Чи була ти, i якщо була, то де ти була i якою була, загадкова Кiммерiя, i хто ви такi – теж загадковi кiммерiйцi?


КРАЇНА – територiя, що становить еднiсть iз погляду iсторii, природних умов, населення тощо. Мiсцевiсть, що характеризуеться наявнiстю в нiй великоi кiлькостi кого-, чого-небудь. Рiдна краiна – край, батькiвщина, вiтчизна. Те саме, що держава.

    Словник украiнськоi мови. Т. 4. С. 320–321

Чи знайоме вам те гостре, до фiзичного болю гостре почуття нудьги за рiдною краiною, яким обкипае серце вiд довгого перебування на чужинi?

    М. Коцюбинський

Не будемо чiпати палеолiт i мезолiт, а ось починаючи з мiдно-бронзового вiку, в Криму, як i по всiй нинiшнiй Украiнi, жили землеробсько-скотарськi племена ямноi культури[7 - Ямна культура – археологiчна культура серед. III – поч. II тис. до н. е.] i катакомбноi культури.[8 - Катакомбна культура – археологiчна культура раннього бронзового вiку. Їi пам’ятки датуються кiн. III – поч. II тис. до н. е.] А за ними у пiзнiших етапах цього вiку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як i все Пiвнiчне Причорномор’я опинився пiд владою прийшлих скiфiв. Але розповiдаючи про скiфiв, оминути iхнiх попередникiв кiммерiйцiв неможливо. Адже першими поперед численних народiв i племен, якi населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скiфами, сарматами, слов’янами, печенiгами, хозарами, половцями, татарами – i ким там ще? – аж до русичiв, – з’явилися вони – кiммерiйцi. Власне, першими з вiдомих нам нинi пiд власним iменем.

Сьогоднi, правда, етнокультурну iсторiю кiммерiйцiв називають кiммерiйською проблемою. А все через бiднiсть документальних джерел, що стосуються iхньоi бiографii, а точок зору на це чимало, i вони часом дiаметрально протилежнi.

То що сьогоднi вiдомо? А те, що в серединi II тисячолiття до н. е. кiммерiйцi, якi, невiдомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядае його як кiммерiйську прабатькiвщину), а вже звiдти i почали розселятися, рухаючись основними ордами на захiд, в степи Причорномор’я i Криму.

Іншi античнi автори гадали, що «кiммерiан журлива область» розташована на краю заселеноi частини землi, ойкумени, i що в Кiммерii знаходиться вхiд в «сумне» царство бога пiдземного свiту – Аiд, куди пiсля смертi направляються душi померлих. А «батько iсторii» Геродот писав, що йому вдалося дiзнатися вiд причорноморських скiфiв ось що: Понтiйський степ, який у той час був зайнятий кочовими скiфами, спершу належав кiммерiйцям, котрi прийшли зi сходу, з глибин Азii.

Залишили слiди свого перебування кiммерiйцi i в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспiвати краiну Кiммерiю. У VII ст. до н. е. кiммерiйцiв змiнили кочовi скiфи, i вже у VI ст. н. е. кiммерiйцi як народ не iснували. Принаймнi про них уже немае анi згадки. Щезли в пiтьмi iсторii…

Однi кажуть: та ж не було тебе нiколи на нинiшнiх теренах Украiни, Кiммерiе! Що ж до Геродота, то вiн впевнено вiдповiдае: та нi ж, була вона, загадкова Кiммерiя, але назавжди залишилася оповита млою i хмарами…



Максимiлiан Волошин – поет (i цим, як зауважив свого часу iнший поет, все сказано), тож як поет вiн створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-iсторична – якщо була? – вiн достеменно не знав.

І не дивно: ми теж досi цього достеменно не вiдаемо. Як не знаемо i того, чи була нинiшня Украiна рiдною краiною – материзною – кiммерiйцiв, а чи це всього лише мiсце iхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалi, кiммерiйцi, а чи все це – легенди, передання, мiфи, билицi, байки, химерii, iсторичнi фантазii (як писав Пушкiн, «преданья старины глубокой»)?

Очевидно, до кiммерiйцiв також належить згадуваний в «Ілiадi» народ «дивних доярiв кобилиць – молокоiдiв, бiдних i найсправедливiших iз смертних», що кочував десь у Пiвнiчному Причорномор’i, на пiвнiч вiд Троi, вiдразу ж за фракiйцями i мiсiйцями, що «б’ються в рукопашну». (Пiзнiше «доярами кобилиць» античнi автори називатимуть як кiммерiйцiв, так i скiфiв – Гесiод, Каллiмах).

Ось як про них, загадкових кiммерiйцiв та про iхню не менш загадкову Кiммерiю говориться (найдавнiша згадка) в «Одiссеi» (мандри правителя Ітаки та його прибiчникiв):

Нарештi дiстались ми течiй глибоких рiки Океану.
Там розташованi мiсто й краiна людей кiммерiйських,
Хмарами й млою вповитi. Нiколи промiнням ласкавим
Не осявае iх сонце в блакитi яснiй свiтлодайне,
Чи вiд землi воно йде у зорянi неба глибини,
Чи повертаеться знову до землi й неосяжного неба, —
Нiч лиховiсна там вiчно нещасних людей покривае…

Це Гомер так жахав своiх спiвплемiнникiв, розповiдаючи про клiмат краiни, у якiй буцiмто жили кiммерiйцi, себто про нашу Украiну. (А втiм, рядок «оповитi млою» досить точно передае той стан, у якому й нинi перебувае в сучаснiй науцi кiммерiйське питання.) Такi характеристики нашого клiмату, що iх наводить Гомер, бiльш пiдiйшли б до описiв клiмату Крайньоi Пiвночi, Заполяр’я, де справдi довгий час не з’являеться сонце, але аж нiяк не до Причорномор’я.

Отож «ноги» клiматичних жахiв ростуть з «Історii» Геродота.

«Описанi землi (скiфськi. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вiсiм мiсяцiв тривають там нестерпнi морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хiба що тiльки як запалити вогонь. Море замерзае. Кiммерiйський Боспор також; скiфи, що мешкають по цей бiк… iздять по льоду навiть возами аж до (краю) синдiв. Така там тривае зима вiсiм мiсяцiв, але й решту чотири мiсяцi там зимно…»

І далi зазначае, що хоч конi й «витримують цi зими, зате мули та осли нiяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньоi звироднiлоi породи волiв не ростуть роги… (мова йде про комолих волiв). А щодо того пiр’я з оповiдей скiфiв, що наповнюе повiтря i через яке не можна нiчого бачити, анi перейти далi, то про нього так думаю. В тiй пiвнiчнiй краiнi все йде снiг, слабше влiтку, нiж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька снiг, зрозумiе, що кажу: снiг подiбний до пiр’я…»

Кiммерiйцi займали степи Причорномор’я – до приходу туди скiфiв. Себто мешкали-кочували в сонячнiй – пiвденнiй! – Украiнi. І раптом такi жахи з нашим клiматом! Правда, що для нас пiвдень i теплинь, те для грекiв могло видатися пiвнiчною прохолодою, та все ж… Мiж iншим, i пiзнiшi грецькi письменники згущували фарби, нагнiтаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там нiколи не було i бути не могло. А можливо, це поетична вольнiсть? Не забуваймо, Гомер – поет (хоча й легендарний), а поети iнодi так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебiльшень, аби вразити читачiв (чи тодi – слухачiв). Все можливо.

Є й такi дослiдники, котрi вважають, що Гомерова Кiммерiя нiякого вiдношення не мае до реальноi. Як i до реальних кiммерiйцiв, якi кочували – вiльно i привiльно – в Причорномор’i, що то вiн, мовляв, описав потойбiчний свiт, – а туди й справдi не заглядае сонце. Іншi ж вважають, що iсторичнi та географiчнi данi в поемах Гомера завжди достовiрнi, а тому в наведених рядках вiн мав на увазi реальних кiммерiйцiв, реальну Кiммерiю (а не поетичну, як хоча б той же Максимiлiан Волошин), тiльки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у грекiв у тi часи справдi було уявлення про Крим (i взагалi про Украiну), як про дуже холодний i похмурий – даруйте! – край, i це про нашу сонячну, теплу i, безперечно, найкращу в свiтi Украiну, про ту Украiну нашу едину в свiтi бiлому, про яку наш украiнський Гомер у травнi 1847 року з пронизливим щемом любовi писав:

Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть.
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають iдучи дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Сiм’я вечеря коло хати,
Вечiрня зiронька встае,
Дочка вечерять подае,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дае.
Поклала мати коло хати
Маленьких дiточок своiх;
Сама заснула коло iх.
Затихло все, тiлько дiвчата
Та соловейко не затих.

Їй-бо, таки диваками превеликими були давнi греки, коли про батькiвщину такоi поезii, як «Садок вишневий коло хати», запевняли, що вона – Украiна наша, найкраща у свiтi! – холодна й похмура…



До речi, про «холодний i похмурий край», яким уявлялася давнiм грекам наша Украiна. Як i взагалi про рiвень тодiшньоi географii.

Давньогрецький драматург Есхiл вважаеться – цiлком справедливо i по праву, – «батьком трагедii» (здаеться, першим його таким титулом надiлив Ф. Енгельс). Жаль, що iз 80 написаних ним п’ес (а кожна була подiею в культурному життi античноi Грецii!) вцiлiло тiльки шiсть.

І серед них найпрославленiша – шедевр iз шедеврiв! – трагедiя «Прометей прикутий» (було ще й продовження – «Прометей звiльнений», але вiд нього збереглося лише кiлька фрагментiв, що iх цитували iншi давнi автори). Написана вона на вiдомий в античнiй мiфологii сюжет – як громовержець Зевс вiдомстив своему двоюрiдному братовi Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. «Безсонячних», якi гибiли, нiби мурахи в глибинах темних печер.

Чомусь вважаеться (принаймнi серед коментаторiв трагедii), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелi на Кавказi, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу мiсця дii немае анi слiвця. У нього мiсце, де прикували Прометея, визначено так: гiрська мiсцевiсть на березi… океану. Якого? Про це, мабуть, i сам автор трагедii не знав (та i яка була географiя у його часи![9 - Як тут не згадати знаменитий вигук одного з героiв (героiнь) комедii Грибоедова «Лихо з розуму»: «Нащо знати географiю? Скажеш вiзнику, куди тобi треба, вiн тебе туди й довезе!..»]). В початкових рядках те мiсце визначено так:

Ось ми прийшли в далекий край землi,
В безлюдну пустинь диких скiфiв…

Отож якiсь дикi скiфи на пустельному березi невiдомо якого океану. Принаймнi це зовсiм не Кавказ.

Пейзаж нагадуе пiвнiчнi, нинi росiйськi територii на березi Пiвнiчного Льодовитого океану, де-небудь в районi Кольського пiвострова чи Новоi Землi. Але при чiм тут скiфи (бодай i дикi), якi нiколи не мали анiякого вiдношення до океану i до тих справдi темних i похмурих краiв?

Складаеться враження: якщо у Волошина кiммерiйцi – поетичнi, то скiфи в Есхiла – придуманi. За вiдомим принципом: чув дзвiн, та не знаю, де вiн.

Та ось кохана Зевса Іо, яку переслiдуе гiгантський гедзь, примчала до Прометея, аби запитати в нього про свою долю (Прометей – прiзвисько, що дослiвно означае Провидець, Прозорливець). Повертаючись iз Пiвночi на Пiвдень, вона невiдомо у яких краях здибуе все тих же всюдисущих скiфiв. Орiентири iхнього мiсця перебування такi: «Звiдси ти до сходу сонця плутаний / Спрямуеш крок по цiлинi неоранiй. / І до скiфiв кочових прийдеш. / Живуть вони пiд вiльним сонцем (слава Богу, що хоч пiд сонцем! – В. Ч.) на возах, в коробах / Плетених. За плечима – лук, що цiлко б’е. / Не пiдходь до них близько! Швидкий шлях тримай / Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне…»

Втямки не вiзьму, де знаходиться той край з «дикими скiфами»?[10 - «Ученi в царинi географii, – зазначав ще Плутарх, розпочинаючи своi порiвняльнi життеписи, – позначають невiдомi iм землi на самому краю карти, роблячи iнодi написи, що за ними – «безводнi пiщанi пустелi, що кишать звiрами», або: «непроходиме болото», або: «холодна Скiфiя», чи то – «крижане море».]

І все ж одна ниточка е, адже далi йде невелике «уточнення»: «Живуть по лiву руку вiд тих мiсць Залiза Ковачi Халiби. / Бiйся iх! Вони лютi i до гостей неласкавi…»

Але i за допомогою лютих та неласкавих до гостей халiбiв не прояснюеться мiсцезнаходження скiфiв (сам Есхiл вочевидь точно не знав, де вони знаходяться, а лише чув – пiсля Гомера, – що буцiмто десь у чорта на болотi. Себто на Пiвночi).

А ось халiби, давнiй народ (йому приписуеться винахiд добування залiза iз руди), який буцiмто, за давнiми греками, жив у пiвнiчно-схiдних причорноморських районах. Ну а коли десь у пiвденно-схiдному Причорномор’i, то автори збiрника «100 великих книг» (Москва, 2003) «ничтоже сумняшеся» коментують так: «Тут описуються народи, якi населяли в часи Есхiла територiю Росii».

Гм-гм… В часи Есхiла – 525 до н. е. – 456 до н. е. – Росii, здаеться, не було. Інша рiч, що мiфiчнi халiби населяли територiю, яка сьогоднi належить Украiнi, але декому з пiвнiчних «братiв» так не хочеться згадувати Украiну, тож i «поселяють» скiфiв iз степiв Пiвнiчного Причорномор’я в… Росii. Маючи, звичайно, в пiдтекстi, що Украiна – це «споконвiчна росiйська територiя».




Сагайдак його, як вiдкрита домовина, всi вони люди хоробрi


Кiммерiйцi i скiфи…

«У свiтлi даних археологii i антропологii, а також висновкiв лiнгвiстiв, якi вважають кiммерiйцiв i скiфiв спорiдненими народами, носiями пiвнiчно-iранського етносу, стае зрозумiло, чому давньогрецькi автори часто плутались або ототожнювали тих i тих. Культурна близькiсть та етнiчна еднiсть кiммерiйцiв i скiфiв допомагае збагнути, чому «доярами кобилиць» у Гесiода скiфи, а в Каллiмаха – кiммерiйцi; чому скiфського проводиря Мадiя Страбон називае то скiфом, то кiммерiйцем; чому в давньогрецькому коментарi до «Походу аргонавтiв» у викладi Аполлонiя говориться: «Є й iнший Боспор – у Скiфii, який називаеться Кiммерiйським, внаслiдок заселення тих мiсцевостей скiфським народом – кiммерiйцями».

Спорiдненiсть кiммерiйцiв i скiфiв вiдзначаеться i давньосхiдними авторами. В «Таблицi народiв», частинi Бiблii, що складена в VIII ст. до н. е., скiфи вважаються «синами кiммерiйцiв» – (див.: Лесков А. М. Курганы: находки, проблемы, 1981).



Вперше свiт дiзнався про кiммерiйцiв (iнодi кiммери, iнодi суммiрiйцi, зовсiм рiдко – кiммерiани) вiд давнiх грекiв. До свого вторгнення в Азiю вони, за Геродотом, кочували в Пiвнiчному Причорномор’i, звiдки iх вигнали iншi представники прадавнього народу цiеi краiни – скiфи, якi нiби i вторглися в загадкову Причорноморську Кiммерiю.

«При наступовi скiфiв, – пише Геродот у своiй «Історii», – кiммерiйцi, маючи на увазi численнiсть вiйська, що наближалося, стали радитися мiж собою, i думки iхнi, висловленi з однаковою наполегливiстю, роздiлилися…» Народ благорозумно пропонував пiти геть, не наражаючись на небезпеку в боротьбi з численними вiйськами скiфiв, а царi (вождi та старiйшини i знатнi воiни) запропонували боротися за свою батькiвщину з наступаючим ворогом, боротися до загину, але не уступити iм i п’ядi своеi територii! Але нi народ не захотiв послухати царiв, нi царi – народу: першi вирiшили пiти геть без бою, вiддавши рiдну землю ворогам, а царi ухвалили лягти мертвими в рiднiй землi, але не бiгати невiдомо куди разом iз народом… (Якi передовi царi i який непатрiотичний народ! – В. Ч.) Вирiшивши так, царi зi своiми вiйськами роздiлилися на двi частини, рiвнi за кiлькiстю, i стали битися… Чомусь мiж… собою. З якого дива? Колективне i грандiозне самовбивство?!. Так чи iнак, а всiх царiв, перебитих один одним, кiммерiйський народ поховав бiля рiчки Тiраса (Днiстер) – могила iхня, зазначае далi Геродот, ще й досi видна, – а пiсля поховання «пiшов з краiни, так що скiфи, якi вторглися, зайняли краiну вже без населення…»

Було б зрозумiло, якби кiммерiйцi, не бажаючи битися зi скiфами, пiшли в безлюднi краi чи в такi краi, де були слабкi господарi. Але вони – боячись сильних скiфiв, – пiшли в Передню Азiю i вступили у боротьбу з наймогутнiшими на той час державами. Чи не правда – дивно? А тому зрозумiло, що кiммерiйцi не тiкали вiд скiфiв, як про те чув легенду Геродот, – у них були своi внутрiшнi процеси розвитку, що й повели iх у похiд на пiвдень – за добром. А iхнiй похiд у Передню Азiю i з’ява у Причорноморських степах скiфiв збiглися в часовi, тож i здалося, що однi втiкали вiд iнших… Очевидно, в результатi цього скiфи, не вступаючи в сутичку, швидше за все прийшли у покинуту перед тим кiммерiйцями краiну i зайняли ii.



Грецький вчений Страбон жив на межi двох епох – 64 (63) р. до н. е. – 23 (24) р. н. е. У своiй головнiй працi «Географiя», де вiн використав данi попередникiв, повiдомляе, що кiммерiйцi вторглися в Малу Азiю ще за часiв Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е.) чи й ранiше. Вiдомi також повiдомлення ассирiйських розвiдникiв та дипломатiв, свiдчення вавилонських хронiк, що доповнюються розповiдями Геродота та iнших авторiв.

І ось яка картина вимальовуеться. Десь близько середини VIII ст. до н. е. кiммерiйцi, увiрвавшись на територiю сучасноi Анатолii, знищили Фрiгiйське царство, а близько 654 р. до н. е. захопили Сарди, тодi столицю Лiдiйського царства (захiдна частина Малоi Азii), а цар Лiдii Гiг загинув у битвi з ними.

Дозоляли кiммерiйцi також iонiйським грекам, руйнуючи iхнi мiста (хоча б Магнесiю та Ефес). Грецький поет (правда, в переказi Страбона) Каллiн таврував «вiйсько нечестивих кiммерiйцiв, що нищило Ефес».

Зазнали спустошень вiд «нечестивих» й iншi грецькi мiста, що перед навалою невiдомого народу спiшно зводили потужнi системи укрiплень. Ассирiйськi писемнi джерела, починаючи з другоi половини VIII ст. до н. е., теж згадують кiммерiйцiв. На той час зчепилися мiж собою двi великi держави давнього Сходу – Ассирiя та Урарту, i ось як повiдомляли ассирiйськi агенти з Урарту: володар краiни Русса I зазнав поразки вiд кiммерiйцiв! Цим скористався ассирiйський цар Саргон ІІ, завдавши Урарту такого удару, що Русса I у вiдчаi заколовся кинджалом. Але невдовзi загинув i його переможець – не виключено, що в битвi з усе тими ж кiммерiйцями.

Згодом, правда, кiммерiйцi зазнають поразки вiд Ассирii. А пiзнiше, як на Близький Схiд вдеруться скiфськi загони й утвердяться там на роки, iхне панування покладе край кiммерiйцям, вони розсiються (якась iхня частина увiйде до складу скiфського об’еднання), i вже з другоi половини VII ст. до н. е. в документах тамтешнiх краiн кiммерiйцi (на вiдмiну вiд скiфiв) бiльше не згадуватимуться…

А ось у топонiмiку i топографiю нашоi краiни вони увiйшли навiчно. Ще Геродот i Страбон писали про те, що вся краiна, яка ранiше належала кiммерiйцям i потiм була зайнята скiфами (себто наша нинiшня Украiна), «заселена» кiммерiйськими назвами. Це в основному стосуеться Керченського пiвострова, де були «кiммерiйськi стiни», «кiммерiйськi переправи», сама Кiммерiя (виходить, була вона – КІММЕРІЯ!), Боспор Кiммерiйський (Керченська протока), м. Кiмерик. А в захiднiй частинi Пiвнiчного Причорномор’я знаходилася могила останнiх кiммерiйських царiв. А це переконливо свiдчить, що кiммерiйцi займали все Степове Причорномор’я вiд Дону до Днiстра.

Все ж таки виходить, що була колись прапрадавня краiна з симпатичною назвою Кiммерiя, населена буцiмто русявими вогненноокими кiммерiйцями. Хто вони були насправдi, чийого роду-племенi, тепер важко сказати достеменно. Не виключено, що кiммерiйцi – це не окремий етнiчно чистий народ, а збiрна назва рiзних племен, що населяли тодi Поднiпров’я та пiвдень теперiшньоi Украiни, в якому головну роль вiдiгравали кiммерiйцi (як пiзнiше на тамтешнiх теренах ii вiдiграватимуть скiфи). Очевидно, серед тих племен жили й скiфи, вони згодом вiзьмуть гору в тому об’еднаннi i створять свое державне об’еднання – Велику Скiфiю – в краю кiммерiйському. (У Гомера i в Бiблii е глухi натяки, що кiммерiйцi – «батьки» скiфiв.)

Кiммерiйцями iх називали греки, а що насправдi означае iм’я «кiммерiець» досi невiдомо. З цього приводу iснуе лише кiлька припущень. Однi вченi вважають, що назва походить вiд фiнiкiйського слова «темний»,[11 - Є в науцi думка, що Чорне море названо чорним не за колiр води, а за розмiщення вiдповiдно до сторiн свiту. Для украiнцiв, наприклад, Чорне море – це пiвдень, а ось для грекiв Чорне море – це пiвнiч. А пiвнiч називалася «чорною», «темною» (тодi як пiвдень, навпаки, «бiлим», «свiтлим»). То й люди, котрi жили на березi чорного, темного (себто пiвнiчного) моря, теж звалися «чорними», «темними» людьми. (У тюркiв, наприклад, слово «чорний» може означати пiвнiчний). Тодi назва кiммерiйцiв, можливо, й означае пiвнiчнi люди, люди, якi живуть на пiвночi (якщо дивитися iз Середземного моря), побiля пiвнiчного моря. Але це лише одна з гiпотез.] iншi, що вiд грецького «зимовi» – тобто люди краiни (в обох випадках) не сонячноi, а тiеi, у якiй, за уявленнями грекiв, були холоднi зими; ще iншi апелюють до фракiйськоi та хеттськоi мов тощо. Найбiльш поширена версiя, що iм’я «кiммерiйцi» – з давньоiранськоi мови й означае щось на зразок «рухомий загiн iраномовного кочового населення евразiйських степiв». В ассирiйських клинописних текстах VIII–VII ст. до н. е. iх названо «гiмiрра». А як насправдi, що воно означае – хто тепер скаже? Дiло, як кажуть, давне. Воiстину давне!

І все ж: хто такi кiммерiйцi, якого вони роду-народу i яка iхня культура, звiдки вони взялися i якою мовою розмовляли, якi були на вигляд? Щодо мови – основи основ кожного народу, адже без рiдноi мови немае i бути не може й самого народу, – то однi вважають, що вони розмовляли фракiйською мовою (були iм етнiчно близькими?) – сьогоднi однiею з мертвих iндоевропейських мов, що колись була поширена у схiднiй частинi Балканського пiвострова i на прилеглих до нього територiях. (Фракiйцi – група давнiх iндоевропейських племен – даки, одриси, гети та iн.). До речi, цю тезу сприймае багато фахiвцiв з даного питання.

З мови кiммерiйцiв у писемних джерелах збереглося лише кiлька слiв. Це iмена кiммерiйських вождiв (царiв) Теушпи, Тугодамме (Лiгдамiса) та Шандакшатри. Не густо. Але й щодо походження цих iмен лiнгвiсти не дiйшли якоiсь однiеi, спiльноi думки. Хоч, примiром, iм’я Шандакшатри, безумовно, належить до iранськоi мови, оскiльки «кшатр» е типовим iранським словом, що означае «влада», «доля», «талан» тощо. (Але мiг же кiммерiйський цар, не будучи iранцем, просто носити iранське iм’я, особливо пiсля того, як кiммерiйцi побували на Близькому Сходi i довгий час там воювали?)

Іншi дослiдники, зокрема i великий знавець кiммерiйцiв О. І. Тереножкiн, обстоювали тезу про генетичний зв’язок iсторичних кiммерiйцiв з племенами зрубноi культури[12 - Зрубна культура; культура епохи бронзи. Видiлена В. О. Городцовим у 1901–1903 рр. Названа за способом поховання у зрубах. Тобто у ямах з дерев’яними конструкцiями рiзного роду. Найбiльше пам’яток цiеi культури знайдено у басейнах Волги, Дону i Днiпра. В Украiнi вiдомi два варiанти: степовий i лiсостеповий. Вони локалiзуються у басейнах Сiверського Дiнця та на Днiпровському Лiвобережжi. Датуеться зрубна культура ХVI–XII ст. до н. е. Питання походження ii дискусiйне. Вiдповiдно до однiеi точки зору, вона не мае коренiв в Украiнi i виникла як наслiдок мiграцii зi сходу (Середнього Поволжя). В результатi змiшання зрубних племен з мiсцевим населенням – носiями культури багатопружковоi i виникла зрубна культура Украiни. На думку iнших дослiдникiв, зрубна культура по всiй територii поширення формувалася приблизно одночасно на мiсцевому грунтi. Єдиного центру ii походження не iснувало.] (предками зрубного населення була люднiсть, яка населяла територiю Нижнього Поволжя у першiй половинi І тисячолiття до н. е., тож ця територiя i вважаеться стародавньою прабатькiвщиною кiммерiйцiв). Тому не виключено, що вони iраномовноi – таки iраномовноi! – приналежностi. Як i скiфи, мiж iншим.

Вони належали до числа народiв, якi говорили на одному з дiалектiв iранськоi мови,[13 - Іранськi мови – група спорiднених мов iндоевропейськоi сiм’i. Генетично наближенi до iндiйських мов (iндоарiйських), разом з ними i промiжними мiж цими групами дардськими мовами становлять iндоiранську гiлку iндоевропейських мов. Поширенi в Іранi, Афганiстанi, а також у Пакистанi, Іраку, Туреччинi, в Середнiй Азii й на Кавказi, у Пiвнiчнiй та Пiвденнiй Осетii, частково Вiрменii, Азербайджанi, Грузii, Дагестанi, Узбекистанi, Туркменистанi, Киргизii, Казахстанi.Розрiзняють iранськi мови давнi – VI–III ст. до н. е., середнi – III ст. до н. е. – IX ст. н. е. й новi – з VIII–IX ст. н. е.До пiвденно-захiдноi пiдгрупи належать сучаснi перська (фарсi), таджицька, дарi, татська та iн., а також мертвi мови – давньоперська й середньоперська, талишська (пехлевi); до пiвнiчно-захiдноi пiдгрупи – курдська, белуджська, талишська, гiлянська та iн. мови; з мертвих – мiдiйська, авестiйська й парфянська. До пiвнiчно-схiдноi пiдгрупи входять сучаснi осетинська та ягнобська мови, а також мертвi – аланська, скiфська, согдiйська, хорезмiйська мови; до пiвденно-схiдноi пiдгрупи – сучаснi пушту (афганська) мунджанська, памiрськi мови, а також мертвi сакська i бактрiйська мови.Андроновська культура – археологiчна культура бронзового вiку. Видiлена в 20-х роках ХХ столiття. Назва походить вiд с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура – умовна назва для частково спорiднених мiж собою культур, поширених на територii Казахстану, Захiдного Сибiру, пiвденного Приуралля. Орiентовно датуеться серединою i 2-ю половиною II тисячолiття до н. е. Для андроновськоi культури характернi поселення з залишками напiвземлянкових i наземних жител i могильники з трупопокладеннями, рiдше – з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’янi наконечники стрiл, бронзовi знаряддя i зброю, мiдне й пастове намисто, золотi й мiднi сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний – орнаментованi горщики, банки тощо.] до тiеi значноi мовноi сiм’i, до складу якоi входили й савромати, саки, массагети, согдiйцi, хорезмiйцi та мiдiйцi i перси. Всi цi народи сформувалися на основi спорiднених племен зрубноi й андронiвськоi культур бронзового вiку.

І хоч питання про етнiчну приналежнiсть кiммерiйцiв остаточно не з’ясоване, але з’являються все новi й новi данi, якi дають пiдставу вважати, що й кiммерiйцi належали до тiеi самоi групи iраномовних народiв, що й скiфи, i становлять крайню захiдну групу цього великого свiту. Стародавнi джерела часiв походiв цих народiв у Передню Азiю часто плутали iх (за схiдними джерелами «гiмiрри» та «iшкуза»), називаючи кiммерiйцiв скiфами i навпаки. (Назва «скiфи» також вживалася на позначення всiх середньоазiатських i причорноморських народiв, близьких до скiфiв за способом життя. Скiфськими називали також пiдкоренi скiфами племена, що проживали в межах Причорноморськоi Скiфii. Так могло бути i з кiммерiйцями, тож кiммерiйцями могли називатися близькi iм за мовою i способом життя iншi давнi народи й племена.

Якими вони були на вигляд, загадковi кiммерiйцi? На кам’яному рельефi ассирiйського царя Ашшурнацирпала II[14 - Це ще не рекорд на довжину власного iменi. В Ассирii був цар, який мав таке iм’я (увага): Ашшуретельшамеуефсiтiубаллiтсу!В Украiнi найдовшi прiзвища складаються лише з 14–15 лiтер, а найнайдовше всього лише з 20 – Константинопольський. (Подвiйнi прiзвища мають i до 24–25 лiтер. А ось iз чотирьох частин зафiксоване лише одне – Семенова-Тянь-Шанська-Болдирева).Найдовшi iмена – Аполлiнарiй, Максимiлiан та Дзвенислава. Найкоротшi украiнськi прiзвища складаються з двох i трьох лiтер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших iмен, то це – Ів, Ор, Ян, Ія.] (посiдав трон у 883–859 рр. до н. е.) та на пiзнiших витворах античних митцiв (фриз на теракотовому саркофазi з Клазомен та з рiзних ваз iз зiбрання Ватиканського музею) бачимо iх – кочовикiв, степовикiв, воiнiв. Убранi в типовий одяг степовикiв: вузькi штани, зручнi для вершникiв, м’якi черевики та короткi свитки (каптани). Головнi убори двох зразкiв: високi гостроверхi шапки-башлики та невеликi убори з широкою тулiею – мабуть, то представники рiзних племен кiммерiйського кочового об’еднання.

Головна зброя – потужний далекобiйний лук зi стрiлами з бронзовими дволопастевими вiстрями. У ближньому бою застосовували мечi iз залiза, часто з бронзовим рукiв’ям, довжиною до 1 м. Мечi двосiчнi, довгi. Рукiв’я вiдносно довге з невеликим округло-конiчним навершям i характерним перехрестям, що закiнчуеться гострокутними виступами в бiк леза – це iх вiдрiзняе вiд скiфських та сарматських. Кiммерiйськi ковалi добре володiли своею професiею, могли здiйснювати цементування металу й ковальське зварювання.

Мали на озброеннi й списи iз залiзними наконечниками, але користувалися ними не всi воiни. В основнiй масi iхне вiйсько – це легкоозброена кiннота. Мали легкi й простi шкiрянi обладунки, простi щити. Кiнське спорядження. Бронзовi вудила i псалii у верхових коней. Ремiннi вуздечки прикрашалися рiзноманiтними бронзовими i кiстяними оздобами.

Головна цiннiсть iхня – худоба. Вже почалося у них майнове i соцiальне розшарування. Вiйськова аристократiя була багатшою. У писемних джерелах згадуються iхнi вождi (Геродот iх називае царями), а це свiдчить, що iхне суспiльство пiдiйшло до лiквiдацii первiсно-общинних вiдносин та до класоутворення.

Першу кочову культуру в нашому регiонi створили саме кiммерiйцi. Основою iхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому вiдiгравало конярство, i це i iхня кiннота, i продукти харчування. Недарма ж вони в «Ілiадi» називаються доярами кобилиць i молокоiдами.

Але найбiльшу роль у iхньому життi вiдiгравали вiйни, спустошливi набiги на сусiдiв, походи в краiни Передньоi i Малоi Азii, нападали вони й на осiле населення украiнського Лiсостепу, в Середньому Поднiпров’i, на територii Середньоi Європи.

Мистецтво мало прикладний характер – орнаменти прикрашали рукiв’я кинджалiв, деталi вуздечок, наносились на посуд. В основi – рiзнi геометричнi фiгури – спiралi, ромби, квадрати.

Збереглися i так званi кiммерiйськi «кам’янi баби». Їхня монументальна скульптура. Це статуi-стели iз досить умовними зображеннями кiммерiйських воiнiв – кам’янi стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельефно зображено предмети вiйськового спорядження i деталi костюма – пояси, кинджали, бойовi молотки тощо. Ставили iх над похованням знатних воiнiв. Кiммерiйських стел в Украiнi i сумiжних територiях виявлено мало – трохи бiльше десяти зразкiв. Основна iхня особливiсть – ледь виявлена антропоморфнiсть. Це, власне, не антропоморфнi статуi, а швидше стовпи-обелiски. Але загалом вони передають образ озброеного воiна. Мистецтво iхне урвалося з появою скiфiв. Пам’ятки iхнi збереглися нижче Днiпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення мiж рiками Інгулець та Днiпро.

Вiйсько кiммерiйцiв було надзвичайно сильним i мобiльним. Воно подiлялося на загони, у яких вершники були добре злютованi, i такi загони складали основу iхньоi кiнноти – надзвичайно швидкоi, летючо-ураганноi i маневреноi, бо не мали обозiв. Це давало великi переваги, особливо в боях з пiшим вiйськом противника. (Вождi i знатнi воiни користувалися колiсницями.) Кiннота налiтала вихором, ураганом, все змiтаючи на своему шляху, i спинити ii було не так просто. Це була грiзна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке вiйсько надзвичайно рухоме, стрiли в лучникiв дальнобiйнi, стрiльцями вони були вiдмiнними, пускали стрiли тiльки в цiль. Стрiльба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Конi летiли табуном у бiк вiд небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повiддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстрiл вiвся на скаку, коли кiнний загiн нiсся мимо противника.

З кiммерiйцями трудно було воювати армiям iнших держав, тож i враження вони справляли своiм нашестям, як грiзнi пiвнiчнi кочiвники, що невiдомо звiдки взялися. І досi вчуваеться в промовах бiблiйних пророкiв непiдробний жах:

«Ось iде народ з пiвнiчноi краiни… держить лук i короткий спис, жорстокий вiн! Вони не зжаляться! Голос iх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… Народ здалеку… народ давнiй, мови якого ти не знаеш (а ми й поготiв. – В. Ч.)… сагайдак його, як вiдкрита домовина, всi вони люди хоробрi… Вiн зжере твое жниво i хлiб твiй, знищить синiв i дочок твоiх, зжере овець i корiв твоiх, зжере виноград твiй i смокви твоi i зруйнуе мечем мiста твоi, на якi ти покладаеш надiю!» (Жах, жах! Вже з цих емоцiйних характеристик видно, як образно вiдображенi характер i природа вторгнення кочовикiв та його спустошливi наслiдки, що, звичайно ж, сприймалися як «божа кара»).



Одне вiдомо достовiрно: кiммерiйцi – перший народ Схiдноi Європи, iм’я якого було зафiксоване у рiзних писемних джерелах i дiйшло до наших днiв. Щоправда, ми не знаемо – i вочевидь вже нiколи не знатимемо, – як же самi себе називали кiммерiйцi? Дехто iз вчених упевнений, що цей народ, який наприкiнцi ІІ – на початку І тисячолiття до н. е. населяв Пiвнiчне Причорномор’я (це так) – найдавнiший з вiдомих пiд своею власною назвою… А ось чи насправдi пiд своею назвою – це питання ще вiдкрите. В крайньому разi, дискусiйне, адже за самоназвою вони могли зватися i якось зовсiм по-iншому. (Не забуваймо, кiммерiйцями iх називали греки.)

Навiть у наш час подiбних прикладiв скiльки завгодно. Ось хоча б деякi з них. В алеутiв самоназва – унанган, у грузинiв – картвелi, азербайджанцiв – азербайджанлилелар, албанцiв – шкiптар (в однинi), в’етнамцiв – в’ет, афганцiв – паштани (i зовсiм, як бачимо, не схожа самоназва з офiцiйною назвою), вiрменiв – хай, в ескiмосiв – iнуiн, югит, що перекладаеться просто: люди, казахи – казах (за цим принципом киргизи – киргиз, узбеки – узбек, монголи – монгол, таджики – таджик, турки – тюрк), у китайцiв самоназва – хань, у молдаван – молдовень, румуни – роминь, тувинцi – тува, множина – тивлар (застарiлi назви – сойони, сойоти, урянхайцi, танутувинцi), угорцi – мадьяри, фiнни – суомалайсет, цигани – рома. Не кажучи вже, що скiфи (грецька назва) називали себе сколотами. То чому тi, кого греки звали кiммерiйцями, не могли себе називати якось по-iншому? А ось знати це (яка у них була – якщо була – самоназва) нам не дано.

Із найновiших прикладiв. У колишньому Радянському Союзi штучно, але архiпосилено робили (лiпили, створювали силомiць) якихось ледь чи не мiфiчних радянських людей (теж iз розряду самоназв). Слава Богу, хоч у США, де дiе сенат – верхня палата парламенту – не додумалися творити… сенатський народ. Чи у Нiмеччинi, де одна з палат мае назву бундесрат, не додумалися творити народ з вiдповiдною назвою!



Геродот запевняв, що буцiмто все кiммерiйське населення залишило Причорномор’я i скiфи зайняли спустiлу краiну – це явне перебiльшення «батька iсторii». Нiхто скiфам на блюдечку не пiдносив спорожнiлу краiну. Та й частина кiммерiйцiв все ж залишилася на мiсцi, в рiдних степах навiть i пiсля приходу туди скiфiв. З роками кiммерiйськi поколiння – тi, якi залишилися, – були асимiльованi скiфами i… i зникли, розчинившись у масi чужого народу. На жаль. І планета Земля втратила ще один народ – Боже, скiльки вона втратила за тисячолiття народiв i племен! А скiльки ще – не доведи Господи, втратить за наступнi тисячо– i тисячолiття?! А друга частина кiммерiйцiв, та, що, не змирившись iз зверхнiстю скiфiв у iхнiх степах, пiшла геть, то… Вона розбрелася по свiту i розчинилася серед тамтешнього люду. В тiм числi й серед народiв Передньоi Азii. Асимiлювавшись, теж зникла з лиця землi. Як кажуть: не вмер Данило, так болячка задавила.

І кiммерiйцi, як народ, як етнос, як нацiя, що так у них i не сформувалася, навiчно зникли – гiркий i тяжкий урок iншим народам, якi не дорожать i не дбають за розвиток своеi нацiональностi! Та що тепер! Тим бiльше, iсторiя, як доведено, ще нiкого i нiчому не навчила. Який жаль!..

…Однi кажуть: та ж не було тебе нiколи на теренах Украiни, Кiммерiе (хiба що в Криму ти була, але – поетична, Кiммерiя Максимiлiана Волошина), але не вiрте таким песимiстам. Вiрте все ж Геродоту, який заявив на вiки й тисячолiття: та нi, була вона, загадкова Кiммерiя! Була, але назавжди залишилася за туманами тисячолiть. Справдi – оповита млою i хмарами…




Застiбка iз зуба улюбленого коня, або Яке воно – еталонне поховання кiммерiйця?



Р. S. до першоi частини

Кiммерiйськi еталоннi – визначення археологiв – поховання знайдено бiля села Балки Василькiвського району Запорiзькоi областi. Поховання (в археологiв за номерами «два» i «п’ять») впущенi у давньоямний курган висотою 10 м. У дерев’яному зрубi поховання № 2 знаходився кiстяк чоловiка 50 рокiв у витягнутому станi з розворотом голови на захiд. При ньому знайдено: залiзний кинджал з навершям у виглядi валика та перехрестям зi звисаючими трикутниками на кiнцях, золота облямiвка; незмiнний у кочiвникiв-воiнiв (та й не тiльки воiнiв) точильний брусок та кремневий вiдщеп; бiля нiг – чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрi, а ще – застiбка. Та не проста, а – iз зуба коня, i цим все сказано. Це чи не едина така рiч – iз зуба коня – знайдена у вiчних домiвках кочiвникiв. Певно, то був колись улюблений кiнь, якщо кiммерiець – виявляеться, кiммерiйцi, суворi й безжалiснi воiни, по-своему страждали сентиментальнiстю чи якимось iншим, схожим почуттям – залишив собi зуб любого коня на загадку, на вiчну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той свiт. Браво, кiммерiйце! Цим зубом улюбленого коня ти нам поближчав!

У похованнi № 5 кiммерiйця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою – символ вiчного життя! Небiжчик лежав у скорченому станi головою на схiд. При ньому знайшли: на черепi вiночок у виглядi бронзовоi стрiчки, золоту масивну сережку – покiйник за життя свого земного носив ii у вусi, i вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий нiж – колодач, в кутку – кiстки барана (напутна iжа), дерев’яну посудину iз золотими платiвками-облямiвками, бронзовi вудила, набiр наконечникiв до стрiл та застiбки.

Обидвi могили належали кiммерiйським воiнам, похованим з промiжком часу не бiльше, як у кiлька десяткiв рокiв – середина VIII – початок VII ст. до н. е.

Ще одна вiчна хата кiммерiйського воiна була знайдена неподалiк с. Бутенки на Полтавщинi. Належала кiнному верхiвцю. Речi разом з перепаленими кiстками покладенi у яму глибиною трохи бiльше метра. Разом з кiстками – бронзовi вудила, бляхи, бронзовi браслети та вiстря до стрiл, залiзнi наконечники до списа.

Над ямою, загорнувши ii, кiммерiйцi – воiни-однополчани? – поставили дубовий стовп, аби позначити мiсце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) i помчали далi на своiх летючих конях… Як виявилось – у вiки.

Де вони самi знайшли свiй вiчний спочивок – хто тепер скаже?

Але ж знайшли, адже з того свiту в цей ще нiхто не повертався. Усiм вiд давнiх давен i по нашi днi i в майбутньому – вистачало, вистачае i вистачатиме мiсця на тiм свiтi – який же вiн, напевно, превеликий!..




Кiммерiець i скiф в однiй могилi?


Братська могила – спiльна могила, в якiй похованi тi, хто загинув на вiйнi або в боротьбi за спiльну справу.

    Словник украiнськоi мови. Т. 1. С. 231

Археологи i таку могилу знайшли. У якiй вiки – ба, ба тисячолiття! – спочивають двое антагонiстiв – кiммерiець i скiф. Тi, якi ненавидiли за життя один одного i один одного намагалися знищити. Чи – бодай пiдкорити. Скiфи вибивали кiммерiйцiв з Причорномор’я, кiммерiйцi вiдборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скiфiв було iхньою батькiвщиною. Вiдборювали i програли. І зникли, а край iхнiй, Кiммерiя, став звiдтодi Скiфiею. Але двое з них лежать в однiй могилi як побратими, хоча братньою ту могилу i не назвеш.

Це бiля Олександрiвки Новомосковського району Днiпропетровськоi областi. Курган чомусь безiменний, в археологiв пiд номером шiсть. У 1977 роцi його дослiдила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальноi системи учбового господарства «Самарське» i могила йшла пiд нiж бульдозера – Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).

Курган звiдтодi знаний ще й тому, що то виявилося одне з небагатьох скiфських поховань, здiйснене у дерев’янiй колодi, що правила за труну-домовину. (Колоду, видовбану зсередини, слов’яни споконвiку використовували як вулик, човен, ночви i т. iн. А ще у нiй ховали небiжчикiв – в давнi часи колода була попередницею домовини. На колодах бiля дворiв сидiли вечорами з сусiдами, колодки вiдiгравали й роль дерев’яних кайданiв, якi в старовину надiвали на ноги, руки, шию заарештованого, диба.)

Висота кургану була трохи менше метра, дiаметр – 30 м. У насипi – залишки тризни. По кiммерiйцю i по скiфу. Основне поховання – кiммерiйське. Ясно, що вiн пiшов ранiше на той свiт – може, скiфи його i вбили? А ось скiфа поховали – пiдховали – в чужiй могилi. Впустили його в кiммерiйську, аби не мати мороки з насипанням новоi. Мовляв, помиряться на тiм свiтi, своi ж, як кажуть, люди. Поховали в овальнiй ямi з дерев’яним перекриттям. Скiф упокоiвся у видовбанiй колодi на спинi, на ньому – платiвчастий обладунок, що складався з панцира, штанiв та шолома. Бiля колоди поклали два списи, сагайдак, фiбулу, дерев’яну чашу iз золотими обкладками, аби колоднику було з чого на тiм свiтi пити (а втiм, у пiзнiшi часи, вже на Русi колодником називали арештанта, в’язня у колодках). А ще поклали меч у золотих пiхвах, бляшку у виглядi жука скарабея… Жаль, що спiльну могилу кiммерiйця та скiфа розкопали – хай би земля iм була пухом!..


І нарештi останне Р. S.

Ось що ще залишилося в науцi вiд загадкових племен кiммерiйцiв.

Перше.

Кiммерiйський вiк i ярус (вiд назви племен кiммерiйцiв) – середнiй вiк плiоценовоi епохи неогенового перiоду[15 - Неогеновий перiод i неогенова система, – неоген – другий перiод кайнозойськоi ери та вiдклади, що утворилися в той час приблизно 25 мiльйонiв рокiв тому.] та вiдклади, що утворилися на той час. На Украiнi вiдклади кiммерiйського вiку i ярусу (глини, пiски, пiсковики, вапняки) поширенi в Причорноморськiй западинi. Їхня потужнiсть – 120 мiльйонiв рокiв. З ними пов’язанi поклади бурих залiзнякiв (Керченський залiзорудний басейн).

Друге.

Кiммерiйська складчастiсть (вiд назви племен кiммерiйцiв) – деформацii земноi кори, що вiдбулися в серединi й кiнцi мезозойськоi ери. Проявилась у виглядi потужних складко– i гороутворюючих процесiв iнтрузивного i ефузивного магматизму. Видiляють кiлька фаз К. с., основнi з них – давньокiммерiйська (в кiнцi трiасового перiоду) i пiзньокiммерiйська (в кiнцi юрського перiоду). Пiд впливом К. с. на мiсцi пiвостровiв Кримського, Індокитаю, Мангишлаку, Таймиру та пiвнiчноi частини Іранського нагiр’я виникли гiрськi складчастi системи, якi пiзнiше зазнали впливу альпiйськоi складчастостi.


Археологiя


Поетичний додаток

Із сивоi землi, з камiння голого,
Де присмерк попелищ i брильна бридь,
Минуле пiдiймають археологи
І змушують нiмотне говорить.
У кожнiй розкайданенiй розколинi
Історii читають письмена:
Це – нашi предки, нашi древнi коренi,
Це – наша доля рання i сумна.
І думка зрине, нiби лист iз ясеня:
Що всi ми – порошиночки малi,
Промiннями i тiнями прив’язанi
До архiоперiодiв Землi.
І стане, мов на вiтрi свiжiм, холодно,
Коли проникне сум, як гостра тiнь,
Що всi ми, люди, трiшки археологи,
Бо оглядаемось на власну тiнь.
На всi епохи – нi словечка кволого,
Бо вiчна кров в кипiннi наших вен!
…Нехай колись не скажуть археологи,
Що ми жили, хай скажуть, що живем.

    Михайло Чхан
    (1926–1987)



Частина друга

Змiй-дiвиця, або Любов у Гiлеi. Скiфiя легендарна





Коли люди були великими дiтьми, майя вважали себе «народом змii». Як народжувалися боги


Незаперечна iстина: уявлення про свiт i про себе в ньому люди з прапрадавнiх часiв утiлювали – через призму, звичайно, поетичноi фантазii, уявлень та фiлософських роздумiв, – в образи богiв та героiв.

За тисячолiття народи i племена (та й що це за народ чи плем’я, якщо вони не мають своiх богiв?) Землi понароджували стiльки богiв, що iх за кiлькiстю i в тисячу не вбгаеш! А щоб лише описати надприродних покровителiв, потрiбно чи не десятки товстелезних томiв!

І мова йде лише про тих богiв, якi вцiлiли, збереглися в iсторii людства, не загубилися в пiтьмi вiкiв, не зникли разом iз своiми творцями, не вивiтрилися з пам’ятi народноi, адже тодi – на зорi людства – iсторiя ще була надто короткою. (Знову ж незаперечна iстина: боги смертнi – як i всi iншi, простi й пересiчнi, тi, хто й створив богiв. Як сказано в однiй з «Упанiшад»,[16 - «Упанiшади» (санскр. таемне знання) – iндiйськi прозовi й вiршованi, релiгiйно-фiлософськi трактати; частина ведичноi лiтератури. Виникли приблизно в VII–III ст. до н. е.] боги помирають скрiзь i всюди. Разом з народами чи племенами, що iх породили, адже iхня опора, мiсце iхнього перебування – серця, пам’ять, душi i розум людей.)

Образи богiв iнодi мiняються, однi пiсля першотворення застигають навiчно, наче в каменi, з якого вони здебiльшого й витесанi, iншi ж розвиваються, набувають нових рис i властивостей (разом з розвитком народу, що iх створив), третi – зникають. Як непросто нам тепер збагнути тих людей, якi пiшли в небуття, так непросто нам збагнути i iхнiх богiв – адже як проникнути в духовний свiт тих, кого вже немае на землi? А ми нинi вже представники зовсiм iншоi цивiлiзацii, вiдмiнноi вiд iхньоi, навколо нас зовсiм iнший свiт i нашi знання, дякуючи наукам, надто вiдрiзняються вiд того, що було вiдомо первiсним людям. Хоча в розумовому вiдношеннi – якщо не брати до уваги досягнення науки i технiки, що iх ми не завжди здатнi усвiдомити й збагнути, – ми в принципi недалеко вiдiйшли вiд своiх праотцiв, вiд первiсних людей. А якщо й вiдiйшли, – зiронiзував один з дослiдникiв цього питання, – то невiдомо ще в який бiк… Гм…

Судячи з творiв мистецтва, засобiв працi, що збереглися, iнтелектуально i психологiчно пралюди не дуже вiд нас вiдрiзняються (маються на увазi кроманьйонцi), а де в чому вони нас i перевершували.

У всiх народiв iснували (i нинi iснують) казки про перетворення людей у тварин i навпаки. Тварини в таких казках неодмiнно мають людськi риси – анiмiзм. Інодi ця пара – тварина i людина – поеднуються в мiфах в однiй iпостасi. Так виникли звiроподiбнi люди або – людиноподiбнi звiрi. (Першi прообрази майбутнiх богiв.) Це ми сьогоднi скептично ставимося до таких творiнь (звiролюди, людиноподiбнi звiрi), а в прадавнину, як свiт був ще незбагненним i лякливим, нашi прапращури таким чарiвним казкам ого як вiрили!

Перетворюючись (у мiфах, ясна рiч) у звiрiв чи птахiв, людина (здебiльшого це першопредок) здобувала новi, не властивi iй ранiше можливостi i якостi (неймовiрна, наприклад, сила тощо) i в той же час залишалася людиною. Тiльки ще могутнiшою, грiзнiшою i страшнiшою, такою, яку спiвплемiнникам не просто було подолати. Так вважали туземнi мисливцi Африки, Пiвденно-Схiдноi Азii, Австралii, Пiвденноi Америки, Сибiру… До речi, в Сибiру iснували легенди про людину-оленя, а в Австралii про людину-кенгуру, в Африцi вiрили в людину-леопарда. Тож не дивно, що тотемiчнi першопредки австралiйцiв уявлялися одночасно i людьми, i тваринами (iнодi рослинами). Це були кенгуру-люди чи люди-кенгуру.

В первiсних племен (власне, в iхнiй уявi) iснувала людина-мамонт (збереглися такi наскельнi зображення) i людина-бiзон, людина-ведмiдь i людина-олень. Словом, в уявi людини кам’яноi доби (та й пiзнiших часiв) – це був узагальнений образ Великого Мисливця, надлюдини i надзвiра. Себто божество полювання. Як водночас i символ едностi – що було важливо – людини з природою.

Так виникли боги i божества.

Тож i не дивно, що в Давньому Єгиптi, наприклад, першi боги були напiвлюдьми, напiвтваринами. Це хоча б бог Гор (Хор) у виглядi людини з головою сокола i розпростертими крилами. Звiроподiбну голову мав i Осирiс – бог мертвих i водночас родючостi, тiсно пов’язаний з теологiчним тлумаченням египтян, з уявленням про царя. А ось iнший бог i покровитель померлих Анубiс зображувався в образi шакала (або з головою шакала, iнодi собаки). Хопi, бог Нiла – це людина з баранячою головою, Себек – бог води i розливiв Нiлу – з крокодилячою, богиня Хатор (Хатхор) – з головою корови. А згадаймо сфiнксiв – левiв з людськими обличчями. (Мiж iншим, за вiруванням давнiх египтян душа людини (ii звали Ба) уявлялась неодмiнно у виглядi птаха з людським лицем.)

Грандiознi крилатi бики Ассирii з людськими головами звалися шеду. Це були стражi царських чертогiв, якi охороняли iх вiд ворогiв – видимих i невидимих. Зображувалися вони у високих тiарах iз занозистими, гордовитими i зарозумiло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами i кожний такий людинобик мав аж п’ять нiг – гроза грозою!

Взагалi боги Ассирii здебiльшого мали людськi голови, тулуб лева, крила птаха, а на животi – змiiну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини i змiiною лускою.

В шумерському мiстi Лагаш (Месопотамiя) знайденi зображення бикiв з людськими головами (у деяких з них i верхня частина тiла людська). Це – вiдгомiн прадавнього землеробського культу бика, що пiзнiше перетворився в бога-бика i людину водночас. На срiбнiй вазi з Лагоша – шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячолiття до н. е. – зображено чотирьох орлiв з левовими головами.

А ось фiнiкiйський бог, вiдомий з Бiблii як золотий телець, зображувався у виглядi позолоченого бика (став символом, iдолом, якому поклонялися iудейськi племена, взагалi ж у переносному значеннi – це багатство, збагачення як едина мета життя).

Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства i благополуччя. Дикi бики й нинi зустрiчаються в Європi, Азii, Пiвнiчнiй Америцi. Породи великоi рогатоi худоби, що походять вiд диких бикiв (турiв) поширенi на рiзних континентах. До бикiв вiдносять якiв, лобатих бикiв, зубрiв i справжнiх бикiв. Народна назва самцiв свiйського бика – бугай. Воли – кастрованi бики, яких використовують як тяглову силу. Скiфи теж кастрували бикiв, перетворюючи iх на волiв – некастрованими биками важко було управляти. Бикiв обожнювали як могутню силу в тi далекi часи первiсного людства, тож i богiв своiх уявляли в образi бикiв. Чи – людинобикiв. Як i взагалi – чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького мiфологiчного Мiнотавра – людинобика.

Майже в кожного народу на зорi його iсторii тварини виступають в образi богiв чи героiв. У китайцiв покровитель лiкарiв i цiлителiв Бян Цяо – iстота з пташиним дзьобом i крилами кажана. В образi птаха китайцi уявляли й iншого свого культурного героя Фусi, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовнi снастi, сiтки для ловлi птахiв, а також iероглiфiчну писемнiсть. Двi тисячi рокiв тому його уявляли як людину з тiлом дракона (дракон – позитивний образ китайськоi мiфологii), а прародительку Нюйвой – з тiлом змii. Така людина з тiлом змii в ранзi богинi у свiтi людей з’явилася задовго до скiфiв. А ось покровитель воiнiв, якi воюють за праве дiло – Гуань-Дi в уявi китайцiв був звiролюдиною з головою барса i кiгтями тигра. (Була в китайцiв ще одна звiролюдина Цзочi з величезним iклом. А герой Юй-Юй спершу був в образi дракона.)

Не вiдстали вiд давнiх китайцiв i давнi перуанцi та iншi племена i народи Пiвнiчноi Америки. В ацтекiв бог Кецалькоатль, наприклад, був подiбний до птаха i змii. Прадавнi перуанцi зображували людей-соколiв, людей-оленiв, людей-лисиць, людей-птахiв (збереглося зображення людини-ягуара i людини-пуми) – iм поклонялися, особливо племена мочика.

Великi простори нинiшньоi Центральноi i Пiвденноi Мексики, Гватемали i Гондурасу колись складали регiон, який вченi називають Месоамерикою. Там на зорi людства жили ольмеки, засновники найдавнiшоi цивiлiзацii не тiльки Мексики, а й усього Нового Свiту, адже вiд них пiшли всi iншi високорозвиненi цивiлiзацii.

Ольмеки залишили пiсля себе величезнi скульптурнi голови з камiнних брил. Жили вони пiд знаком ягуара, вiн зображувався на стелах, вiвтарях, в багатьох iнших мiсцях, всюди ольмекiв супроводжували морди ягуарiв. За iхнiми переданнями, перша жiнка зляглася з ягуаром, i вiд шлюбу божественного ягуара i смертноi жiнки i пiшло могутне плем’я героiв – синiв неба i землi. Так виникли «ягуарячi iндiйцi» – люди i ягуари водночас, пiзнiше iх стали називати «людьми iз ягуаровою пащекою», а вже потiм ольмеками (вiд ацтекського слова «оллi» – каучук), тобто «людьми iз краiни, де добувають каучук». Мiж iншим, кам’янi голови – головнi скульптури ольмекiв – доставлялися з вулкану, який був за 100 кiлометрiв! А голови важили по двадцять тонн, i як iх доставляли – залишилося загадкою «ягуарячих людей»). Починаючи з найдавнiших часiв, людей цiкавило питання: а звiдки вони походять? Вiд кого? І як взагалi на землi з’явилися першi люди? Так ось ацтеки пiдiйшли до вирiшення цiеi проблеми досить просто: iхнiй бог Кецалькоатль, виявляеться, спустився у свiт мертвих, зiбрав там кiстки чоловiка та жiнки, винiс iх у свiт живих, окропив своею жертовною кров’ю – так виникли першi люди. (Тiльки неясно, де у свiтi мертвих взялися кiстки чоловiка та жiнки, якщо людей на тi часи ще не було взагалi? Але над цим тодiшнi племена не задумувалися, бо як почнеш доскiпуватися, чого та як – чи й лад потiм даси.)

В Перу деякi племена теж вирiшили це питання просто. Їхнiй бог Пачакамак зiбрав золотi, срiбнi та мiднi яйця, що iх послало Сонце, i з них вилупилися рiзнi племена перших людей.

У племенi масаiв (Африка) творець свiту Маву-Лiза був двостатевою iстотою, тож сам себе заплiднював i сам народжував богiв, а вже вони – людей.

Бушмени певнi, що колись вони були антилопами, а коник-богомiл, меткий Цган взяв i перетворив iх у людей.

В образi грецького божества Пана (Фавна) теж поеднувалися риси людини i тварини (не забуваймо: давнi греки, а не якiсь там дикi африканськi племена!) – його матiр’ю була божественна коза Амалфея, тож синок ii народився козлоногим i з рогами.

А скандинавський бог Локi ухитрився перетворитися в жiнку (а не просто виконував ii роль) i навiть мiг народжувати дiтей – ось звiдки пiшли першi люди!

Литовське божество Велняс зображувалося з рогами й копитами. Не зовсiм людиною був i слов’янський «скотський» бог Волос.

Іранське крилате божество Сенмурвол було з пазурами i крилами. Себто крилатим псом (охоронець посiвiв, диких тварин i домашньоi худоби).

З тибетськоi мiфологii вiдомi дрiбнi божества Лу («тi, хто плавае у водi i повзае по землi»), якi вилупилися iз шести яець, що iх вiдклала золота космiчна черепаха. Уявлялися такi iстоти з тiлом змii i головами риб, жаб, скорпiонiв тощо. Але тiла iхнi незмiнно були змiiними.

Щодо змiiв. На шумерськiй вазi з м. Лагош зображено посох, що його обвивали змii – це за тисячi рокiв до грецького лiкарського бога Асклепiя та його посоха, обвитого цими плазунами! На iншiй вазi зображенi змii в коронах i з крилами – крилатi гади?

Майя, якi колись жили в Перу, вважали себе «народом змii» – збереглося зображення iхньоi людини, у якоi замiсть волосся – змii.

Тож немае нiчого дивного чи незвичайного в тому, що у скiфiв перша богиня, прародителька (за однiею з легенд) iхнього народу, дочка священноi для них рiки Борисфен була напiвлюдиною, напiвтвариною. Себто напiвдiва, напiвзмiя.

Про неi й пiде мова.




Легенда № 1

Таргiтай. Перша людина Cкiфii й одночасно чоловiк своеi матерi?


«За однiею з легенд, скiфи вважали своiм прабатьком «першу людину» Таргiтая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) i дочка Борисфена (Днiпра). Вiд Таргiтая народилося трое синiв: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай, що в перекладi з iранськоi могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» i «Сонце-цар», тобто володарi основних сфер – землi, води i неба. При них на землю впали золотi дарунки: плуг, ярмо, сокира i чаша. Коли до золота пiдходили старшi брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодiти священними дарунками вдалося тiльки молодшому братовi Колаксаю. Визнаний за старшого, вiн одержав найбiльшi володiння, в яких зберiгалося священне золото. Вiд Колаксая пiшов рiд скiфських царiв» (Історiя Украiнськоi РСР. Т. І. С. 133).

«Скiфи говорять, що iхнiй народ молодший за iншi i виник таким чином…»

Так починае свою розповiдь про Скiфiю «батько iсторii» Геродот з Галiкарнаса, який, вiдвiдавши Пiвнiчне Причорномор’я, на власнi очi спостерiгав життя скiфiв, розмовляв з ними, записував iхнi розповiдi. В Скiфii ж Геродот записав i першу легенду про походження скiфiв:[17 - Дати iм’я у всiх народiв вважалося дуже важливим. Ще давнi шумери застерiгали: те, що «не мае iменi», не iснуе. Отже, «назвати по iменi», «дати iм’я» означае – спричинити життя.]

«Скiфи говорять, що iхнiй народ молодший за iншi i виник таким чином: в iхнiй землi, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргiтай; батьками цього Таргiтая вони називають, на мою думку, невiрно, Зевса i дочку рiки Борисфена. Такого походження, за iхнiми словами, був Таргiтай, а у нього народилися три сини: Лiпоксай, Арпоксай i молодший Колаксай. За них упали нiбито з неба на скiфську землю золотi предмети: плуг, ярмо, сокира i чаша… (Далi розповiдаеться легенда, як лише молодшому Колаксаю далося священне золото, i скiфи передали молодшому синовi Таргiтая свое царство. – В. Ч.) І ось вiд Колаксая нiбито пiшли тi скiфи, якi носять ймення роду авхатiв; вiд середнього брата Арпоксая тi, якi називаються катiарами i трапiями, а вiд старшого царя – тi, якi називаються паралатами; спiльна ж назва всiх iх – сколоти, по iменi одного царя (очевидно, у скiфiв був ще й цар на ймення Сколот. – В. Ч.); скiфами назвали iх еллiни.

Так розповiдають скiфи про свое походження; рокiв iм з початку iхнього iснування, або вiд першого царя Таргiтая до походу на них Дарiя, за iхнiми словами, загалом не бiльше тисячi, а саме стiльки».

У скiфському пантеонi полiтеiзму[18 - Те саме, що багатобожжя, протилежне монотеiзму – единобожжю.] богиня Апi займала таке ж мiсце, як у грецькому Гея – повелителька землi. Принаймнi Геродот ототожнював скiфську Апi (очевидно, для того, аби грекам було зрозумiлiше, хто е хто у скiфiв) з грецькою Геею.

Вважаеться, що iм’я скiфськоi богинi землi належить до iранського кореня iз значенням «вода». Себто Апi – божество землi i води, дочка рiки Борисфен (за iншими даними – рiчки Аракс). Вона виступае то в ролi дружини верховного бога Скiфii Папая, то незамiжньоi дiвчини, дочки Борисфена.

За деякими даними, батьком ii е Аракс (у скiфськiй мiфологii – божество однойменноi рiки). Все ж перемагае переконання, що у прародительки Скiфii батьком був таки Борисфен. (За iншими варiантами легенд i передань Апi народжена землею.)

Верхня частина тiла у неi жiноча, нижня – змiiна. Себто вона була напiвдiвою, напiвзмiею. У грекiв такi чудиська звалися Єхиднами, що означае – зла iстота, як ехидний (звiдси походження цього популярного в нас слова) – злий, насмiшкуватий.

Мiсцем перебування Апi i греки, i скiфи вважали печеру на Борисфенi. Вона – героiня двох скiфських мiфiв (власне, передань), що iх ми знаемо – самi творцi легенд були неписьменними – з переказiв Геродота. Отож, за першою легендою, у неi народжуються три сини, прародителi скiфських родiв: Лiпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою – Агафiрс, Гелон та Скiф. Останньому й судилося стати першим царем Скiфii, вiд його iменi вони й стали зватися скiфами – синами Скiфа. (Хоча був у них ще один перший iхнiй чоловiк i цар – Сколот, ось чому iхня самоназва – якщо вiрити Геродоту – сколоти.)

Інодi Таргiтай – перша людина Скiфii, – за одним iз мiфiв, виступав не лише сином дочки рiки Борисфен, а також i чоловiком ii, своеi матерi Апi, що свiдчить про наявнiсть у скiфiв iнцесту – статевих стосункiв мiж найближчими родичами. І нiчого тут дивного чи екзотичного немае, египетськi фараони, наприклад, часто брали шлюб iз власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рiдним братом тощо.

А те, що його мати – донька рiки Борисфен – це вiдгук давнiшнiх вiрувань, коли Борисфен на зорi iхньоi з’яви у степах Пiвнiчного Причорномор’я був не лише святою iхньою рiкою, а й одним з iхнiх богiв. Тож мати першоi людини Скiфii Таргiтая, донька Борисфена – свого, мiсцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першоi людини скiфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апi була дружиною верховного бога Папая), чи скiфи так захоплювалися греками та iхньою культурою (i було чим захоплюватися!), що взяли собi в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазii створити для цього свого, аби батьком першого скiфа все ж таки був скiф, свiй рiдний бог, а не чужинець (про iнтернацiоналiзм скiфи, звiсно, i чути тодi нiчого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де i кого знайти на роль першобатька? Подiбна проблема у свiй час виникала i перед iншими народами, якi стояли вже на той час на значно вищому щаблi iсторii та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неi без зайвих мудрувань: у них першобог (де вiн сам узявся, египтяни тим себе не утруднювали) сам себе… заплiднив. Хай i протиприроднiй процес (а втiм, боги на те й боги, що на все здатнi!), але ж це найлегший вихiд iз складноi ситуацii. Сам себе заплiднив, i вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж заплiднив сам себе («упало сiм’я в мiй власний рот») i пiсля цього, даруйте, вiдригнув першого бога i першу богиню, а вже вiд них i пiшли першi египтяни. Просто i генiально!

Мiж iншим, iндiйськi боги теж удавалися до таких фокусiв. «З’явився у них бог (теж нiзвiдки) Праджапатi («владика творiнь» – першовсесвiт, першопредок, який мав подобу людини), так ось вiн i створив богiв, ставши iхнiм родоначальником. Вiд iншого iндiйського бога (а iх в Індii – сонм!) Пурушi теж народилися рiзнi боги, небожителi, люди, худоба (унiверсальний взагалi бог), птахи, «вдихання i видихання, рис i ячмiнь, вiрна iстина, помiркованiсть i закон».

Скiфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи iнакше, до скiфськоi дiвчини, дочки Борисфена завiтав сам Зевс (щоправда, лише за однiею з легенд), i перша людина Скiфii нарештi з’явилася. І отже, вiд неi пiшли всi iншi. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з мiфу, а як же Таргiтай сам-один, без допомоги жiнки, якоi тодi у Скiфii взагалi не було, зумiв народити аж трьох синiв, трьох хлопцiв-молодцiв?!. Хiба що прижив iх з матiр’ю своею, з дочкою Борисфена[19 - Днiпро-Славута – символ долi украiнського народу, персонаж фольклору, лiтератури. На думку деяких дослiдникiв, Славута був богом головноi рiчки давнiх слов’ян, сином богинi Слави, що символiзувала вiйськову перевагу. Існуе праслов’янське передання про походження Днiпра та Дунаю (назва пов’язуеться з богинею наших предкiв Даною) з кровi богатирiв-богiв.] – iнцест у правiчнi часи – та й у пiзнiшi – був поширеним явищем. Але для скiфiв це було, очевидно, несуттево – важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення i народила синiв, а вiд них i пiшли скiфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргiтая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жiнок, якщо, крiм Таргiтая, а пiзнiше й пiсля того, як у нього народилося трое синiв, людей у Скiфii все ще не було й на позiр. В тiм числi й жiнок. Але це знову ж для скiфiв вочевидь було несуттевим, в такi деталi вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синiв i пiшли першi люди – що ж тут неясного, люди добрi?

Ще за однiею легендою, прабатьками скiфiв вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) i все та ж напiвдiва-напiвзмiя, дочка Борисфена, яка жила в лiсистiй мiсцевостi Гiлеi – в заплавах Нижнього Днiпра…




Легенда № 2

З’являеться Геракл. Кохання в печерi


Гiлея (вiд грецьк. лiс) – вологi тропiчнi лiси у Пд. Америцi, гол. чин. у бас. Амазонки. Для рослинностi Г. характернi епiфiти, багато ендемiкiв. Велика кiлькiсть кактусiв, лiан тощо. Тут ростуть какао, каучукове дерево та iн. Лiси типу Г. е також у Аргентинi, Пд. – Сх. Азii, Океанii.

    УРЕ. Т 3. С. 35

Є Гiлея i в нас, в Украiнi нашiй.

Власне, була. Але ii так досi й не знайшли. (А може, вона й досi е, але тiльки ми не знаемо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовiрно заплавнi лiси у гирлi Днiпра», що цiлком… ймовiрно).

За Геродотом (книга четверта його «Історii» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер краiну скiфiв» (а втiм, тодi ще вона не була краiною скiфiв, адже й самих скiфiв тодi ще не було на свiтi). Доки вiн спав (його застукала снiговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зiгрiвшись, давав пречудового хропака), то коней (вiн iх пустив пастися) i слiд простиг…

«Геракл, – надамо слово «батьковi iсторii», – виходив всю краiну в пошуках коней i нарештi прибув у землю на ймення Гiлея…»

Не кожному, навiть з героiв, щастило на таку любов – любов з першого погляду, любов iз самою Змiй-Дiвицею! Вогонь-дiвчиною, яка вже й засидiлась у дiвках i багла кращоi долi, виглядала судженого, вже й очi продивившись… І вiн, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллiнiв, той герой, який уже до того, як закрутив любов iз Змiй-Дiвицею, здiйснив дванадцять подвигiв!

Спершу героями звалися персонажi грецьких мiфiв, особливо ще з доiсторичних часiв, якi не належали до числа богiв, а лише частково походили вiд когось одного з божественних батькiв (як той же Ахiлл). Вони були напiвбогами. В крайньому разi, стояли мiж богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, якi пiсля смертi здiйснювали вплив (добрий чи шкiдливий): засновники мiст, заслуженi законотворцi, як той же Солон, великi благодiйники, прародителi племен i общин (героi давали свое iм’я общинам). До героiв також вiдносили i тих, хто полiг на вiйнi (воiни Марафона), засновникiв фiлософських шкiл, великих поетiв. Оскiльки боги спiлкувалися з героями, то кордон мiж ними був розмитий. Героi допомагали при будь-яких державних i громадських заходах, при хворобах i нещастях, захищали мiста й житло, допомагали в битвах. Героi були популярнi, до них звертались як до богiв. А могутнiсть боговибраних пов’язувалася з iхнiми гробницями, тому могили героiв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч iз мiськими стiнами або воротами. Останки героiв нерiдко доставляли з чужини для шанування й поклонiння спiввiтчизникiв. Здебiльшого на iхнiх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечерi та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, пiд час яких i оплакували полеглих.

Живих героiв шанували як богiв.

Геракл, найулюбленiший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, i вiн убив свою дружину Мегару i дiтей, що iх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: вiн мусив здiйснити 12 тяжких i небезпечних дiянь. За це йому було обiцяно безсмертя. І Геракл здiйснив своi вражаючi подвиги, за якi й заслужив згадуване безсмертя в пам’ятi народнiй на вiки й тисячолiття: 1. Задушив невразливого до того немейського лева (звiдтодi вiн почав носити шкуру лева). 2. Убив лейнерську гiдру. 3. Спiймав прудку керiнейську лань. 4. Знищив птахiв-людоiдiв з болiт Стiмфалоса в Аркадii. 5. Спiймав ериманфського вепра i доставив його живим до Ерiсфея, який зi страху залiз у пiфос. 6. Вичистив конюшнi Авгiя. 7. Приборкав вогнедишного крiтського бика. 8. Приборкав коней фракiйця Дiомеда, якi пожирали людське м’ясо. 9. Добув пояс Іпполiти. 10. Пригнав худобу Герiона i пiд час здiйснення цього подвигу спорудив Геркулесовi стовпи. 11. З допомогою Атланта дiстав яблуко Гесперид… Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в пiдземний свiт, перемiг пекельного пса Цербера i привiв його живим на поверхню землi. А ще Геракл здiйснив iншi подвиги – перемiг Антея, вiдвоював у смертi жону Адмета Алкестиду, убив орла, який пожирав печiнку Прометея, воював з кентаврами та iншими гiгантами. І ще багато-багато чого видатного звершив i, врештi-решт, був спалений живцем на величезному кострищi на горi Ета й вознесений як бог на Олiмп. По всiй Грецii були святилища, на його честь засновувалися рiзнi свята i грища. Дикий темперамент, його зажерливiсть i любострастя довгий час були улюбленою темою комедiй (напр., «Алкестида» Еврипiда).

Але пiсля дванадцяти подвигiв його чекав подвиг у печерi на березi Борисфена, в краю, званiм Гiлеею, – про нього й мова.



Украiнською мовою «Історiя» Геродота повнiстю ще не видана (повне росiйське видання з’явилося лише у 1973 роцi), але четверту книгу «Мельпомена», названу автором «Скiфiя», у 1926 роцi переклав рiдною мовою маловiдомий сьогоднi Теофiль Коструба (рiк народження – 1907-й, Тернопiльщина) – чернець-базилiанин (василiанин) з чернечим йменням Теодосiй.

За фахом – iсторик, журналiст, перекладач. Як зазначае Ю. Хорунжий у передмовi до украiнського видання Геродотовоi «Скiфii» в перекладi Коструби, студiював фiлософiю i теологiю у Львiвському унiверситетi (1935–1939 рр.). Працював у комiсii стародавньоi украiнськоi iсторii Наукового Товариства iменi Т. Шевченка. Автор праць «Нариси церковноi iсторii Украiни Х – ХІІІ столiть» (видання 1939 i 1955 рр.), «Нарис iсторii Украiни» (1961), «Як Москва душила украiнськi церкви» (1961). Переклав сучасною украiнськоi мовою «Галицько-Волинський лiтопис» у 2-х томах (1936). Численнi статтi Коструби друкувалися в «Дзвонi», «Записках Наукового Товариства iменi Т. Шевченка», «Лiтопису Червоноi Калини», «Хлiборобському шляху», «Новiй зорi», «Нашому часi». Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львовi. «Прожив недовге життя, але зробив багато», – зазначае дослiдник. Висока освiченiсть Коструби проглядае i в примiтках до «Скiфii».

Так ось, у перекладенiй Т. Кострубою «Скiфii» Геродота земля, яка й досi викликае стiльки тлумачень у дослiдникiв, названа Лiсистою. У примiтках пояснюеться: «у грецькому текстi – «Гiляка», що значить «Лiсиста». Лiси були тодi при кiнцi течii Днiпра. (Маеться на увазi, очевидно, той вiдрiзок Днiпра, що тодi був судоходним. – В. Ч.) Сьогоднi лiсiв там немае».

А отже, немае й Гiлеi-Лiсистоi, де колись Геракл крутив – даруйте – любов з донькою Борисфена, напiвдiвчиною-напiвзмiею, i прижив з нею аж трьох синiв (не iнакше, як три роки прожив з нею в печерi?) – не тратив задарма часу! Подвиг i справдi рiвний його минулим 12 подвигам!

Але продовжимо цитату з «Мельпомени» Геродота у перекладi Т. Коструби:

«…а надморськi греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Герiонових волiв (в одних варiантах коней гнав, в iнших, виявляеться, волiв. – В. Ч.),[20 - У часи своiх мандрiв по свiту Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав вiн собi у Герiона, якоiсь потвори, волiв. Так оповiдае мiфологiя (релiгiйнi перекази) – iз примiток Т. Коструби.] забрiв у скiфську землю, що була тодi ще безлюдна. Герiон жив ген за морем на островi, що його греки називають Ерифiя, проти Гейдери, за стовпами Геракла в Океанi. Океан же, кажуть, починаеться там, де сходить сонце, й обпалюе всю землю, та це неможливо довести.[21 - Океан, на думку грекiв, це мовби величезна рiка, що обiймае всю землю. Стовпи Геракла – Гiбралтар, Гедейра – колонiя фракiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес фiнiкiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес, Гадiр) – примiтка Т. Коструби.] От звiдти прибув Геракл до нинiшньоi Скiфii. Його захопила зима, мороз; вiн простелив левину шкуру (в iнших перекладах свинячу. – В. Ч.) й заснув. А в цей час випряженi конi (хоча перед тим гнав буцiмто волiв, але в мiфах i не такi казуси трапляються! – В. Ч.) з Божоi волi, щезли (доки Геракл спав).

Геракл прокинувся й шукав iх, аж усю землю обiйшов. Врештi забрiв до краiни, званоi Лiсистою. Там у печерi знайшов вiн двоногу iстоту, котра до стегон була нiби дiвчиною, а нижче – змiею. Вiн поглянув (на неi) i здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона вiдповiла, що вони в неi, але не вiддасть iх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дiвка! А втiм, це, очевидно, з безвиходi, чоловiкiв тодi в Гiлеi не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напiвбог! – В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рiшення. – В. Ч.) Та вона зволiкала з вiддаванням коней (апетит приходить пiд час iди. – В. Ч.), бо хотiла бути з Гераклом якнайдовше; вiн знову хотiв якнайшвидше забрати коней i пiти. Врештi вона повернула iх i сказала: «Я зберегла тобi коней, що забрели сюди, а плата вiд тебе вже е: маю трьох синiв (чи вона народила трiйню, чи Геракл прожив з нею аж три роки! Чи в героiв i напiвбогiв це робиться швидше, нiж у простих смертних. – В. Ч.). Як вони вже пiдростуть, то скажи, чи маю поселити iх тут, бо вся ця земля в моiй владi, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а вiн мав так вiдповiсти (та й для чого йому обтяжувати себе дiтьми, нагуляними на сторонi? – В. Ч.): «Як вони зустрiнуть мужеськi лiта, то вчини ось так, як це буде добре: котрий iз них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цiй краiнi; хто ж iз них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаеш доручення».

Вiн натягнув один лук (бо до того Геракл носив два луки) й передав iй лук i пояс, що мав на спинцi золотий корячок, i пiшов. А вона, як хлопцi дiйшли вже до мужеського вiку, надала iм iмена: одному з них Агафiрс, другому Гелон, а наймолодшому Скiф. Вона пам’ятала доручення й виконала його: двох синiв, Агафiрса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скiф, виконав це й зоставався в краю. Вiд цього Скiфа, сина Геракла, походять скiфи, що постiйно царюють (так званi царськi скiфи. – В. Ч.), а на згадку про ту чарку носять скiфи при поясах коряки й досi. Так розказують надморськi греки» (Геродот з Галiкарнасу. Скiфiя. Киiв, 1992, переклад Т. Коструби).

І бiльше в Геродота про ту подiю – анi слова. Себто про любов Геракла з Єхидною. А втiм, Геракл був вельми велелюбним, пiд час своiх численних мандрiвок мав безлiч любовних пригод, тож не надавав iм особливого значення. Як кажуть, крутив любов чи не на ходу, мiж дiлом.




Хортиця. Змiева печера.

То де ти була, легендарна украiнська Гiлея?


І все ж…

Хто сьогоднi достовiрно скаже (i покаже, бодай на мапi Украiни), де була колись Гiлея-Лiсиста, у печерi якоi серед розкiшноi природи бравий молодець Геракл любився з донькою Борисфена i прижив з нею аж трьох синiв?

Нiхто сьогоднi з певнiстю не може сказати, де було те Полiсся, Лiсиста краiна Гiлея, де вiд одного сина Геракла Скiфа пiшли всi царськi, владичнi скiфи?

Ясно, що на Днiпрi, але де саме?

Дехто з дослiдникiв (а гiпотез та версiй щодо мiсцезнаходження Гiлеi назбиралося за вiки чимало, деякi з них вельми екстравагантнi) вважае: Гiлея – це Хортиця, острiв на Днiпрi нижче Днiпрових порогiв, колишня Велика Хортиця, що нинi входить у мiську смугу Запорiжжя.



«…І ось човен, пливучи за водою, пристае до пiскуватого укосу Хортицi коло скелi Вища Голова. Тут вiдома в Приднiпров’i та й за його межами Змiева печера», – пише Якiв Новицький, iсторик, етнограф, археолог, збирач фольклору, краезнавець (1847–1925) у своiй працi «Острiв Хортиця на Днiпрi (його природа, iсторiя та старовина)» (Збiрник праць «Запорожцi», Киiв, 1993).

«…Внизу бiля наших нiг ви помiчаете отвiр, що веде до печери; отвiр цей продовгастий, посерединi лежить каменюка й дiлить його на двi суточки (вузькi проходи)… Форма печери являе з себе гострий кут, що поширюеться вглиб скелi. Довжина 5 арш., ширина вiд 3/4 до 1/1 арш., височина 3 арш. За оповiданнями старих мешканцiв с. Вознесенки – Штепи, Руденького та iнших, ще за пам’ятi iхнiх дiдiв, до печери нiхто не наважувався зазирнути, боячись зустрiчi iз Змiем…»

Щороку пiд час водопiлля Днiпра вода заливае печеру.

«Поднiпров’я з його дикою природою, грiзними печерами, порогами та недоступними скелями, – пише далi Якiв Новицький, – це краiна поетичних легенд та переказiв. Легенда Геродота з царини мiфологii про зустрiч Геракла з прекрасною Змiй-дiвицею в краiнi Гiлеi, про мiсце тоi таемничоi печери, в якiй родився родоначальник скiфiв, цiкавить письменникiв та вчених. Подберезький (польський письменник, який подорожував Днiпром у 1860 роцi), порiвнюючи легенду Геродота з переказами поднiпровських мешканцiв, що iх записав Афанасьев-Чужбинський, пристосовуе цю зустрiч до порожистоi частини Днiпра бiля острова Таволжаного, поблизу якого й лежить Змiева печера. Проф. Н. І. Надеждiн у статтi «Геродотова Скiфiя», зазначаючи положення Герроса – краiни царських скiфiв, указуе на острiв Хортицю i каже, що, на його думку, тут найбiльш вiдповiдна мiсцевiсть для кладовища царiв скiфських серед такого дикого й грiзно-величного ландшафту (Геродот зазначае, що Герра (Геррос) лежить там, «доки Борисфен судоходний»). Святiсть цiеi мiсцевостi чи не побiльшувалася ще тим, що на цiм же самiм мiсцi, ймовiрно, знаходилася i та мiфiчна колиска, в якiй вирiс скiфський народ, та таемнича печера, де, за переказом понтiйських еллiнiв, що його переказав Геродот, родилися Агатир, Гелон та Скiф вiд героя Іракла (Геракла) та чарiвноi Змiй-дiвицi…

…Подберезький в своiй статтi, навiвши легенду (про Геракла i напiвдiву-напiвзмiю) в такiм же дусi, каже: «Отже, ця частина переказу Геродота, запозичена ним вiд понтiйських еллiнiв, чудово пристосовуеться до цiеi прекрасноi й таемничоi краiни порогiв, проте для того, щоб надати йому ще бiльш значiння, – каже автор, – треба було б вiдшукати там Стовпи Геркулеса, iснування яких у цiй мiсцевостi стае дуже ймовiрним». Майже на вiддаленнi версти нижче Кичкаса лежить острiв Хортиця. Придивляючись до прекрасного, поетичного положення цього острова, думка намагаеться перервати завiсу, що накинули на неi столiття. Столiття усвятили ii, а мiф прибрав ii в шати чудес… Цей острiв, хочу сказати, – це мiстична Еритея, що лежить серед океану, а гранiтовi скелi, що стримлять з вод Днiпра, – це е Стовпи Геркулеса. Тут остаточне розв’язання вузлатих таемничих переказiв про царiв-змiiв та про печери», – закiнчуе Подберезький. У народнiй пам’ятi зазначено багато мiсцевих переказiв, багато легенд про острiв Хортицю та ii урочища, про Змiеву печеру. За переказом дiда Фоки Горяницi, пiсля Христова народження в печерi цiй жив триголовий Цар-Змiй, що робив наскоки на чужi краiни й ставав до бою з «богатирями нелинями» (велетнями). За переказом дiда Степана Степи, тут, як i у всiм Поднiпров’i, жили велетнi, жили богатирi, жили, нарештi, триголовi Змii. Кинутi коло берегiв i серед Днiпра скелi – це справа богатирськоi забави; печери, що залишилися в скелях, – це логва потворних Змiiв… За оповiданнями 84-лiтнього рибалки Осипа Шутя, що доживав решту свого життя на Хортицi, – острiв цей знають старi люди во всiх усюдах. За молодих своiх лiт бував вiн на Донщинi, за Кубанню, в Чорноморii, на рибних косах Азовського моря, i хоч де кидала ним доля – всюди вiн знаходив старих землякiв, усюди питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Днiпра, чи живуть там нащадки запорожцiв… В Чорноморii один старий питав його, чи живе ще й досi на Хортицi Змiй з трьома головами. І коли вiн вiдповiдав, що нi, старий похитав головою i зауважив: «Правду кажеш, козаче: помандрував вiн слiдом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними й звiр усякий». Дiд Осип, переказуючи оповiдання про Змiiв-богатирiв, пояснюе, що по всiм Запорiжжi жило три Змiя – з них один жив на Хортицi, другий на островi Пурисовiм, нижче Гадючого (порогу), де е печера, а третiй – найпотворнiший i найлютiший Цар-Змiй, Змiй над Змiями, – на островi Перунi. Цей останнiй, як кажуть, мав два лiгва: на Перунi та на Стрiльчатiй скелi, що поблизу порогу Лохана. Всi цi три Змii, лiтаючи ночами, iскрами вiд крил освiтлювали пороги й нiчну путь запорожцям. Змii жили як богатирi й ставали до бою лише з богатирями. Вони полювали на людей, одних лише запорожцiв не чiпали, бо й помiж ними були «богатирi та характерники»…

«У скелястих мiсцевостях Днiпра, – переказуе далi Осип, – водилися полози – це найбiльший гад…» Сам вiн полоза не бачив, але багато чув вiд дядька свого запорожця Матвiя та iнших старих пiд час своiх дитячих рокiв. Кажуть, що гад був небезпечний, зголоднiвши, вiн вилазив на дерево i заслоняючись листям, кидався звiдти на всякого звiра, якому б спало на думку пiдiйти близько, пiдживлявся вiн усякою дрiбною твар’ю, але мiг задушити й людину i коняку. Полоз i за людьми ганявся: скрутиться, як колесо, й кидаеться навздогiн. Щоб утiкати вiд погонi, треба бiгти просто сонця – воно заслiпляло йому очi… Водилася тут сила-силенна всяких отруйних змiiв та тарантулiв, так що босяка було колись i не потикайся: тепер залишилися однi жовтобрюхи та гадюки, та й тих мало. Жовтобрюхи – гад смиренний, зовсiм не кусаеться… «В давню давнину, – оповiдае далi Осип, – коли береги та балки вкривав лiс, а степу ще не краяв плуг, тут водилося багато диких коней, сайгакiв, кiз, вепрiв, бобрiв, «видних» (видр), бабакiв, хом’якiв, зайцiв, вовкiв, чекалок (шакалiв), лисиць; сила-силенна також плодилася лебедiв, журавлiв, диких гусей, качок, огарей, бакланiв, дрохв, тетерiв, курiпок, стрепетiв i всякого iншого птаства – всякого звiра, яким i рахунку не складеш… Усе це перевелося, пiшло кудись чи винищено. Одних ховрашкiв, кажуть, тут зовсiм не було: вони з’явилися у 1830 – 1840-х роках зi сходу у великiм числi, коли стали сiяти збiжжя. Це було вже за моеi пам’ятi, – закiнчуе Осип, – коли сила-силенна цих ховрашкiв перепливала Днiпро».

Як оповiдають старi люди – старожили степових поднiпровських та великолузьких сiл, дикi конi (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останнi роки iснування Запорозькоi Сiчi: дикi кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикi кози – в 1880-х. Диких кiз дуже багато водилося у Великiм Лузi, особливо у великих маетках графiв Строганових та Конкрина, помiщикiв Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутiм Яру й на всiх значних островах Днiпра. Вони дуже добре плавали, пiд час поводi Днiпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лiсовi балки берегiв та в степи, якi ще тодi вкривала трава у зрiст людини заввишки.

А скiльки тодi було риби, ракiв, – як оповiдав дiд Штепа, – i в Днiпрi, i в рiчках, i в озерах. «Тепер хочеш рибальчити – плати оренду; тодi було не так, лови де хочеш, i чим хочеш i скiльки хочеш. Нашi дiди думали так: земля, вода, лiс – все це Божье, ну й користувалися всiм, що Бог послав чоловiку…»



«Гiлея. Залiснена область Скiфii, яку згадуе Геродот. Про мiсце знаходження Гiлеi iснуе багато думок, але бiльшiсть дослiдникiв вважае, що Гiлея починалася на лiвому березi Днiпра, вiд Кiнбурзькоi коси, й тяглася на схiд, мiж лиманом i морем. За ii пiвнiчно-захiдну межу звичайно приймають нижню течiю Днiпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналiз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявнiсть тут у перiодi голоцену дуба, в’яза, вiльхи, берези, граба, клена, горiха, липи, сосни…» (Словник-довiдник з археологii, Киiв, 1996).



І все ж…

Хто сьогоднi достовiрно скаже (i покаже, бодай на мапi), де була колись Гiлея-Лiсиста, у печерi якоi серед розкiшноi природи бравий молодець Геракл, за однiею з легенд, мав любов з донькою Борисфена i прижив з нею аж трьох синiв?…

Хто тепер скаже, хто тепер покаже?…

Цiй легендi Геродот, за його власним зiзнанням, не повiрив – дуже вона схожа на казку – навiть для його епохи, в якiй мiфи були популярними, хоч так йому буцiмто розповiдали приморськi скiфи та еллiни.

«На пiдтвердження того, що ця версiя мiфа (легенда № 2. – В. Ч.), – зазначае один з iсторикiв, – була справдi широко поширена в Пiвнiчному Причорномор’i i, зокрема, у грекiв, якi там жили, можна зiслатися на зображення змiеногоi богинi, що виявленi при археологiчних розкопках…»

І далi iсторик констатуе (так, нiби читачi йому можуть повiрити, що легенда № 2 – iсторична правда): друга легенда, як i перша, теж казка. Схожiсть iх в цьому вiдношеннi дозволяе думати, що цивiлiзованi еллiни в областi вiри в мiфи не так уже й далеко вiдстали вiд варварiв скiфiв…

О, це вже iнша мова.

Так воно й було – прибилися скiфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися першi люди i вiд кого вони пiшли – це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах – справдi прекрасних, як прекрасною була – вiримо! ВІРИМО!!! – любов Геракла, парубка голiнного та Змiй-Дiвицi в печерi серед розчудесноi природи Гiлеi, краю загадкового, який, попри свою таемничiсть, таки колись iснував на теренах нинiшньоi Украiни!



Навiвши обидвi легенди щодо походження скiфiв, ще раз звернемось до «Історii Украiнськоi РСР», до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:

«В обох випадках походження скiфiв з материнського боку пов’язане з Поднiпров’ям. У першiй легендi найпочеснiше мiсце (про них ще буде згадка в нашiй розповiдi окремо. – В. Ч.) займають обожненi предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З мiсцевим землеробським середовищем пов’язана i священна чаша – особлива ритуальна округла посудина.

Зiставлення легенд та iсторичних вiдомостей щодо походження скiфiв показуе, що, крiм кочових скiфських орд, якi вторглися зi сходу, з-за Дону, до iх складу влилася значна маса аборигенного населення. Близькiсть мови та культури цих двох угруповань сприяла природному процесу такого злиття». Себто утворення скiфського етносу i – як наслiдок – державного утворення пiд назвою Велика Скiфiя. Влилися в те утворення, очевидно, й кiммерiйцi, чи залишки iхнього народу, асимiлювавшись згодом iз скiфами…



«Батько iсторii» до обох мiфiв про походження скiфського народу вiднiсся однаково скептично – як до розповiдей своiх спiввiтчизникiв, так i до оповiдок аборигенiв приднiпровських степiв.

«Та е ще й iнший переказ. Вiн найбiльше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згiдно з ним кочовi скiфи жили в Азii. На них найшли вiйною масагети. Пiд iхнiм натиском скiфи перейшли до краiни кiммерiйцiв, – бо ця краiна, що ii тепер займають скiфи, належала здавна, як кажуть, кiммерiйцям».

…Пiсля поразки кiммерiйцiв, скiфи «прийшли й зайняли порожнi землi».




Вони прийшли з глибин Азii


Свою розповiдь про них, загадкових чужинцiв, здавалося, не просто людей, а – лише кiнних воiнiв, вершникiв, таких собi кентаврiв степових, котрi невiдь-звiдки вигулькнули в степах Пiвнiчного Причорномор’я, Геродот почав вельми впевнено:

«Вони прийшли з глибин Азii…»

І цим твердженням наче крапку поставив.

Азiею прийнято називати найбiльшу частину свiту, що разом з Європою становить единий материк Євразiю. Площа Азii (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячi квадратних кiлометрiв, у тiм числi острови – понад 4 мiльйони км2. Азiя лежить у Пiвнiчнiй пiвкулi, лише Малайський архiпелаг частково заходить у Пiвденну пiвкулю, на пiвночi Азiя омиваеться Пiвнiчним Льодовитим океаном, на пiвднi – Індiйським, на сходi – Тихим океаном, на пiвденному заходi – морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу мiж Азiею та Європою проводять по схiдному пiднiжжю Уралу, рiчках Ембi та Маничу, межу з Африкою – по Суецькому перешийку.

На середину 1975 року численнiсть населення Азii становила близько 2,3 мiльярда чоловiк. В антропологiчному вiдношеннi населення Азii в основному належить до монголоiдноi раси i австралоiдноi раси. Крiм того, в результатi змiшання окремих рас виникли новi антропологiчнi раси. В Азii живе понад тисячу народiв (нацiй, народностей i племен), якi належать до багатьох мовних сiмей i груп.

Зокрема, народи iндоевропейськоi сiм’i (710 млн чол.) представленi в Азii iндоевропейською, iранською, слов’янською та iншими мовними групами.

Народи iранськоi сiм’i (65 млн чол.) – перси, афганцi, таджики, дарi, тати, курди та iн. До мертвих мов iранськоi мовноi сiм’i належать давньоперська й середньоперська (пехлевi), мiдiйська, авестiйська, парф’янська, аланська, согдiйська, хорезмiйська, скiфська та iн. Отож героiв «Синiв змiеногоi богинi» вiдносять до iранськоi сiм’i. І саме iх вважали – на всiх законних на те пiдставах! – неперевершеними воiнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нiкому не вдавалося подолати.

Греки дивувалися тiй простотi, з якою жив цей народ-воiн (зокрема царi), i жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.

Отож «батько iсторii» свою розповiдь про них почав упевнено:

«Вони прийшли з глибин Азii».

І це вiдповiдае iсторичнiй правдi: найдавнiшi слiди iхнi виявлено на Алтаi. З кiнця VIII – початку VII ст. до н. е. скiфи на Пiвнiчному Кавказi майже на три десятилiття створили свое – теж жахне для тамтешнiх народiв! – «царство iшкуза». Тодi ж вони – як врештi-решт розпалося iхне, здавалося, вiчне царство, – з’являються в Пiвнiчному Причорномор’i, що належало кiммерiйцям. Принаймнi вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста рокiв).

Кiммерiйцi були войовничi, не знали поразок i вiками наганяли жах на всi тамтешнi народи й племена.

Аж тут з’явилися якiсь скiфи, котрi виявилися ще сильнiшими за них, адже наганяли жах на весь цивiлiзований свiт вiд Персii до Пiренеiв, вiд Месопотамii до Карпат!

І кiммерiйцi почали чи не вперше зазнавати поразок. Вiд прийшлих. Кiммерiйська кiннота не знала спину – ii зупинили скiфи.

Скiфська кiннота виявилась ще навальнiшою, ще разючiшою!

Вершники прийшлих кочовикiв та iхнi конi були захищенi лускатими обладунками. Ішкузи були озброенi важкими списами, довгими мечами (такими ж, як i в кiммерiйцiв), короткими кинджалами, званими акiнаками, дальнобiйними луками. Пiдраховано: скiфський воiн – вершник чи пiший – за одну хвилину мiг пускати до десяти стрiл! Одну за одною! Одну за одною! Як автомат. І коли перша вже валила з нiг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повiтрi ще летiло 5–6 i бiльше стрiл. Зважте: у сагайдацi кожного скiфа вмiщувалися чи не двi сотнi цих снарядiв! А тому загiн мiг за лiченi хвилини знищити загiн супротивника, а рештки його докiнчити тараном – навальним ударом кiнноти. Не треба забувати й про «пiдступну» конструкцiю скiфських стрiл з дволопатевим гачком – iх не так просто було видобути з тiла, не завдавши мук i значних пошкоджень потерпiлим. І ось iз таким вiйськом, що налiтало вихором, сараною, що все на своему шляху пожирае, залишаючи позад себе тiльки вбитих та конаючих, i зiтнулися кiммерiйцi – до того теж непереможнi.

І почали програвати одну сутичку за iншою, одну битву за другою, несучи величезнi втрати, не маючи анiякоi надii на перемогу.

І непереможнi вiдступили.

А скiфи, прийшовши з глибин Азii, стали повновладними господарями колись кiммерiйських степiв – на цiлих сiмсот рокiв, аж доки не надiйде черга i iм уступити тi краi ще сильнiшим…




Аракс? Аракс!!!

Але за 2500 рокiв версiй та гiпотез все одно не зменшилося


Питання про походження скiфiв наукою все ще не з’ясоване – так застерiгають офiцiйнi джерела. В цьому застереженнi звучить глухий пiдтекст: i навряд чи буде коли з’ясоване достовiрно – надто багато води спливло звiдтодi. Скiфський початок губиться в пiтьмi iсторii, в такiй сивiй минувшинi (сивiй вiдносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хiба що на машинi часу, але ii немае i невiдомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скiфiв е свiдчення античних авторiв (Геродот, Гiппократ, Страбон та iн.) i тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслiдки розкопок iхнiх могил, себто археологiя.

З невiдомостi вони вигулькнули в VII ст. до н. е. i тодi ж iх зафiксувала iсторiя. З неба вони, звiсно, не впали в Пiвнiчне Причорномор’я i до VII ст. до н. е., коли свiт про них уперше дiзнався, все ж таки десь жили. Ось тiльки де?

Аристiй – легендарний грецький письменник iз Проконнеса (VII ст. до н. е.) написав епiчну поему «Аримаспiя» з вигаданими сюжетом про якихось аримаспiв, мiфiчний скiфський народ, представники якого мали буцiмто всього лише одне око. До наших днiв з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навiть цi шматки несуть цiкавий матерiал про життя пiвнiчно-причорноморських народiв.

Так ось, якщо вiрити Аристiю i тiй iнформацii, якою вiн володiв i яку виклав в «Аримаспii», скiфи вторглися в Пiвнiчне Причорномор’я з-за рiки Аракс, що в Середнiй Азii – iх у свою чергу витiснили звiдти приуральськi масагети чи якiсь iншi тамтешнi племена. Скiфам нiде було дiватися (так це чи нi – невiдомо) i вони, вiдходячи пiд натиском супротивникiв, дiйшли до Пiвнiчного Причорномор’я, перемогли кiммерiйцiв, а край iхнiй, Кiммерiю, зробили своею Скiфiею.

Дiодор (давньогрецький письменник, автор «Історичноi бiблiотеки» в 40 книгах – повнiстю збереглися книги 1–5 та 11–20, iншi в уривках), розповiдаючи про ранньоскiфську iсторiю, починае оповiдь з того, що ще в давнину скiфи захопили передкавказькi степи, а ще до того, живучи бiля Араксу, вони були нечисленнi й слабкi. За Дiодором, скiфи довго жили в передкавказзi. Змiенога богиня, дочка Борисфена, яка народила Скiфа, з’являеться не вiдразу ж пiсля захоплення передкавказзя, а – «потiм». Брати Пал i Нап не е синами Скiфа, який дав iм’я народу, а його «потомками», а вже потомки Пала i Напа «через якийсь час» заволодiли степами Причорномор’я…

Версii Аристiя та Дiодора повторюють i ряд сучасних iсторикiв, принаймнi як одну з версiй про походженню скiфiв. Згадав ii й автор цих рядкiв – але теж як одну з версiй – у своему iсторичному романi з життя синiв змiеногоi богинi «Ольвiя», що свого часу витримала три масовi видання. Проте версiя Аристiя та Дiодора – всього лише версiя i всього лише одна з версiй. Чи припущень. Археологiчнi ж пам’ятки не несуть нам нiяких даних про вторгнення в Пiвнiчне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що пiдтвердило б появу скiфiв саме в цей час i заодно пiдтвердило б версiю вигнання ними кiммерiйцiв… І все ж скiфи справдi приходили в Пiвнiчне Причорномор’я з Азii, з-за Аракса-рiки, але не за своеi першоi появи, а пiзнiше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ пiсля багатолiтнього панування в Переднiй Азii, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у свое Поднiпров’я. Аристiй же, звiдкiлясь дiзнавшись про цю iнформацiю (що скiфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як iхню першу з’яву в пiвнiчному Причорномор’i.

Посилаючись на Аристiя, писав про скiфiв та iхне перебування в Азii i Геродот («Скiфи прийшли з глибин Азii»). Сам вiн, до речi, повiдомив свiту, як ми вже знаемо, три версii чи гiпотези з приводу походження скiфiв. Звiдтодi, за 2500 рокiв, цих версiй та гiпотез не зменшилось, а значно збiльшилось. Тiльки один огляд iх склав окрему книгу (Семенов-Зусер С. А.Скифская проблема в отечественной науке. Харьков, 1947). Але i вона не внесла ясностi в порушене питання. «Якщо говорити вiдверто, – писав один скiфолог, – то спiрними, дискусiйними залишаються i всi основнi питання iсторii скiфiв».



Сьогоднi ряд вчених притримуеться думки, що скiфи все ж таки прийшли в степи Пiвнiчного Причорномор’я, а потiм i в степовий Крим з глибин Азii (можливо, i не всi, а лише якiсь военнi дружини кочовикiв), до них у Поднiпров’i приедналося аборигенне населення, близьке iм за мовою, культурою та способом життя, а вже потiм до них долучилися праслов’яни – так поступово й утворилася причорноморська Скiфiя. (До речi, згадуванi автори, зокрема, свого часу й греки, пiд скiфами розумiли i деякi нескiфськi племена, котрi жили разом з ними. Оскiльки ж полiтична влада скiфiв поширювалась на всi тодiшнi племена Пiвнiчного Причорномор’я, то всi тi племена i називалися одним словом: скiфи.) Об’едналися племена в едину Скiфiю у VII ст. до н. е. – ось чому розповiдь про них iсторiя веде саме з цiеi дати. А прабатькiвщиною iхньою виступае якась чи не легендарна рiчка Аракс…



Аракс – назва кiлькох рiк, iз яких найбiльш вiдомi в давнину впадали безпосередньо в Каспiйське море, а нинi в Куру, колись Кiрос («Словник античностi», укладач Йоганнес Ірмшер).

Аракс у скiфськiй мiфологii – божество однойменноi рiки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я), одне з утiлень нижчого, хтонiчного (хтони з грецьк. перекладаеться як земля, край, частина складних слiв, що означае «мiсцевi», «корiннi», напр. автохтони) свiту, батько прародительки скiфiв (Мiфологiчний словник).

Аракс – права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок у Туреччинi, нижче впадiння р. Ахуряну. У верхiв’ях гiрська рiчка, в пониззi виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном (УРЕ).

Аракс – рiка в Закавказзi, права притока Кури. Походження назви спiрне. Зближувалося з турецьким у значеннi «рiчка, що руйнуе», грецьке арасо – «шумлю». В давнину, очевидно, iснувало прозивне «аракс» – рiчка в краiнах Передньоi Азii (Короткий топонiмiчний словник).

За «Історiею Украiнськоi РСР» (т. I, ст. 126, видання 1977 р.), з посиланням на Дiодора Сицилiйського: Аракс – це Волга, бiля якоi скiфи жили, а потiм розширили своi володiння до Танаiсу (Дону) i Меотiйського озера (Азовське море), а згодом завоювали Пiвнiчне Причорномор’я до Істру (Дунаю), пiдкоривши багато племен, що проживали на цiй територii. Тодi ж вони вперше й зiткнулися з кiммерiйцями. Ось тодi – це вже за Геродотом – з появою скiфiв кiммерiйцi, не бажаючи ризикувати в боротьбi з грiзним ворогом, вiдступили вiдомими iм шляхами через Кавказ, вздовж схiдного узбережжя Чорного моря до краiн Передньоi Азii. А знатнi кiммерiйцi («царi»), не бажаючи залишати рiдну землю, перебили один одного у взаемнiй битвi й були похованi в пониззi Днiстра.

Друга версiя (мае менше прихильникiв): нiзвiдки скiфи не приходили в степи Пiвнiчного Причорномор’я з тiеi простоi причини, що вони мiсцевого (автохтонного) походження, i прародичi iхнi – це племена зрубноi культури пiзнього бронзового вiку, якi населяли з доiсторичних часiв степову та лiсостепову зони Пiвнiчного Причорномор’я. Але з тих племен (iх, очевидно, було чимало) згадка збереглася лише про кiммерiйцiв, котрi сьогоднi вважаються найдавнiшими з вiдомих пiд власною своею назвою племен. А за ними – скiфи. Теж однi з найдавнiших племен, що вiдомi пiд своею назвою… (А втiм, скiфами, як ми вже знаемо, iх називали греки, самi себе вони називали сколотами.)


Офiцiйна iнформацiя


(УРЕ, т. 10, стор. 221)

«Питання про походження С. не розв’язане. Поряд з думкою про iхнiй прихiд у Пн. Причорномор’я з глибин Азii у VII ст. до н. е. поширена версiя про мiсцеве (автохтонне) походження скiфськоi культури вiд племен зрубноi культури пiзнього бронзового вiку, якi населяли степову та лiсостепову зони Пн. Причорномор’я. В кiнцi VII ст. до н. е. С. витiснили з степiв Пн. Причорномор’я кiммерiйцiв, разом з якими вони брали участь у великих iсторичних подiях у Переднiй Азii…»




«…А скiфськi жiнки пiд час довгоi вiдсутностi чоловiкiв сходилися з невiльниками…»


Це ж треба, га? Не якась там… одна, гуляща, а зразу всi. Гамузом! Юрбою-юрмою! Тлумом, навалом! Укупi. Пощастило ж тим невiльникам!

А втiм, це Геродот так «знеславив» на всi прийдешнi вiки й тисячолiття скiфських мадонн. Та й не де-небудь, а в своiй знаменитiй «Скiфii» у першому абзацi четвертоi книги своiх «Історiй», що, як вiдомо, називаеться «Мельпомена». І треба вам, добродii, сказати-повiдати, що «батько iсторii» мав усi пiдстави для того, аби… констатувати факт iхньоi невiрностi мав, кажемо, всi пiдстави. Бо факт той, всезагальноi зради моторних скiф’янок, iхнiх хiврь, химок чи солох, як кажуть, iсторичний (Геродот – лише добросовiсний писар iсторii) – що було, те було. Історiю ж – вiдомо, – не переграеш.

А було, значить, так.

За Геродотом, кiммерiйцi подалися в Передню Азiю…

Оскiльки ми тут вже не раз згадували i ще будемо згадувати Передню Азiю, то слiд пояснити, що Передньою Азiею колись називалася пiвденно-захiдна частина Азii. Так звана Захiдна. А включае вона Малоазiйське, Вiрменське та Іранське нагiр’я, Месопотамську рiвнину, Аравiйський пiвострiв та схiдне узбережжя Середземного моря. (Площа – близько 7,5 млн км2). Нагiр’я оточенi вищими окраiнними хребтами. (Сьогоднi там – великi родовища нафти). Характернi пустелi, напiвпустелi та сухi степи. На узбережжi морiв i в гiрських районах – субтропiчнi й тропiчнi лiси й чагарники. В пiвнiчнiй частинi Захiдноi Азii – Кавказ, Копетдаг, на рештi територii сьогоднi розташованi основна частина Туреччини, Афганiстан, Бахрейн, Ізраiль, Іран, Єменська Арабська Республiка, Йорданiя, Катар, Кiпр, Кувейт, Лiван, Народна Демократична Республiка Ємен, Об’еднанi Арабськi Емiрати, Оман, Саудiвська Аравiя, Сирiя, невеликi частини територii Єгипту i Пакистану. Але це сьогоднi така колишня Передня Азiя, а тодi…



За Геродотом, кiммерiйцi подалися в Передню Азiю тiльки тому, що iм, простiше кажучи, дiватися не було куди, адже це iх скiфи вигнали з степiв Пiвнiчного Причорномор’я, що iх вони населяли з кiнця ІІ – початку І тис. до н. е. Тi скiфи, яких у свою чергу витiснили з глибин Азii масагети. А ще хтось там витiснив самих масагетiв, масагети – скiфiв, скiфи – кiммерiйцiв i – пiшла так звана ланцюгова реакцiя!

Чи швидше принцип домiно, коли зачепиш одну кiстянку, що вишикуванi в ряд, всi iншi од неi, як по командi, так i попадають, так i попадають…

За версiею Аристея (ii озвучив для нас Геродот) iз Проконiса (VII ст. до н. е.), скiфiв узагалi витiснили iсидони (хоча – хрiн вiд редьки не солодший), яких у свою чергу покривдили аримаспи. Ось так мiграцiйнi хвилi, одна за одною, зриваючи народи з насиджених мiсць, перекочувалися степами зi сходу на захiд, захоплюючи з собою чимраз бiльше племен i народiв.

Захопила така хвиля (та ще допомогли постiйнi военнi сутички, набiги один на одного за пастiвники, за життевi простори, за худобою чи добром, за рабами, зрештою) i скiфiв, якi – але вже за Дiодором Сицилiйським (друга половина І тис. до н. е.), спочатку жили бiля згадуваного вже Араксу (Волги, як додае «Історiя Украiнськоi РСР». Т. 1. С. 126. Тож виходить, що Аракс – це таки Волга?). Потiм вони розширили своi володiння до Танаiсу (Дону) i Меотiйського озера (Азовського моря), а за новою хвилею – ще масовiшою i ще нестримнiшою – покочували далi на захiд i завоювали Пiвнiчне Причорномор’я до самого Істру (Дунаю), пiдкоривши собi багато племен, що споконвiку проживали на тих територiях, але оружною силою не могли зрiвнятися з новими пришельцями. Однi лише кiммерiйцi по силi були майже рiвнi скiфам, але кiлькiсно iм уступали – як i нахабнiстю та войовничiстю. А нахабнiсть, як вiдомо, i мiста бере! Не бажаючи ризикувати своiм майбутнiм як окремого народу в боротьбi з сильним ворогом, кiммерiйцi почали з боями вiдходити через Кавказ (знайома, треба гадати, iм дорога, якою вони користувалися i ранiше, до скiфiв) вздовж схiдного узбережжя Чорного моря до краiн Передньоi Азii. (Тi ж кiммерiйськi племена, якi не захотiли залишати батькiвщину («царi», за Геродотом), полягли в сутичках з прибульцями i мiж собою, та навiки й упокоiлись у пониззi Днiстра-Істра.)



– Ну, гаразд, гаразд, шановний авторе, все це так i було, – вигукне тут котрийсь нетерпеливий читач, любитель чогось… м-м… солодшого. – Мiграцiйнi хвилi, масовi переселення народiв, однi одних зганяли, iншi – iнших, сильнiшi – слабкiших та захоплювали iхнi землi, але при чiм тут якась масова… е-е… зрада скiфських жiнок, з якоi автор i почав, га?… Цiкаво все ж таки, що це за така… всезагальна невiрнiсть скiф’янок, варта сьогоднi чи не Книги рекордiв Гiннесса?! Та, що ii автор подав для iнтриги у заголовку: «А скiфськi жiнки пiд час довгоi вiдсутностi чоловiкiв сходилися з невiльниками». Як кажуть, заодно й невiльникам пощастило!

По-перше, це не авторова фраза, а – Геродотова, а по-друге… Хвилиночку, як кажуть, уваги. Що було, то було – факт зради скiф’янок своiм чоловiкам. При тому – масовий, всезагальний. Не зрада, а прямо пошесть якась! Подiбного в iнших народiв (i це при тому, що i в iнших жiнки не були святими) хiба й вiдшукаеш! Ось чому той факт i вартий Книги рекордiв Гiннесса.

Але все по порядку.

Так ось було так.



Розпаленi боями, збудженi вiдносно легкими перемогами над кiммерiйцями, скiфи так захопилися переслiдуванням, що не могли вчасно зупинитися, а все гналися i гналися за втiкачами, якi вiдходили перед iхнiм ураганним натиском i вiдходили – через Кавказ, схiдним узбережжям Чорного моря i – далi, далi… Чи не на край свiту. А скiфи – за ними та й за ними. Так, переслiдуючи кiммерiйцiв, вони i вдерлися в Передню Азiю. А там… Ще раз згадаймо: краiни все багатi, е чим поживитися (не забуваймо, скiфи на той час були бiдними), чудовi пастiвники для кiнноти i племена та народи часом i слабкiшi iх… Коли це сталося? Офiцiйна наука застерiгае, що про час зiткнення скiфiв з кiммерiйцями й вигнання останнiх з Причорномор’я, «сказати важко». В усякому разi, у VII ст. до н. е. обидва цi народи вже перебували в Переднiй Азii, наводячи жах на мiсцеве населення… А там – рiвнини багатi травами, там держави теж багатi, там було чим поживитися – та ще таким хапунам, якими споконвiку були скiфи!

А треба вам сказати, що, женучись за кiммерiйцями, скiфи, аби не обтяжувати себе в походi жiнками (як пiзнiше спiватиме Дорошенко: менi, мовляв, з жiнкою не возитись…), сiм’i, кибитки, майно та худобу з собою не брали, а полишали iх удома. В Причорномор’i. Ми швиденько, мовляв, спiвали розгубленим жiнкам, ось тiльки викинемо геть кiммерiйцiв, вiдженемо iх подалi, так i повернемось – чекайте!

Скiф’янки, бачить бог, чекали. Спершу. Скiфи таки повернулися, але – через 28 (двадцять вiсiм!) рокiв. А жiнкам – раз бо на свiтi живеш, що тодi, що тепер, – що накажете – чекати? ЧЕКАТИ??? Двадцять вiсiм рокiв, га? ГА??? Доки iхнi чоловiки набiгаються за кiммерiйцями, навоюються з кимось там у Переднiй Азii, га? ГА???




Вставна новела

Перше царство Ішкуза, що закiнчилося кривавим бенкетом Кiаксара


Перший скiфський цар не в Причорномор’i царював-владарював, як i перше скiфське царство виникло теж не в Причорномор’i, а в Переднiй Азii.



Скiфи разом з кiммерiйцями, вигулькнувши в Переднiй Азii, такого страху на тамтешнi народи й племена нагнали, що тi спершу й захищатися не зважувалися. Рятувалися як могли.

«Сповiстiть в Іудеi i виголосiть в Єрусалимi, проповiдуйте i трубою трубiть по землi; волайте гучним голосом i кажiте: «Зберiться i пiдем у захищенi мiста. Пiднiмiть прапор в Сiонi, бiжiть, не зупиняючись, бо я приведу з пiвночi лихо i велику погибель. Лев виходить iз своеi гущавини, i губитель народiв здiймаеться i виходить iз свого мiсця, щоб перетворити твою краiну в пустелю; мiста твоi будуть зруйнованi i залишаться безлюдними……плачте i ридайте, адже полум’я гнiву Божого ще не вiдiйшло вiд нас…»

Це пророк Єремiя так описуе нашестя скiфiв – не без фольклору й релiгiйностi, але так – що вдiеш – нажахали скiфи своею негаданою з’явою тамтешнi тодiшнi народи.

Ще в iншому мiсцi вiн жахно лякае своiх спiвплемiнникiв:

«Ось я приведу на вас – дiм Ізраiлiв, народ здалеку, говорить Господь, народ сильний, народ прадавнiй, народ, мови якого ти не знаеш i не будеш розумiти, що вiн говорить. Сагайдак його, як вiдкритий грiб, всi вони люди хоробрi. І з’iдять вони хлiб твiй, з’iдять синiв твоiх i дочок твоiх, з’iдять овець твоiх i волiв твоiх, з’iдять виноград твiй i смокви твоi, зруйнують мечем захищенi мiста твоi, на якi ти сподiваешся». (Хоча скiфи, як iстиннi кочовики, й не вмiли брати мiста штурмом-облогою i завжди цього уникали, вiддаючи перевагу битвi на просторах, та все ж… Така оцiнка Єремii синiв змiеногоi богинi – незважаючи на деякий переляк самого пророка, – все ж вражае. Рiдко хто з iнших народiв удостоювався такоi «честi»! (Хiба що ранiше кiммерiйцi.)

Скiфiя колись була околицею цивiлiзованого свiту, краем тишi й глушини – це ще за iхньоi першоi з’яви в Пiвнiчному Причорномор’i. Коли скiфи утвердили там свое панування, вони були нiкому не вiдомим бiдним народом, власне, збiговиськом у краю, що вважався околицею свiту варварського. Життя тодi вирувало i клекотiло, галасувало людськими тлумами й гуло тупотом копит великих кiннот десь там у Грецii i особливо в краiнах Переднього Сходу. Там, власне, творилася тодi iсторiя, там були мiста багатi, царства заможнi, там лютували вiйни, вiйська з одного походу йшли в iнший, зрештою, там було повно здобичi i багато зирiна, як перси називали золото. Туди, в Передню Азiю, ранiше сколотiв походом бойовим ходили кiммерiйцi, туди, врештi, вирушили i скiфи – за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скiфи були бiдними), за славою, що воронням кружляла i каркала слiдом за непереможними вiйськами, якi рухалися у всiх напрямках. Скiфи на той час вже були мiцно зорганiзованi у военнi дружини на чолi з тямковитими вождями, що вели iх вiд однiеi перемоги до iншоi. Там, у степах Передньоi Азii, в мiшанинi тамтешнiх народiв, в полум’i пожеж, гущi битв, в iржаннi коней i криках воiнiв розпочався героiчний перiод iхньоi ранньоi iсторii. А в степах Пiвнiчного Приднiпров’я, iхнiй молодiй тодi батькiвщинi, ворогiв достойних для них не було. Та й багатства теж. І тодi скiфськi загони на чолi з верховним своiм вождем Ішпакою вирушили на пiвдень i пiшли через Пiвнiчний Кавказ (Геродот свiдчить, що скiфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори iм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налiтали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Переднiй Азii. І вiдразу ж справили жахне враження, що його до того нi вiд кого не зазнавали тамтешнi народи й племена – як про те й писав пророк Єремiя, сам, до речi, наляканий.

Ось тодi вождь iхнiй Ішпакай, а вiн був першим серед рiвних, якого навiть своi вождi побоювалися, захопивши багато землi, створив там царство свое – як свiдчить Страбон, на найкращих землях вiрмен.

Так виникло перше скiфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синiв змiеногоi богинi) i попереду в нього було кiлька десятилiть суцiльних перемог – аж до кривавого бенкету Кiаксара, коли скiфи необачно дадуть маху i втратять все, що до того мали. А втiм, невезiння – це така штука, що часто, надто часто, приходить пiсля успiхiв, особливо приголомшливих, коли утверджуеться самовелич i втрачаеться розумна обережнiсть та далекогляднiсть, вкупi з тверезiстю, коли переможцi, захмелiвши вiд своiх постiйних перемог, так i не вийшовши зi стану сп’янiння власною величчю, втрачають грунт пiд ногами й опиняються не в реальному свiтi, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пiзнiше, через десятилiття, а тодi, створюючи свое перше царство, царство Ішкуза на землях вiрмен, прибульцi, як i водиться, до нитки обiбрали аборигенiв, непокiрних знищили, частину вигнали, а решту, залякавши, пiдкорили в якостi чи не своiх рабiв. Та й почали царствувати в царствi свому.

Проте утвердитись i обжитися як слiд на новому мiсцi не встигли (та й часу на те не мали). У тi роки вiйни мiж народами нiколи не затихали в Переднiй Азii i були таким собi способом життя, ледь чи не природнiм, узвичаеним, коли iншого життя нiхто й не уявляв.



І скiфи так захопилися легкими, як iм здавалося, перемогами в чужих краях, що вже ставали iм своiми, що й застряли там, забувши i про покинутих жiнок в далекому Причорномор’i – правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабiлих чи постарiлих, передавали дарунки сiм’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’емо тутешнiх багатiiв, наберем побiльше золота та й повернемось. Хiба ж так тодi заживемо!

Але iхня «командировка», як би ми сьогоднi сказали, все затягувалась i затягувалась – розгулялися чоловiки, вирвавшись од жiнок на волю! – а жiнки бiднi все чекали в Причорномор’i й чекали повернення своiх единих… І тому чеканню кiнця-краю все не було й не було, а терпець жiночий не вiчний. Уриватися почав… Та й життя свого вимагало – тiло чоловiчого тепла, господарство – рук чоловiчих… А iхнi единi… Не було таких подiй у тi часи в Переднiй Азii, у яких би вони не брали участi. На той час вони сяк-так замирилися з кiммерiйцями i часто звiдтодi разом брали участь в одних боях. Тодi кiммерiйцi пiдтримували антиассирiйську коалiцiю. Асссирiйськi джерела VIII ст. до н. е. свiдчать, що кiммерiйцi завдали нищiвноi поразки урартiйському царевi Русовi i вигулькнули на пiвнiчних кордонах могутньоi хижачки, якою тодi була тамтешня Ассирiя. Існуе глуха згадка в iсторii, що ассирiйський цар Саргон II загинув у битвi саме з кiммерiйцями у 705 роцi до н. е. Іншi ассирiйськi джерела часiв Асаргаддона (681–668 рр. до н. е.) свiдчать, що кiммерiйцi разом зi скiфами вiдiграли значну роль у вiйнах проти Ассирii, допомогли ii розбити, а заодно Мiдii стати на ноги. Але так уже склалося, що частина iх хоч i виступала проти Ассирii, iнша частина пiдтримувала саму Ассирiю.

Але вже в анналах Асаргаддона (679–678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассирiйський цар нарештi таки перемiг кiммерiйцiв, яких тодi очолював вождь Теушпа.

Року 674-го Ассирiя придушувала повсталi мiдiйськi племена. Вiдчуваючи, що з таким хижаком як Ассирiя iм нiколи не вжитися – як двом хижакам в одному лiгвi – скiфи стали на захист мiдян, iнше вiйсько свое послали на помiч манейцям i разом з ними захопили кiлька прикордонних ассирiйських фортець. І хоч хвальковитий цар Асаргаддон i залишив вельми хвалебнi слова про те, що його величнiсть буцiмто розгромила мiдiйцiв i призвела до загибелi «вiйська Ішпакая, скiфа, союзника, котрий не врятував iх», але це було не зовсiм так. Власне, зовсiм не так. Ассирiя – могутня i всесильна – на той час вже ледве трималася. Особливо пiсля того, як повстання мiдян проти ассирiйського панування спалахнуло з новою силою i почало щодень ширитись i ширитись. Пiд орудою свого войовничого i тямковитого вождя Каштарiтi мiдяни захоплювали одну ассирiйську фортецю за другою i невдовзi звiльнили всю краiну з-пiд кривавого панування грiзного ассирiйського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассирiя в ситуацii, що склалася, намагалася – iншого виходу просто не мала, – розладнати союз мiдян зi скiфами, Каштарiтi з Ішпакаем, а заодно розламати й спiлку скiфiв з кiммерiйцями. Сварити мiж собою супротивникiв i потiм розбивати iх поодинцi Ассирiя вмiла як нiяка iнша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мiдян зi скiфами був нерушний. І тут раптом в одному з боiв Ішпакай несподiвано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого вiйська). Спадкоемцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами, Пропотiй). Вiн проголосив себе царем Ішкуза, себто Скiфського царства. (Бо якщо е царство, то потрiбен i цар. Вождi царствами не керують.) У всiх схiдних народiв були царi, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величнiстю царем, а не вождем, як до того звався у Скiфii владар. Крiм слави, новоспечений цар Скiфii забаг багатства i таких палацiв, як у царiв ассирiйських, i такоi шани до себе. Вiн був аж надто самолюбивим, самозакоханим i вже й не знав, як ще i ще возвеличити себе. Ассирiйцям, коли дiзналися про такий характер скiфського монарха, нiчого не коштувало пiдкупити його багатствами й обiцянками розкошiв та слави. А для змiцнення своеi «вiрностi» вiддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассирiйського царя.

В цей час кiммерiйцi воювали проти кiлькох держав Схiдноi Азii одночасно i, як кажуть, на всiх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж iще з часiв Ішпакая скiфи традицiйно виступали на iхньому боцi, тож для кiммерiйцiв це було неоцiненною послугою i значною пiдтримкою.) В союзi з Урарту кiммерiйцi розгромили Фригiю, в серединi VII ст. до н. е. вдерлися в Лiдiю i захопили навiть ii столицю Сарди, ставши повноправними володарями усiеi краiни. Це був найвищий злет iхньоi могутностi та вiйськових успiхiв. (Лiдii вдасться визволитися з-пiд влади кiммерiйцiв лише наприкiнцi того ж столiття.) Беручи найдiевiшу участь у подiях, що палахкотiли кривавими пожежами в краiнах Передньоi Азii, кiммерiйцi почали пiдтримувати в основному антиассирiйську коалiцiю, а отже, й виступили проти скiфiв та iхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирiйського владики i, ясна рiч, допомагав у всьому своему тестевi. Невдовзi вони потерпiли крах – воювати з ассирiйцями i водночас iз скiфами iм було явно не пiд силу i в анналах Асаргаддона з’явилися данi про перемогу, здобуту над кiммерiйцями, яких тодi очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спiлцi зi скiфами та iхнiм вождем Ішпакою, кiммерiйцi не знали поразки, ii вони запiзнали, вже коли скiфiв очолив союзник Ассирii Бартатута. І такоi поразки, що як окремий народ зникли i про них бiльше нiякi хронiки, а найперше ассирiйськi, й не згадували. Бартатута зрадив не тiльки кiммерiйцiв, а й своiх вчорашнiх спiльникiв мiдян. За це Асаргаддон пiдтвердив титул царя Ішкуза своему зятевi, i зять перейшов на бiк ассирiйського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталi народи. Дякуючи несподiванiй пiдтримцi скiфiв, Ассирii нарештi вдалося розбити мiдян, а частину iхнiх володiнь приеднати до своiх. Щоправда, друга частина Мiдii таки звiльнилася з-пiд влади Асаргаддона i невдовзi утворила свое незалежне Мiдiйське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В iхньому тилу й перебувало союзне Ассирii Скiфське царство, що дуже непокоiло мiдян.

Воюючи на боцi Ассирii, скiфи водночас змiцнювали й свое царство. Здавалося, вони тодi почувалися як нiколи упевнено, а iхнi вiйська на чолi з пiдлеглими Бартатутi вождями, як i перше, не знали поразки.

Але з роками та десятилiттями все мiняеться. Рiзко змiнилася ситуацiя й для скiфiв – не в кращий бiк. В останнiй чвертi VII ст. до н. е. на перше мiсце зненацька почав виходити Вавилон – це велике i багате мiсто на той час належало Ассирiйськiй iмперii i багло незалежностi. Зрештою, у 627 роцi Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, вiн зумiв створити мiцну i сильну коалiцiю проти Ассирii, до якоi пристала й Мiдiя. Їi цар Фрастр у 625 роцi нiби ж успiшно виступив проти Ассирii, але несподiвано був розбитий i загинув у битвi. А далi, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолi Мiдii став син загиблого царя, тямковитий i вельми успiшний полководець Кiаксар. Вiн почав громити своiх поневолювачiв i навiть у 622 роцi оточив Нiневiю. Ассирiйська столиця тодi вцiлiла тiльки тому, що на помiч своему тестевi прийшов його зять Бартатута зi своiми ордами.

По якомусь часi Бартатута вiдiйшов у свiт предкiв, а царем Ішкузи став Мадiй – син Бартатути та ассирiйськоi царiвни. Як i мiдiйський Кiаксар, вiн теж виявився везучим i тямковитим полководцем. Йому та ассирiйцям, володарям тих краiв, вже не було достойних ворогiв. Онук Мадiй з ассирiйським дiдом Асаргаддоном не знали поразок, iх усi боялися i всi дружно ненавидiли, а вони панували над усiма та й панували! І пiсля смертi престарiлого ассирiйського владики скiфи ще довго залишалися на вершинi своеi могутi та успiхiв – з ними нiхто не мiг анi позмагатися, анi посперечатися.

За словами Геродота, скiфи 28 рокiв володарювали над Азiею, накладаючи данину та iншi побори, завдаючи мiсцевому люду рiзних утискiв. Вони «все спустошували своiм буйством i надмiрностями. Тому що крiм того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крiм данини, органiзовували набiги i грабували, що було в кожного народу».

Про той 28-рiчний перiод абсолютного панування скiфiв над Азiею один з iсторикiв зазначав, що вони, «скiфи, нiби ураган пройшли через Месопотамiю, Сирiю, Палестину i досягли кордонiв Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами вiдкупився даниною вiд iхнього нашестя».

Але всьому свiй час. В тiм числi й успiхам, союзам i спiлкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогоднi запросто ставав ворогом i навпаки. Вавилону таки вдалося розiрвати союз скiфiв з Ассирiею i перетягнути iх на свiй бiк. Це сталося в 613 роцi, коли мiдяни вирушили в похiд проти Ассирii i дорогою здибалися зi скiфами. Спершу i тi й тi вхопилися за зброю i ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Пiсля довгих переговорiв, обмiнiв делегацiй вождiв з того й того боку таки зустрiлися – скiфський i мiдiйський царi. А зустрiвшись, зумiли домовитись мiж собою (чи мiдяни зумiли перетягти скiфiв на свiй бiк) i невдовзi, об’еднавши своi й так чималi сили, разом вирушили до ассирiйськоi столицi. До Нiневii спiшили й вавилоняни, i гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кiльце, з якоi вона так i не виборсалася. Через три мiсяцi – три мiсяцi безперервного штурму та суцiльноi облоги в серпнi 612 року до н. е. штурмом оволодiли Нiневiею. І то був жах! Смертний жах! Ассирiйський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, евнухами i скарбами у своему розкiшному i багатому палацi. І своечасно те зробив, адже все населення було вирiзане, мiсто вщент розграбоване i перетворене на суцiльнi руiни.

Столиця хижоi ассирiйськоi iмперii, яка владарювала силою зброi над усiма народами, заливаючи iх кров’ю, була знищена. А разом з нею i сама iмперiя.

Чи не всi народи в Середнiй Азii полегшено зiтхнули: нарештi вони позбулися кривавого монстра, чудиська пiд назвою Ассирiя!

Тепер тiльки жити i будувати своi держави.

Обтяженi великою здобиччю, мiдяни пiшли в свою краiну i iхнiм обозам iз ассирiйським добром, здаеться, не було кiнця – вiд обрiю й до обрiю вiн тягнувся степами в хмарi куряви, що здiймала iхня кiннота.

Скiфи i вавилоняни залишилися продовжувати вiйну за повне пiдкорення Ассирii – скiфи гадали на ii просторах вибудувати свое вiчне царство. І мали на те пiдстави, хоч не так воно потiм складеться, як перед тим гадалося. І хоч Нiневiя лежала в руiнах, ассирiйська влада конала в агонii, але боротьба не припинялася – в подii зненацька втрутився Єгипет, забагнувши i собi захопити деякi володiння Ассирii.

І знову потяглися кривавi роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мiдян, то скiфiв. Лише року 605-го вавилоняни захопили останнiй оплот Єгипту в Месопотамii – мiсто Кархемиш на правому березi Євфрату i знищили майже всю армiю фараона. І тодi дорога була вiдкрита – вавилоняни разом iз скiфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумiв вiдкупитися вiд скiфiв.

У 604 роцi скiфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродiти в Аскалонi на березi Середземного моря в Палестинi. (Ім’я скiфiв зосталося за мiсцевiстю, де знаходиться фортеця Скiфопiль[22 - «Библейская энциклопедия», у якiй подаються науковi коментарi до всiх географiчних назв та iмен Бiблii, згадуе i Скiфопiль (пiзнiше з еврейською назвою Бефсан, Бео-Сан, Бет-Шеан), який лежить «за 600 стадiй вiд Єрусалима», i що вiн був «весьма сильною крепостью как по своему естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне…» І далi зазначаеться: «Во времена Спасителя (себто Ісуса Христа. – В. Ч.) Скифополь был главным городом Дикополя (на теренах Палестини. – В. Ч.), или союза 10 городов, населенных большею частью язычниками». Довгий час Скiфопiль перебував у ранзi столицi «Дикополя». Згадувався вiн i в Бiблii (щоправда, чомусь у виданнях лише до 1911 року): «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть Скифополь) и зависящих от него городов» – «Книга суддiв».] на рiчцi Йорданi. Там же був табiр i кладовище померлих вiд епiдемii скiфiв.)

Переможцi почали дiлити здобуте. Вавилон забрав собi ассирiйськi володiння, скiфам дiсталися Манейське та Ванське царства, котрi були спiльниками розгромленоi Ассирii. Але iх ще треба було пiдкорити.

Вiйна то з Манейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ходi тих воен, що вороги – нападники i захисники – зненацька помiнялися мiсцями. Скiфи раптово замирилися з Манейським та Ванським царствами i спiльно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мiдiйцi, а заодно i завдали нищiвноi поразки скiфам. Своею пiдступнiстю. Чи – вiйськовою хитрiстю.

Мiдiйський цар Кiаксар заманив скiфських владик до себе буцiмто на бенкет i тi, втративши обережнiсть, повiривши йому на слово, а заодно i в свою непереможнiсть, прибули в гостi з невеликим загоном. І – жорстоко поплатилися. Власними життями. Мiдiйцi, напоiвши iх, п’яними й порiзали своiх гостей. (Очевидно, мiдян нацькував на скiфiв Вавилон, пообiцявши iм передати тi володiння, якi утримували скiфи.)

Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вiчним i нерушним, мiдяни почали успiшно захоплювати територii, що ранiше належали загиблим скiфським владикам. Втративши своiх призвiдцiв, скiфи – до всього ж ще й знесиленi внутрiшнiми чварами за владу, – розгубилися, чого ранiше за ними нiколи не спостерiгалося i почали безладними натовпами вiдкочуватися до кордонiв з Лiдiею. Скiфськi фортецi одна за одною були захопленi мiдiйцями, але загалом вiйна мiж мiдiйцями i скiфами з перемiнним успiхом тривала ще цiлих п’ять рокiв, аж доки скiфи не вiдiйшли в Лiдiю. Тодi Мiдiя напала на Лiдiю, вимагаючи видати скiфiв. Проте в Лiдii були своi iнтереси, бо вона теж хотiла захопити собi скiфськi територii, тож вiйна – але вже й за участю лiдiйцiв – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир мiж сторонами, що ворогували. Володiння скiфiв в Азii вiдiйшли до Мiдii та Лiдii. Вiйна мiж Мiдiею i Лiдiею припинилася 28 травня 585 року – того дня вiдбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптовоi пiтьми, що настала серед бiлого дня, вороги розпочали мирнi переговори. Всi щось тодi отримали, тiльки скiфи та кiммерiйцi опинилися з порожнiми руками. Якось так вийшло, що iм не зосталося навiть мiсця в Азii – вчорашнiм непереможним владикам тiеi Азii! І скiфам не лишилося нiчого, як, усе втративши, повернутися туди, звiдки вони колись прийшли в Азiю – в степи Пiвнiчного Причорномор’я!


Завершення цитати з УРЕ


(Т. 10. С. 22І)

«Наприкiнцi VII – на початку VI ст. до н. e. скiфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике полiтоб’еднання Скiфiю, до якоi входили степовi скiфськi й нескiфськi племена Лiсостепу, пiдкоренi С. З числа племен, якi населяли С., згiдно з Геродотом, власне С. – iранцями були насамперед степовi кочовики-скотарi – т. зв. С. – царськi i С.-кочовики, якi жили на Схiд вiд нижньоi течii Днiпра. Осiлi землеробсько-скотарськi племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лiсостепу на Схiд вiд Днiпра. У Лiсостепу мiж Днiстром i Днiпром локалiзувалися т. зв. С.-орачi.

У С. панiвну роль вiдiгравали С.-кочовики. Залежне вiд них осiле населення сплачувало данину, брало участь у вiйнах на боцi С., частково зберiгаючи певну самостiйнiсть…»



Одне слово, як зазначае iсторик А. П. Смирнов, за «2500 рокiв, що минули звiдтодi, кiлькiсть версiй не зменшилася… Бiльше того, гiпотез, мабуть, стало бiльше. Але ж походження – це не едине питання, не едина загадка в майже тисячолiтнiй скiфськiй iсторii». І далi застерiгае: «Але оскiльки мiж вченими немае згоди… то нам доведеться зупинитися на спiрних проблемах i викладати рiзнi точки зору». Що автор «Синiв змiеногоi богинi» й зробив – себто виклав рiзнi точки зору, а там час покаже (чи археологiя), яка з них правдивiша. А можливо, крапки так нiколи й не буде поставлено (брак матерiалiв), але одне назавжди залишиться достовiрним: скiфи таки жили в Пiвнiчному Причорномор’i i таки створили там Велику Скiфiю, що стала частиною i нашоi слов’янськоi та украiнськоi праiсторii i культури.

Тож i мав (i – мае!) рацiю i слушнiсть автор чудовоi книги про украiнський степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:

«…І ямник, i катакомбник, i зрубник, i кiммерiець, i скiф, i слов’янин (варто було б ще згадати печенiгiв та половцiв. – В. Ч.) – кожний iз носiiв рiзних культур не зникав з арени iсторii, а передавав свою кров, свiй досвiд, свою вiру, свою пам’ять спадкоемцям, i дiйшла ця кров до нас. І досвiд е у нас, i сила, а тому i вiра, i пам’ять повиннi бути.

Як же iнакше? Тодi степ просто втратив би свiй духовний смисл. Але корiння е. Глибоке корiння. Хай iшла якась там частина суспiльства на схiд (бiльше на захiд) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на мiсцi, на батькiвщинi своiх предкiв. Народ завжди збереже свою сутнiсть i свою кров, яким би йменням ми його не називали».




«Британський» Геракл в украiнському брилi



Р. S. до другоi частини

Колоритно-симпатичний наш бриль – воiстину (i споконвiку!) украiнський нацiональний головний убiр.

З прапрачасiв!

І носили його, сплетеного iз соломи (то фабричнi були з iнших матерiалiв, а вже в нашi днi i з капрону, а в тi часи лише iз соломи – найдешевший пiдручний матерiал!), не тiльки селяни, рибалки i пастухи-чабани, а й мiщани, i школярi-спудеi, мандрiвнi фiлософи (згадаймо хоча б Григорiя Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тiльки не носив бриля у позаминулi й минулi вiки! Украiнця без вишиваноi сорочки, без шароварiв, свитки та бриля й не уявляли!

Всi його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навiть римського бога Меркурiя (покровителя торгiвлi, купцiв i взагалi мандрiвникiв)! Пригадуете: «Меркурiй низько поклонився, Перед Зевесом бриль iзняв».

Але то Котляревський, батько новiтньоi нашоi лiтератури, як вiдомо, так перелицював на украiнський лад Вергiлiеву «Енеiду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофiгурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, вiдомого античного майстра Брига. Датуеться V ст. до н. е.

Так ось на тiм кухлику-килику зображено Геракла.

І все б нiчого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скiфському вбраннi!

І все б нiчого, але ж той нiби скiфський одяг дуже нагадуе… украiнський. А на головi в грецького героя i напiвбога – не традицiйний, як у скiфiв, башлик, а звичайнiсiнький украiнський бриль!

Справдi-бо, де ви ще побачите Геракла в украiнському солом’яному брилi!

Збереглися й кам’янi постатi зi скiфських поховань Пiвнiчного Причорномор’я, що подобизною своею скидаються на… запорожцiв.

Безбородi (хоча скiфи борiд не голили), а вуса пiвколом опущенi вниз. Козацькi! Та й самi скiфи з тих камiнних зображень на позiр – сiчовики-козаки!

Тож i виходить, що Геракл сьогоднi – це не тiльки скiфська iсторiя, а через Скiфiю i наша, вже украiнська, як i iхня змiенога богиня, незрiвнянна донька Днiпра нашого е i нашою богинею.


Герри



Гробницi (скiфських) царiв мiстяться в Геррах, до яких Борисфен ще судноплавний.

    Геродот

Життя i смертi спивши щедрий келих,
Усi лiта спаливши на вогнi,
Я, скiфський цар, лежу в днiпровських Геррах,
І стугонять столiття по менi.
Колись цю рiчку звали Борисфеном,
А Скiфiею – всi оцi краi.
Як пахли по степах тодi нестерпно
Кочiвками осiннi кураi!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бiй. Поiв коня з рiки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печенiги, кипчаки.
Чиi тепер там кроки землю будять?
Яка зiйшла над обрiем доба?
Я мiцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжiнь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Пiд ними крае землю чересло.
Крiзь мене йдуть в свiти пекельнi струми,
Чоло ж мое колоссям поросло.
І хай сiвач з блакитними очима
Ще тричi вищих обширiв сягне —
Це наша з вами спiльна Батькiвщина,
Бо як ви з неi вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити цi кряжi,
Коли i вiн зi мною поруч ляже,
Три кроки не дiйшовши до межi?
А гуси знов гелгочуть на озерах,
І пахнуть медом плавнi навеснi!..
Я, скiфський цар, похований у Геррах, —
Мiй спис, i меч, i кiнь мiй при менi.

    Б. Мозолевський



Скiфська культура



Інформацiя для роздумiв

Це культура раннього залiзного вiку. Названа за самоназвою етносу, який мешкав у степовiй зонi Пiвнiчного Причорномор’я, маючи ii за свою Батькiвщину. (До них там мешкали iхнi батьки й дiди, а тому це на той час була i iхня батькiвщина – спадок по батьках, – i iхня дiдизна – спадок по дiдах.)

В основному то були кочовi i напiвкочовi угрупування iраномовних племен. Датуеться VII–IX ст. до н. е. – як Скiфiею звались всi отi краi.

Походження – змiшане, спецiалiсти видiляють риси автохтоннi (хоча б лiпний посуд) та принесенi з глибин Азii – наприклад, скiфська трiада. Культура Великоi Скiфii iснувала в межах двох природно-географiчних зон – степовоi i лiсостеповоi. Центром полiтичного та культурного об’еднання скiфського етносу наприкiнцi VII–V ст. до н. е. (у перiод скiфськоi архаiки) стають степи Пiвнiчного Причорномор’я. Тодi ж ареал iхнiй займав багате травами та iншою рослиннiстю – степове Ельдорадо для скотарства – межирiччя мiж Доном та Днiстром, з великою i святою для них рiкою в центрi – Борисфеном, де була iхня Гiлея i iхнi Герри, де зароджувався iхнiй народ вiд доньки Борисфена i де ховали iхнiх царiв. Скiфська архаiка представлена поховальними пам’ятками, яких на сьогоднi виявлено 200. Варто назвати найвiдомiшi з них. Це кургани на р. Калитвi, неподалiк Мелiтополя (селище Криворiзьке та село Костянтинiвка), бiля Ногайська у Приазов’i, бiля сiл Гусарка та Приднiпровка, кургани Гостра Могила неподалiк с. Томакiвки, Розкопана Могила, Мельгуновський, Медерiвський кургани на Кiровоградщинi, Цукур-Лиман, Темiр-Гора, Ак-Бурун у Криму та iншi. Поширенi поховання цього перiоду у катакомбах, у кам’яних гробницях, у прямокутних ямах iз дерев’яними спорудами – склепами, колодками, перекриттями.

Датуючими (у речовому комплексi) для перiоду скiфськоi архаiки е: мечi з брускоподiбним навершям та метеликоподiбним перехрестям, стели – зображення героiзованих предкiв (жаль, що на каменi не збереглися iхнi легенди, передання, пiснi та думи, а вони ж були, були!), витвори у звiриному стилi (рiзноманiтнi бляшки), кiстянi речi, застiбки, золотi облямiвки дерев’яних чаш.

Пам’ятки степу кiнця V – ІV ст. до н. е. представленi поховальними побутовими речами: городище Кам’янське та Капулiвське, Лисогiрське, Совутинське, сел. Первомаiвка, Чернече та iншi; селище Благовiщенка, Знам’янка, Мамай-Сурка та iн., якi виникли у Поднiпров’i й були заселенi скiфами. Змiшаному скiфо-грецькому населенню належали поселення поблизу Ольвiйськоi хори (Ягорлицьке, Глибока, Пристань та iн.), у Степовому Криму. Городища захищенi земляними валами та ровами (неспокiйно було тодi у степах, бiда могла нагрянути в будь-який день чи в будь-яку нiч), Совутинське – валом та муром з камiння й сирцю. Житла – наземнi, каркаснi, землянки та напiвземлянки – округлi та прямокутнi, одно-двокамернi. Посуд переважав лiпний, себто власного виготовлення (траплялися й привознi амфори), багато кiсток тварин, вироби з каменю та кiстки, зрiдка – залiза.

Основа господарства – скотарство.

Починае зароджуватися землеробство. Поховальнi пам’ятки скiфськоi степовоi культури презентують курганнi могильники – група курганiв Чортомлик, Мамай-Гора, Солоха, Нiкопольське курганне поле, Кутянський, Любимiвський, Верхньотарасiвський, Носакiвський. Чи не всi поховання пограбованi. Це – як правило. Для курганних могильникiв характернi катакомби рiзних типiв, для грунтових – звичайнi прямокутнi ями, iнодi перекритi. В iнвентарi – зброя, напутна iжа, одяг, знаряддя працi. Датуючими е чорнолаковий античний посуд, амфори, вiстря для стрiл, мечi з трикутним перехрестям, списи, дротики, казани, дзеркала, прикраси.

Значним, як прийнято на мовi спецiалiстiв, етнiчним компонентом Скiфii були племена, якi мешкали у лiсостеповiй зонi Середнього Поднiпров’я. Видiляються два: мiж Днiпром та Доном i мiж Днiпром та Прикарпаттям (Днiпровське Правобережжя), племена там були аборигенами – нащадками чорнолiських племен i за своею етнiчною належнiстю – пращури слов’ян. На Лiвобережжi цi племена з’явилися не ранiше як на початку VI ст. до н. е.

Панування скiфiв у Пiвнiчному Причорномор’i вплинуло на економiку та соцiальний устрiй, матерiальну культуру населення Лiсостепу, яке не було однорiдним, а тому iсторики видiляють ряд локальних груп як на Лiвобережжi, так i на Правобережжi.

Для пам’яток осiлостi характернi дерево-землянi укрiплення, житла – землянки та напiвземлянки, господарськi споруди. Широко знаходять лiпний посуд, рiдше античну керамiку, металевi вироби, кiстянi та кам’янi знаряддя працi.

З поховальних пам’яток вiдомi великi курганнi могильники: на р. Тенетинцi поблизу Жаботина, Журiвськi бiля с. Матусiв, с. Яблунiвка, Бобриця. На Правобережжi поблизу м. Борисполя – Оксютинськi, Вовкiвецькi та ряд на лiвому березi Днiпра.

Пам’ятки Лiсостепу розподiляються на кiлька етапiв. Речi – керамiка, зброя скiфського вигляду, речi «звiриного стилю», прикраси, знаряддя працi. Основа господарства племен лiсостеповоi зони (скiфського часу) – скотарство, землеробство, розвинуте ремесло.

Змiнилися пам’ятки скiфського часу (а з ними й скiфська культура) пам’ятками зарубинецькоi культури, що датуеться III ст. до н. е. – II ст. н. е. Етнiчна належнiсть носiiв зарубинецькоi культури, названоi так за могильником у с. Зарубинцi Киiвськоi областi, який вiдкрив у 1899 роцi археолог В. В. Хвойка, – ймовiрно слов’янська.




Частина третя

Пiд дзвiн мечiв i спiви стрiл





І скiфи оволодiли першокласною для свого часу зброею…


«Передньоазiатськi походи справили глибокий вплив на формування соцiальноi культури i культури скiфського суспiльства. Вони сприяли розширенню його зовнiшньополiтичних та культурних зв’язкiв. Кочовi народи Причорномор’я вперше вступили в безпосереднiй контакт з краiнами найбiльш розвинутих цивiлiзацiй Стародавнього Сходу. Походи прискорили формування вiйськовоi органiзацii скiфiв, спрямованоi на пiдкорення iнших племен i народiв. Посилилася влада царя i родоплемiнноi аристократii, зросло iхне багатство i прагнення до розкошi. Вiйськова могутнiсть скiфiв пiднiмала вождiв до рiвня дальносхiдних володарiв. Для виготовлення парадного вбрання вони залучали не тiльки скiфських майстрiв, а й ремiсникiв краiн Сходу – урартiйцiв, ассирiйцiв, iонiйських грекiв.

Походи скiфiв i кiммерiйцiв у Передню Азiю мали неабияке значення для краiн Стародавнього Сходу. Як активна полiтична сила вони брали участь у перебудовi полiтичноi карти Переднього Сходу, сприяючи занепаду одних i пiднесенню iнших краiн. Так, в результатi цих подiй загинули Урарту i кривава деспотична Ассирiя.

Скiфськi походи в Передню Азiю не були епiзодичними. Вони тривали протягом майже всього VII ст. до н. е.: у них взяли участь щонайменше два поколiння. Все новi й новi загони воiнiв вiдправлялись iз степiв Пiвнiчного Кавказу та Причорномор’я шляхами своiх попередникiв у пошуках слави та здобичi.

Контакти з народами Кавказу i Стародавнього Сходу значно збагатили матерiальну культуру та мистецтво скiфiв. Скiфи оволодiли першокласною для свого часу зброею. Основу iхнього вiйська становили мобiльнi загони кiнноти. До озброення воiна входили залiзнi мечi та короткi кинджали, списи з залiзними наконечниками, луки i стрiли. Луки скiфiв у стародавньому свiтi не мали собi рiвних за далекобiйнiстю.

За час походiв скiфи взяли на озброення залiзнi бойовi сокири, запозичивши iх у народiв Кавказу. У народiв Сходу вони запозичили шоломи i панцири з залiзних або бронзових пластин, пристосувавши цей обладунок до умов кiнного бою. В прикрашеннi одягу i зброi оригiнальнi скiфськi мотиви (зображення оленя, пантери, коня, барана та iн.) переплiтаються з художнiми образами, запозиченими в мистецтвi краiн Стародавнього Сходу (грифони, синкретичнi чудовиська та iн.). Це поклало початок створенню нового, самобутнього й дуже оригiнального скiфського мистецтва» (Історiя Украiнськоi РСР. Т. І. С. 128–128).




І як тiльки бiдолашних (та ще й постарiлих) скiфiв не похапав грець?!!


І знову тут може вигукнути той-таки нетерпеливий мiй читач:

– Та коли вже автор нарештi перейде до зради скiф’янок своiх чоловiкiв-воiнiв, якi…

– Правильно, цiлих 28 рокiв тинялися в Переднiй Азii, воюючи то за тих з тими, то з тими за тих, а вдома, полишенi ними жiнки чекали iх – теж цiлих 28 рокiв. Власне, 28 рокiв мали чекати. Але чого? Своеi старостi? Адже доки iхнi чоловiки навоюються, вони постарiють так, що й чоловiки iм уже будуть не потрiбнi. Тож iх скiф’янки чекали якийсь там рiк-два, а тодi звернули увагу, що в них стiльки молодих, дужих i непоганих рабiв на господарствi, якi з успiхом можуть iм замiнити – ще й як! – втрачених чоловiкiв!

Геродот, «Скiфiя», книга четверта «Мельпомена»:

«…скiфи, як я вже писав попереду, панували в горiшнiй Азii двадцять вiсiм лiт… Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали iх труднощi не меншi, нiж у минулiй вiйнi. Вони побачили перед собою велике вiйсько – скiфськi жiнки пiд час довгоi вiдсутностi чоловiкiв сходилися з невiльниками».

І правильно, бо що iм, покинутим, залишалося робити? Двадцять вiсiм рокiв чекати чоловiкiв, якi десь позавiювалися, чи як пiзнiше, вже в Украiнi, казатимуть, пiшли тинятися позауманню? Та й хто мiг знати, скiльки вони там тинятимуться – двадцять вiсiм рокiв чи й цiлий вiк? От жiнки, звернувши увагу на молодих рабiв своiх, хлопцiв хоч куди голiнних, i понароджували вiд них стiльки дiтлашнi, що вона, як виросла, склала цiле вiйсько. Еге ж… Коли жiнки чого захочуть-забагнуть, то хiба ж таке можуть утнути, хiба ж таке вiйсько народити, доки чоловiки iхнi невiдомо де воловодяться!

Але ж i iх, жiнок, не лише треба зрозумiти, а й через вiки та вiки iм поспiвчувати – двадцять вiсiм рокiв чекати? Де це бачено, де це чувано! Чекати в самотинi, старiти в тiм чеканнi, без любовi й пестощiв, тодi, як у свiтi бiлому раз живеш. Та й чи повернуться коли iхнi чоловiки, вони того теж не вiдали. От i мусили звести своi яснi очi на молодих рабiв, хлопцiв-молодцiв ще хоч куди! Тi хлопцi i по господарству своiх панiв устигали, i жiнок iхнiх кохати… Скiф’янки й закрутили з ними – як з високоi кручi та у воду! Та так, що й забули про своiх чоловiкiв, а чоловiками iхнiми тепер поголовно – чи не по всiй Скiфii – ставали вчорашнi раби. А законних все не було та й не було, тож скiф’янки iх i ждати-виглядати перестали, бо й так повидивлялися всi очi. А любилися собi зоряними та мiсячними ночами в степу з рабами, вагiтнiли та народжували дiточок собi – i дiвчаток, i хлопчикiв, воiнiв майбутнiх. І жили з учорашнiми рабами у свое задоволення i вже iнакшого життя й не уявляли. Аж гульк!

Ой леле!

Чоловiки (колишнi! Яких вони вже й позабували!) повертаються. Надумали. Через 28 рокiв! Нiчогенька собi здибанка! В гостi поверталися чи назавжди? Та кому вони, тi блукачi, якi чи не все життя бозна-де провешталися, а тепер – здрастi, ми вашi чоловiки!.. Ха! Були ви чоловiками. Були та загули. А в нас у кожноi по купi дiтлашнi вiд iнших, справжнiх чоловiкiв. Старшi синочки вже повиростали i середнi теж, вже зустрiчають вас iз зброею в руках – отак!

Жодна скiф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа i дiтей, i щастя з ними укупi…



Скiфи, якi повернулися з Передньоi Азii, вже були зовсiм iншими скiфами, а не тими, якi колись, женучися за кiммерiйцями, подалися в чужi краi. Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили – перш за все, тисячi й тисячi воiнiв, але багато чого й запозичили в чужих народiв i той досвiд чужий зробили своiм. Тож поверталися зовсiм iншими, рiзко вiдмiнними вiд тих, якi колись вирушали в далекий похiд. Контактуючи – як, то вже iнша рiч, але були й мирнi, добрi стосунки, – з прадавнiми цивiлiзацiями Передньоi Азii вони стали iншими хоча б тому, що змiнилася (збагатилася) iхня культура i майновий стан. Але найсуттевiше: вони повернулися ще бiльш зорганiзованими (злютованими) як ранiше i вже не з вождями, а зi своiми царями, яких вони шанували на схiдний манер як своiх владик i священних осiб.

Але повернулися вони додому, в степи Пiвнiчного Причорномор’я, чомусь незваними гостями. Їх, виявляеться, нiхто не чекав i iхньому поверненню нiхто не був радий – навiть колись полишенi ними жiнки. Власне, про них тут уже встигли й забути. Тож поверненцям треба було своею згуртованiстю, силою зброi утверджувати свое право селитися в степах Пiвнiчного Причорномор’я. А повернулися вони хоча й не бiдними, не такими, якими колись звiдси вирушали в похiд, але й не переможцями, а втiкачами з чужих краiв, звiдки iх витурили втришия! Із Скiфського царства, iз царства Ішкуза, яке вони хоч i створили в чужих краях, але через десятилiття i втратили. Ряди iхнi вiдчутно порiдiли, багато побратимiв полягло в битвах, хтось назавжди залишився в чужих краях, розчинившись серед тамтешнiх людей… І хоч вони мали своiх царiв, а тому гордо йменували себе не якими там-небудь, а царськими скiфами – але iм треба ще було вибороти i утвердити право тут жити i бути владиками. Себто царськими скiфами. І все ж у них була велика перевага – двадцять вiсiм рокiв безперервних воен та сутичок, двадцять вiсiм рокiв, проведених на спинi бойового коня зi зброею в руках чогось таки були вартi. Своею залiзною дисциплiною, зорганiзованiстю прибулi рiзко вiдрiзнялися вiд мiсцевого населення, що було роздроблене на окремi роди i часто ворогувало мiж собою.

Тi, потомки скiфiв, власне, сини iхнiх жiнок, прижитих з рабами, не визнали прибульцiв за своiх владик, хоч останнi й називали себе царськими.

І в Скiфii спалахнула вiйна.

Прийшлих з мiсцевими.

Вiйна старих чоловiкiв з молодими синами своiх покинутих жiнок, що iх вони прижили з рабами… З рабами, а не з достойними мужами – це найбiльше гнiтило поверненцiв. І навiть принижувало iх. З рабами. О, в таке й повiрити було важко.

І скiфiв теж можна було зрозумiти. Повернулися додому з вiйськовоi експедицii, що дещо затягнулася (ну й що ж, що затягнулася, вiйна вона i е вiйна, на нiй i не таке трапляеться), а в жiнок новi чоловiки (вчорашнi раби – жах, жах!) i купи дiтлашнi. Великi й малi. Як бiдолашних скiфiв не похапав грець вiд такоi звiстки, вiд видива такого, як iх усiх до одного не викосив – загадка!


Геродот, «Скiфiя», книга четверта «Мельпомена».

– Отож од тих рабiв i iхнiх (скiфських) жiнок виросло нове поколiння. Коли воно дiзналося про свое походження, вирушило проти скiфiв при поверненнi iх з Мiдii. Перш за все перетяли вони (невiльницькi сини) землю, викопавши широкий рiв од Таврiйських гiр до Меотiйського озера там, де воно найбiльше. Коли скiфи намагалися через нього (рiв) перейти, (невiльники) почали з ними боротьбу. Коли битва затяглася i скiфи не могли перемогти, то один iз них сказав таке: «Що робимо, скiфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас дедалi стае менше i iх буде мало пiсля перемоги. Я думаю (що треба), вiдiкласти списи й луки, а кожен iз нас нехай вiзьме нагай i нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаемо зброю, думатимуть собi, що вони з нами рiвнi i такi ж за походженням; та як побачать, що ми замiсть зброi тримаемо батоги, зрозумiють, що вони нашi раби й кинуть битву.

Скiфи послухали й зробили так, як вiн казав; а раби, перестрашенi тим, забули про битву й кинулися втiкати. Так скiфи панували й ув Азii й, повернувшись з Мiдii, цим способом запанували в своему краi».



Молоде поколiння скiфiв навряд чи злякалося б нагаiв та батогiв. Та й не почувалися вони вже рабами, народилися i виросли вiльними синами вiльних скiф’янок, хоч iхнi батьки колись i були рабами. І були до приходу старих скiфiв господарями своiх краiв, то чого iм лякатися нагаiв та батогiв? Про нагаi та батоги легенда, придумана рабовласниками, царськими скiфами, якi так утверджували свое панiвне становище серед iнших народiв i племен.

Битва була. Люта i довготривала. Не на життя, а на смерть. І молоде поколiння ледь-ледь було не перемогло прибульцiв, але брак вiйськового досвiду й гарту, яким сповна володiли старi скiфи, загартованi в минулих битвах, не дав iм змоги отримати перемогу. І все ж чи не лiто у Скiфii клекотiли сутички – скiфи, якi повернулися зi сходу, з останнiх сил утверджували свою владу i зверхнiсть. І, врештi-решт, цiною чималих зусиль таки перемогли i утвердилися як панiвна каста.

Просуваючись на захiд, до Істра-Дунаю, царськi скiфи пiдкорили багато мiсцевих племен, повсюдно утверджуючи свою владу, адже вони були саями – царськими, самими богами – на iхне переконання – поставленi над усiма скiфами i нескiфами в тих краях.

Так почала утворюватися Причорноморська Скiфiя, яка згодом у межирiччi Танаiса – Борисфена – Істра отримае назву Великоi.




Нiколи тебе не було, скiфський океане!


Краiна Скiфiя вiдображена на кiлькох стародавнiх географiчних картах: на картi свiту за Геродотом, V ст. до н. е., на картi свiту за Аристотелем, ІV ст. до н. е., на картi свiту за Птолемеем – II ст. до н. е. А ось на картi свiту за Ератосфеном – III ст. до н. е., за Скiфiею вже кiнець землi. Щоправда, вище скiфiв зазначено:

«Пiвнiчний або Скiфський океан».

Так названо було теперiшнiй Пiвнiчний Льодовитий океан.

То, виходить, степова Скiфiя мала свiй океан?

Якщо судити за картою свiту Ератосфена, то – так.

Але ж ми знаемо, що Пiвнiчний Льодовитий океан нiколи i нiякого вiдношення до Скiфii не мав. Як взагалi Скiфiя нiколи не мала анiякого океану – недарма ж ii звали Степовою Елладою.

А ось море було. Чорне море, грецький Понт Евксинський, у слов’ян море Руське, воно колись i звалося Скiфським морем.

Мала Скiфiя i своi рiки – та якi рiки! Згадаймо хоча б Днiпро-Борисфен у тi часи.

Опис земель i складу земель нам залишили iсторик Геродот та античнi письменники. За iхнiми даними, уздовж морського узбережжя Скiфiя займала територiю вiд Танаiсу (Дону) на сходi i до Істру (Дунаю) на заходi, а в глиб краiни вiд гiр Криму до зони лiсiв на пiвночi, простягалася теж приблизно на таку вiдстань – 600–700 км. На цьому чималому чотирикутнику i поширювалася влада скiфiв. І все, що було на тiй територii – землi, рiки, названi скiфськими, племена i народи, якi жили там незалежно вiд того, були вони насправдi скiфами чи нi, все, все звалося скiфським i було таким сiмсот рокiв. Але головною батькiвщиною синiв змiеногоi богинi, iхньою iсторичною прабатькiвщиною, iстинною Скiфiею було лiвобережжя Борисфена, iхньоi тодi найбiльшоi, найславетнiшоi рiки.




Вiсiм голубих артерiй Cкiфii



Геродот, «Скiфiя», четверта книга «Мельпомена»:

«…Їхнiй край – це добре наводнена трав’яниста рiвнина, а рiк пливе через нього небагато менше, нiж у Єгиптi е каналiв. Ось визначнiшi з них i такi, що доступнi для морських кораблiв (тодiшнiх, ясна рiч. – В. Ч.): Істр, що мае п’ять гирл, за ним Тирас, Гiпанiс, Борисфен, Пантикап, Гiпакiрис, Геррос, Танаiс.[23 - Істр – Дунай, Тирас – Днiстер, Гiпанiс – Пiвденний Буг, Борисфен – Днiпро, Пантикап, Гiпакiрис, Геррос – не означенi точно лiвобережнi рiки, Танаiс – Дон. Пората – Прут, Тiарант – Альт, Арар i Напарис – Яломiта i Серет, Ордесс – Ардиж. Марис – тепер Теiс.] Вони пливуть так:

Істр – це найбiльша з усiх рiк, про якi знаемо. Вiн однакового розмiру влiтку й узимку. Це перша вiд заходу рiка, що пливе через Скiфiю, а (одночасно) й найбiльша, бо до нього впадають iншi рiки. З тих рiк, що його побiльшують, п’ять пливе через Скiфiю: одну скiфи називають Пората, а греки Пiрет, далi йдуть Тiарант, Арар, Напарис i Ордесс. Перша з тих рiк, велика, пливе на схiд i вливае своi води до Істра; друга з названих Тiарант, менша, пливе бiльше на захiд, Арар же, Напарис i Ордесс пливуть мiж ними i (також) впадають до Істра. Це мiсцевi скiфськi рiки, що роблять його (Істр) повноводим; з краiни агафiрсiв пливе рiчка Марис i впадае до Істра.

…За ним iде Тирас, що пливе з пiвночi, а випливае з великого озера, що розмежовуе краiну скiфiв i неврiв. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тiритами.

Третя рiка Гiпанiс (про неi буде окремо в роздiлi повiстi «Мiдний казан Арiанта, або Подорож на Ексампей». – В. Ч.).

Четверта рiка – Борисфен, що пiсля Істру е найбiльшою; на нашу думку, вiн найбiльш плодовитий не лише мiж скiфськими рiками. Вiн мае найкращi й найпридатнiшi для худоби пасовиська, вiн же мае щонайбiльше доброi риби. Вода з нього найприемнiша для пиття; вiн пливе чистий мiж iншими мутними. Над його берегами найкращi посiви; в мiсцях, де не сiяно, родить висока трава. У його гирлi нагромаджуеться сама по собi величезна кiлькiсть солi. У ньому водяться великi риби без костей для сушення, що звуться антакеi (рiд осетрiв. – В. Ч.), й багато iншого, гiдного подиву. Аж до краiни Геррос, що до неi сорок днiв плавби, вiдома його течiя, знаемо, що тече з пiвночi; а через якi краi тече у вищiй течii – нiхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до краiни скiфiв-хлiборобiв, бо цi скiфи живуть над ним на просторi десяти днiв плавби…»

Далi, за Геродотом, йде «наступна, п’ята рiка, звана Пантикап. Вiн тече з пiвночi, з озера (Край) мiж ним i Борисфеном заселений скiфами-хлiборобами. Вiн пливе через Гiлею, перепливае ii i впадае до Борисфена. (Як уже зазначалося, нинi не визначено, що це за рiка, Пантикап. – В. Ч.)

Шоста рiка Гiпакiрис (теж досi неозначена. – В. Ч.), що витiкае з озера, пливе через краiну кочових скiфiв i впадае (до моря) коло мiста Керкiнiтиди (нинi – Перекоп. – В. Ч.), мае з правого боку Гiлею i мiсце, зване «Ахiллiв бiг».

Сьома рiчка Геррос (теж досi неозначена. – В. Ч.). Вона вiддiлилася вiд Борисфена в тому мiсцi, доки течiя його нам вiдома. Вiд того мiсця пливе осiбно. Називаеться, як i той край, Геррос. Тече в напрямку моря i вiдмежовуе краiну кочiвникiв вiд царських скiфiв. Впадае до Гiпакiриса.

Восьма, врештi, рiка – Танаiс, що витiкае на далекiй пiвночi з великого озера, а впадае до ще бiльшого, званого Меотида; вона роздiляе царських скiфiв i савроматiв…

Цi названi рiки наводнюють Скiфiю. А трава, що росте в Скiфii для худоби, буйнiша з усiх трав, котрi знаемо…

…Такi багатства iхнього краю…»




Вiд фракiйцiв та агафiрсiв на заходi до однооких на сходi


Скiфiя була оточена багатьма народами: на заходi вона межувала з фракiйцями та агафiрсами, на сходi з племенами сарматiв, на пiвночi з неврами, андрофагами i меланхленами, у передгiр’ях Криму – з таврами. На берегах Чорного та Азовського морiв iснували античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я.

Крiм iраномовних племен, до яких власне належали скiфи (царськi, скiфи-кочовики i скiфи-землероби), до скiфського полiтичного об’еднання входило також змiшане греко-скiфське населення з околиць Ольвii (калiпiди та алазони, райони iхнi чiтко визначив Геродот, i тут суперечок сьогоднi немае), частина фракiйських племен мiж Днiстром та Дунаем (найiмовiрнiше – гети) i чи не найбiльше – давньослов’янськi племена Лiсостепового Правобережжя. Головну роль в цьому об’еднаннi вiдiгравали скiфи-кочiвники – степова зона на захiд i схiд вiд Днiпра – та царськi скiфи, вони займали територiю лiвобережних степiв до Азовського моря i Дону, а також Степовий Крим. Нiяких ознак, принаймнi археологiчно, мiж культурою скiфiв-кочiвникiв i царських скiфiв видiлити неможливо. Це був, власне, один народ.

На пiвнiч мiж Бугом i Днiпром мешкали скiфи, званi орачами. Це були рiзнi осiдлi племена, об’еднанi хлiборобською працею, що складалися ймовiрно з фракiйцiв та праслов’ян, яких було чи не найбiльше i якi пiд збiрною назвою скiфiв-орачiв (так принаймнi в Геродота) входили в полiтичне об’еднання пiд орудою царських скiфiв. Вони вирощували золоту пшеницю, що ii щоосени привозили в Ольвiю на тамтешнi торги. Неквапливо скрипiли степами на дерев’яних колесах вози, повнi мiшкiв iз зерном, якi тягли меланхолiйнi комолi воли. Обабiч йшли бородатi й чубатi – чорнявi, русi та рудi – погоничi й лiниво покрикували на волiв: гей, рябi?! Цоб-цабе!.. Валки супроводжувала на конях охорона – степи дикi, людоловiв багато, i рiдко хто не захоче поживитися як скiфським хлiбом, так i самими його творцями, якщо вони беззахиснi. Греки шанували скiфських хлiборобiв й завжди зустрiчали iх як дорогих гостей. Без скiфського хлiба грецькi мiста просто не могли б iснувати. До всього ж орачi були мирними i доброзичливими (як i всi хлiбороби) – для грекiв, котрi постiйно знаходилися в оточеннi войовничих i не завжди надiйних племен, такi сусiди – що брати рiднi.

В лiсостеповiй зонi Середнього Поднiпров’я, в Лiвобережному лiсостепу, на нижньому Сеймi, в середнiх та верхнiх течiях Сули, Псла, Сiверського Дiнця теж жили скiфи i теж хлiбороби, тiльки звали iх чомусь не орачами, а – землеробами. (Геродот: «А як перейти Борисфен, то зразу ж перша вiд моря лежить Лiсиста (краiна), а вiд неi вгору живуть скiфи-землероби. Тi греки, що живуть над рiкою Гiпанiсом, називають iх борисфенiтами, а самi себе ольвiополiтами. Тi скiфи-землероби займають землi на схiд на три днi дороги; досягають рiки, що зветься Пантикап; а на пiвнiч треба пливти Борисфеном (вздовж iхнього боку) одинадцять днiв. Ще далi на пiвнiч тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги, народ своерiдний, не скiфський. Далi за ними вже справжня пустеля i, наскiльки вiдаемо, немае нiякого народу».) Скiфи-землероби, зрозумiло, що теж хлiборобськi племена полiтичного об’еднання царських скiфiв, але не мiсцевi, а найпевнiше при5йшлi, близькi етнiчно й культурно до кочовикiв, себто iраномовнi скiфськi племена, котрi жили вперемiшку з аборигенним людом i теж вирощували золоту пшеницю, i теж возили ii на продаж до грекiв. Разом з праслов’янами, скiфами-орачами та iншими осiдлими племенами, зайнятими мирною працею, вони поклонялися богу сонця Гойтосiру, без якого неможливо виростити хлiб, тож йому, Гойтосiру, вони молилися щоденно, а зустрiчаючись, неодмiнно статечно проказували: «Слава Гойтосiру!»

Що ж до скiфiв-кочiвникiв, якi мешкали, згiдно з Геродотом, у пониззi Днiпра, але вище Полiсся, iхнi межi iз скiфами-землеробами, пiвнiчнi й схiднi кордони, невизначенi. А далi взагалi в описах Геродота чiткiсть i яснiсть зникае.

«На схiд вiд цих скiфiв-землеробiв, за рiкою Пантикапою, мешкають вже скiфи-кочiвники, якi нiчого не сiють i не орють… цi кочiвники на схiд займають область на 14 днiв шляху, що простягаеться до рiки Герра. По той бiк Герри знаходяться так званi царськi володiння i живуть найкращi, найчисленнiшi скiфи, якi вважають iнших скiфiв своiми рабами. Мiсцевiсть, що ii вони займають, простягаеться на пiвдень до Таврики (це краiна таврiв), а на схiд до рову, який викопали потомки слiпих… i до торжища при Меотiйському озерi, що називаеться Крменами».

Далi ще розпливчастiше, i сьогоднi немае за що вхопитися, тож i кордони мiж скiфами-землеробами та царськими скiфами все ще невизначенi. І не тiльки в Приднiпров’i. Взяти хоча б Крим. На думку одних дослiдникiв, там жили царськi скiфи, iншi певнi, що кримськi степи – це землi скiфiв-кочiвникiв. Зрештою, е думка, що захiдну частину Криму займали скiфи-кочiвники, а схiдну – в тiм числi й Кримський пiвострiв – царськi. Хоча Геродот вiдносно Криму чiтко зазначае, що це була земля царських скiфiв. (Там вiдомо кiлька багатих поховань V – ІV ст. до н. е., що по облаштуванню нагадують царськi могили. Можливо, там ховали власне не самих царiв, а простих вихiдцiв iз племен царських скiфiв.)



А ще Геродот згадуе в своему описовi «Скiфii» калiпiдiв (погреченi скiфи), алазонiв («Вони, калiпiди, й iншi далi тримаються скiфських звичаiв, але сiють i iдять збiжжя, цибулю, часник, сочевицю i просо. Вище алазонiв скiфи-орачi… Ще вище неври, а поза неврами на пiвнiч, скiльки знаемо, безлюдна пустеля…»).

А ще «батько iсторii» згадуе «на пiвнiч од царських скiфiв» меланхленiв, запевняючи, що це чужий, не скiфський народ, «вище ж меланхленiв простягаються болота й пустеля, скiльки (лише) знаемо».

За Танаiсом, за землями савроматiв край займають будини, за ними – традицiйна пустеля. За тiею пустелею, «якщо взяти трохи на схiд, живуть фiсагети, своерiдний i численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, iнший народ, що зветься iрки. Вони також живуть iз ловiв, а органiзовують iх у такий спосiб: вилазить такий (ловець) на дерево – а iх густо в усьому краю – кiнь же, вивчений, лежить на черевi, щоб був нижчий. Напоготовi е й пес. Коли вiн (ловець) забачить з дерева звiра, то вiдразу стрiляе в нього з лука, сiдае на коня й доганяе, а пес бiжить слiдом. Од них далi на схiд iншi скiфи, що вiддалилися вiд царських скiфiв i прийшли в цю краiну.

Аж до кордонiв цих скiфiв була земля рiвнинна з досить глибокими родючими грунтами; звiдси починаеться грунт кам’янистий i нерiвний… за нею зустрiнуться люди на пiдгiр’i високих гiр, люди, що живуть, як кажуть, лисi вiд народження – i чоловiки, i жiнки. Вони плосконосi й мають довгi бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скiфськи, живуть iз плодiв дерев. Дерево, що його споживають як iжу, зветься понтикон (не знаний овоч. – В. Ч.); воно величиною, як фiгове дерево. Овочi родять подiбнi до гороху, з кiсткою всерединi. Коли вони достигнуть, перетирають iх через хустку, з того вицiджуеться юшка, чорна й густа, а називають ii асхi. Вони лижуть те i п’ють змiшане з молоком, а з гущi мiсять тiсто (неначе) i iдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожен… живе пiд деревом; узимку накривае дерево бiлою повстяною рядниною, а влiтку без ряднини. Нiхто з людей iх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навiть зброi, а залагоджують усi суперечки мiж собою сусiднiх народiв. Якщо хтось утече вiд них, нiхто йому не зробить нiчого лихого, iм’я того народу – аргiпеi.

Аж до цих лисих добре знанi землi й названi попереду народи, бо туди заходять деякi скiфи й од них легко можна довiдатись про тi краi… Скiфи ж, коли приходять до тих краiв, беруть iз собою сiмох перекладачiв, що перекладають iз семи мов.

Отже, до iхньоi краiни добре знана земля, але про ту, що вище за них, – нiхто нiчого певного не скаже. Перехiд заступають високi гори (можливо, Алтай. – В. Ч.), i iх неможливо перейти. Лисi розповiдають – я в це не вiрю, – що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами – ще iншi люди, якi по шiсть мiсяцiв сплять. Але я в це не вiрю. Напевне вiдомо, що землi на схiд од лисих людей заселенi iседонами…

А ще вище за них, як розказують iседони, е одноокi люди й грифи, що бережуть золотi скарби. Таке говорять скiфи, а вони перейняли цi оповiдi вiд iседонiв. Щойно вiд скiфiв ми довiдались про це й називаемо iх по-скiфськи аримаспами, бо «арима» по-скiфському значить один, а «спу» – око».




Марко Поло, Плано Карпiнi та Дещиця про одноруких i одноногих людей


Року 1271-го нiкому до того не вiдомий сiмнадцятилiтнiй венецiанець – це вiн пiзнiше, як мандрiвник, прославиться на вiки – Марко Поло разом iз старшими братами Нiкколо i Маффео вiдправиться у небезпечну подорож до далекого i тодi маловiдомого в Європi Китаю. (А втiм, подорож убезпечувалася тим, що трiйця братiв Поло мала золоту дощечку з особистою печаткою хана Хубiлая, охоронну грамоту, що була гарантiею майбутнього успiху.)

Подорожуючи в Китай, Марко Поло з братами переiхав багато земель i, зрештою, потрапив в Анатолiю,[24 - Анатолiя (в перекладi з грецьк. – схiд) – назва у 20-х роках ХХ ст. всiеi азiатськоi частини Туреччини, що на пiвостровi Мала Азiя.] яку в своiй «Книзi» (1298) назвав, не мудруючи, «Туркоманiею», а ii населення – «туркоманами». Це було в дусi тих часiв – перекручувати назви краiн i нацiональностi людей i подавати iх часом i зовсiм не тими, кими вони були насправдi. Ця традицiя йшла з прадавнiх часiв, особливо з часiв Геродота, у якого подiбних «Туркоманiй» та «туркоманiв» задосить. Особливо в його розповiдi про Скiфiю та племена й народи, що населяли тi краi. Вiн легко – часом оперуючи чутками, – придумував народам новi назви й нацiональностi. Калiпiдiв («прекраснокiнних»), якi мешкали в пониззi Бугу на пiвнiч вiд Ольвii, названо еллiно-скiфами, хоча такоi нацiональностi нi в тих краях, нi в iнших нiколи не було, а було змiшане населення – еллiни i скiфи. На пiвночi – басейн Прип’ятi та землi сучасноi Пiвденноi Бiлорусi – Геродот поселив якихось неврiв. Цей народ слов’янського свiту, за Геродотом, буцiмто раз на рiк перекидаеться на вовкiв. (Це – вiдгомiн слов’янських вiрувань у вовкулакiв i того, що неври взимку носили вовчi малахаi та одяг з такого хутра.)

За неврами поселено якихось людоiдiв андрофагiв – кочове плем’я, що вiдзначалося найбiльш дикою вдачею – невiдомий нинi народ.

Чи розповiдь про мiфiчних гiпербореiв або аргiпеiв, якi живляться молоком та черешнями, а взагалi – не лихий народ. Як i згадуванi вже люди «з козячими ногами i тi, що сплять по шiсть мiсяцiв на рiк». Чи землю за кiнцем свiту (Захiдна Африка), де буцiмто живуть рiзнi чудиська та дикi химернi люди – двоголовi чи з песьiми головами (або й взагалi без голiв – на плечах у них немае нiчого, а голови знаходяться в грудях – такi «данi» були колись поширеними, i iм вiрили).

За якимись iседонами живуть одноокi арiмаспи, а за ними – «грифи, що стережуть золотий скарб», а ще далi – мiфiчнi гiпербореi. Все це дуже схоже з тими фантастичними iстотами, що iх iншi античнi автори й мандрiвники де тiльки не поселяли.

Мандрiвник Плано Карпiнi, який у 1245 роцi побував у монгольського хана, у своему звiтi – «Книга Іоанна де Плано Карпiнi, архiепископа Антиварiйського, iсторiя Монголiв, яких йменують Татарами» – розповiв про якихось фантастичних iстот, «у яких, як нам говорили, невеликi шлунки i маленький рот; вони не iдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик i всотують дим i цим тiльки себе й пiдтримують». (Очевидно, тамтешнi мешканцi так рятувалися димом вiд комарiв.)

Чи його розповiдi про напiвлюдей-напiвсобак з копитами. А коли Карпiнi повернув на пiвдень, то «напроти Арменiв» зустрiв у пустелi «деяких чудовиськ, якi мали людську подобу», але було в них лише по однiй руцi i по однiй нозi. Хоча на однiй нозi вони, виявляеться, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, «то ходили на руцi й нозi, так би мовити, вертячись колом».

І цьому тодi вiрили. Як i ще бiльшим чудасiям.




Примiтки до власних назв народiв i племен, вжитих у роздiлi


ФРАКІЙЦІ – загальна назва численних груп iндоевропейських племен, що населяли Балканський пiвострiв. Основнi племена: беси, гети, трiбали, мiзiйцi, фригiйцi.

АНДРОФАГИ (грец. людоiди) – назва, приписувана давньогрецькими iсториками та географами племенам, якi в серединi І тис. до н. е. жили в лiсовiй зонi Схiдноi Європи, включаючи територiю на пiвночi сучасноi Украiни. Гадають, що давнi греки буквально переклали назву «самоядь», якою давньослов’янське населення Схiдноi Європи позначали т. зв. самодiйськi[25 - Самодiйськi народи – група народiв: ненцi, енцi, нганасани та селькупи, що живуть нинi на пiвночi Росii.] племена (чутки про них доходили до грекiв понад 2 тис. рокiв тому).

МАССАГЕТИ – iранське плем’я.

МЕЛАНХЛЕНИ. Деякi дослiдники вважають, що iхнi племена мешкали вiд Чернiгiвщини до Курщини та Воронежчини. Вiд грец. чорний, темний, або – одягненi в чорне – давнi племена, що жили на пiвднi вiд царських скiфiв. Близькi до скiфiв.

АГАФІРСИ – племена раннього залiзного вiку, сусiдили зi скiфами та неврами. Мiфiчним родоначальником А. був син Геракла вiд Змiй-Дiвицi – Агафiрс. Вважаеться, що А. займали сучасну Трансiльванiю та Валахiю на заходi, на пiвночi – Пiвденне Подiлля. Бiльшiсть дослiдникiв вважають iх фракiйцями, предками гетiв i дакiв, iншi – скiфами, але змiшаними з фракiйцями, якi сприйняли iхнi звичаi.

НЕВРИ. Їхня Неврида розташовувалася ймовiрно на територii теперiшньоi Пiвденноi Бiлорусi, пiвденнiше рiчок Прип’ятi та Сожу. Тотемними тваринами у них був вовк, тож вони «родичалися» з вовками. Деякi вченi, напр. О. О. Шахматов, вважають iх слов’янами, або протослов’янами, iншi – С. М. Биховський – норманами, В. П. Кобичев – кельтами.

САВРОМАТИ – давньогрецька назва великого масиву кочових племен схiдно-iранськоi мовноi групи, якi мешкали у VI–III ст. до н. е. на територii степовоi Євразii, вiд Приуралля до Дону i передгiр’iв Карпат. Схiднi сусiди скiфiв. Нащадками С. вважаються сiраки – сарматськi племена Прикубання.

ГІПЕРБОРЕЇ – грецькою люди, що живуть на далекiй пiвночi, як ГІПЕРНОТІЇ – люди з далекого Пiвдня.

КАЛІПІДИ – племена раннього залiзного вiку. Мали бiльш розвинене як у скiфiв землеробство. Деякi дослiдники (М. І. Артамонов, І. В. Яценко) ототожнювали з племенами Побужжя.

АЛАЗОНИ – племена раннього залiзного вiку. Пiвнiчнi сусiди калiпiдiв, мали розвинуте землеробство.

ГЕТИ – пiвнiчнофракiйськi племена, були захiдними сусiдами скiфiв. Населяли простiр вiд Балкан до Нижнього Дунаю.

БУДИНИ – нескiфське плем’я. Можливо, належало до групи схiдних балтiв. Ймовiрно, посiдали землi у межирiччi Дону й Волги.

ФІСАГЕТИ (тiсагети). Дослiдники вiдводять iм мiсце на землях теперiшнiх Мордовii, Пензенськоi, Ульяновськоi та Самарськоi областей Росiйськоi Федерацii.

ЇРКИ. Мешкали ймовiрно на землях теперiшньоi Татарii. В. В. Латишев вважае iркiв уграми (предками мадьярiв), котрi проживали на пiвночi Уралу.

АРГІПЕЇ (плiшивi, бритоголовi). Дослiдники розташовують iх на землях теперiшнiх Башкортостану та Оренбуржчини. Можливо, предки нинiшнiх башкирiв.

ІСЕДОНИ – очевидно, посiдали землi за Уралом.

АРІМАСПИ – близько не визначений народ.




Пiд дзвiн мечiв i спiви стрiл…

Держава Aреса та його воiнiв


Професор Мавродiн одну iз своiх книг розпочав несподiвано поетичною (як для науковця) фразою: «Пiд дзвiн мечiв i спiви стрiл вступили слов’яни на арену свiтовоi iсторii».

Його колега, автор монографii «Скiфи» О. П. Смирнов зауважив, що «мабуть, для скiфiв така характеристика була б ще бiльш справедливою». З одним, однак, уточненням: це так лише для тих скiфiв, чиiм головним богом був не бог сонця Гойтосiр, а Арес – бог вiйни та вiйськовоi доблестi.

«Могутня скiфська держава, коли придивитися пильнiше, мовби розпадаеться на кiлька держав: державу воiнiв, державу хлiборобiв, державу чудотворцiв, чие золото й досi знаходимо в степових могилах», – якось справедливо зауважив Павло Загребельний в одному iз своiх романiв.

Отож про Скiфiю, власне, про ii першу i найголовнiшу державу, державу воiнiв, чиiм богом був Арес. Вiн не мав свого обличчя – навiщо воно боговi вiйни!

Ареса уособлював старовинний залiзний меч – давньогрецькою мовою «арес» була одна з назв меча, що згодом i стала йменням бога вiйни. Син Зевса й Гери, Арес був чи не найжорстокiшим богом, богом руйнiвних, кривавих i багатостраждальних вiйн, тож i не дивно, що Ареса мало шанували в народi. Його зневажали навiть самi олiмпiйськi боги, звиклi, здавалося б, до всього, тож культ Ареса так i не отримав широкого поширення в Грецii – на вiдмiну, наприклад, вiд римського Марса, з яким його пiзнiше почали ототожнювати. Культ Ареса взагалi фракiйського походження, що започаткувався ще в епоху бронзи вiд бога вiйни, який пiд фракiйським впливом i був греками мiфологiзований. Збереглася скульптура Ареса IV ст. до н. е. – молодий i сильний чоловiк в шоломi (на iнших, ранiшнiх, зi щитом у руцi), зображений в позицii для нападу. Скiфи, очевидно, i запозичили цього бога в сусiдiв-фракiйцiв. З часом вiн став головним богом кочових скiфських племен, пiзнiше – царських скiфiв, чиiм смислом життя i його ремеслом були вiйни i володарювання над iншими народами i племенами. Жодному iз своiх божеств не споруджували скiфи храмiв чи якихось iнших культових споруд (це було не в iхнiх звичаях та й вiдповiдний будiвельний матерiал не завжди траплявся в степах, до всього ж кочiвництво – це постiйний рух вперед), i тiльки Аресу зводили вони – правда, нашвидкуруч – святилища, що мали вигляд великих пiрамiд, викладених iз дещо непрезентабельного матерiалу – iз хмизу. А наверху хмизовоi пiрамiди, на спорудження якоi знадоблювалися десятки й десятки возiв хмизу, на майданчику встановлювали залiзний меч. Це й був бог вiйни Арес – жорстокий бог, невмолимий i безжалiсний!

Його напували кров’ю – в жертву богу-мечу приносили не тiльки тварин, а головно – людей. Вiйськових полоняникiв, яких у скiфiв завжди було чимало – пiсля кожного вдалого походу…




«Пий, Арес, солодку кров ворогiв!..»[26 - З iсторичного роману автора «Ольвiя».]


Коли скiфський юнак, ставши воiном, убивае першого у своему життi ворога, вiн неодмiнно п’е його кров. Прокусивши жили на шиi у поверженого вояка, вiн висмоктуе гарячу, ще паруючу кров, аби стати вiдважним i хоробрим, аби военне щастя нiколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу i звагу.

І немае у Скiфii чоловiка, котрий би не попробував ворожоi кровi. А якщо i знайдеться такий, хто нiколи не вбивав ворогiв, то його i за чоловiка не мають.

«Йди до жiнок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобi нiчого робити серед справжнiх чоловiкiв Скiфii!»

І тому всi чоловiки Скiфii п’ють солодку кров повержених ворогiв. П’е кров i бувалий воiн, коли здолае особливо грiзного i вiдважного воiна, щоб самому стати ще хоробрiшим. Недарма ж у скiфських военних пiснях з давнiх давен спiваеться про «солодку кров ворогiв».

П’е ворожу кров i скiфський военний бог Арес.

Пантеон скiфських богiв та богинь з предковiчних вiкiв незмiнно очолюе Папай – бог грому i блискавки, покровитель скiфського гнiзда. Скiфи шанують Папая, вiтаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобi здоров’я!» Хоча в руках Папая i грiзний грiм, але це мирний i добрий бог.

Інша рiч Арес, бог вiйни.

Вiйни не затихають роками, i в Ареса завжди вистачае роботи. Безжалiсний бог вiйни! Годi молити у нього милосердя, рятунку. Вiн не знае нi жалю, нi спiвчуття. Його збуджуе лише кров. Гаряча, пролита кров. Вiн багне кровi, i його щедро напувають кров’ю. І своею, i чужою.

Жодному боговi, навiть самому Папаю, не ставлять скiфи кумирiв, не зводять храмiв та вiвтарiв. Обiйдуться мирнi боги i без зайвого клопоту iз святилищами.

Інша рiч Арес – бог вiйни.

Йому, единому серед усiх богiв, споруджують величезнi святилища у всiх краях i землях Скiфii. Смерть чекае кожного, хто забуде принести Аресу щедрi дари – жертви!

Є святилище Ареса i в краi Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячi в’язанок хмизу, щiльно складенi одна на одну i добре втоптанi, утворюють чималу споруду крокiв двiстi довжиною, а висотою у зрiст вершника. З трьох бокiв стiни прямовиснi, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осiдае, i тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершинi святилища – трикутний майданчик, а на нiм стоiть прадавнiй залiзний меч, для богатиря кутий, iз широким лезом…

Той меч i е бог вiйни Арес.
Немае у бога обличчя.
Зайве обличчя боговi вiйни.
Меч – то його обличчя.
А меч оновлюеться кров’ю.

На широке плато вихопились вершники i закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твоi iдуть! Ти чуеш, як iржуть iхнi прудкi конi? Ти чуеш, як дзвенять мечi iхнi i спiвають в польотi стрiли?… Сини твоi ведуть ворогiв, щоб напоiти тебе кров’ю! Солодка кров ворогiв!.. Арара!!!

На заходi над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо i вiтряно, i обрii вiд кривавого сонця багрянiли.

– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогiв!..

Першим пiднявся на плато Тапур в оточеннi ватагiв, старiйшин та знатних воiнiв. За ними гнали трьох полонених – вбраних у бiле. Два лiтнi бранцi, високi, сивуватi, ступали рiвно i твердо, а третiй – юнак – спотикався, його очi бiгали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли вiн вiдставав, його пiдганяли списами i кричали:

– Іди, iди, калiпiд!.. Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи блiде, вже помертвiле обличчя. А в головi билася одна-едина думка: за вiщо? За вiщо скiфський аркан вихопив його iз рiдного гнiзда?… Його життя тiльки-но починалося, вiн ще нiкого не вбив i навiть нiкого не зобидив, i ось за це його хочуть убити, а кров’ю його молодою напоiти свого бога… За вiщо?… За вiщо?… Вiн все ще озирався з надiею, але рятунку уже не було.

Позад нього стiною сунули страшнi бородатi вершники у чорних башликах i кричали, щоб вiн радiв, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи бiлий свiт, здiймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обiрватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку вiн звiв очi до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, iди, калiпiд! Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кiлькома рядами оточили святилище свого бога i пiдняли вгору мечi, на яких заграли червонi вiдблиски кривавого сонця.

– Арес, ми прийшли!!

Наперед виiхав вождь i крикнув до святилища:

– Великий i всемогутнiй Арес! Чи чуеш нас?

– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога вiйни вiдповiли скiфи.

– Я прийшов iз своiм вiйськом, щоб напоiти тебе солодкою кров’ю, могутнiй i славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечiв! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого вiйська, всемогутнiй Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у нашi руки гострi мечi i цiлкi стрiли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калiпiди, якi вiдвертаються од нас, покаранi. Я захопив багато здобичi i рабiв. Грецький архонт вiдкупився од мене власною дочкою. Ми дякуемо тобi, наш славний i всемогутнiй боже! Ми напоiмо тебе кров’ю, щоб ти завжди вкладав у нашi руки силу, а в зброю нашу ясну – мiць. Пий кров, Арес, ти ii заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

– Арес хоче пити кров! Арес багне кровi! Напувайте Ареса!

Трое скiфiв схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Пiдбiг п’ятий скiф, змахнув мечем, i в чашу бризнула кров, а голова покотилася до пiднiжжя святилища.

– Пий, Арес, пий!!! – в екстазi кричало вiйсько. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усi народи i племена!

– Пий, Арес, солодка кров у ворогiв!

– Арара!!!

Старий дiд з довгою бiлою бородою, взявши чашу, з якоi через вiнця лилася паруюча червона кров, врочисто пiднявся на гору. Бiля меча, що стирчав у хмизi, вiн прочитав молитву i, вмочивши пальцi у кровi, провiв по лезу меча.

– Пий, Арес, кров наших ворогiв! – кричало внизу вiйсько.

Шепочучи заклинання, дiд хлюпав кров’ю на меч. А внизу два скiфи мечами вiдрубали у безголового трупа руки й ноги i розкидали iх у рiзнi боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи, новоi поживи.

Спорожнивши чашу, спустився бiлобородий вниз i жестом велiв, щоб брали другого полоненого.

Тодi вивели наперед високого, сивого калiпiда з густо зарослим обличчям. Вiн глянув на криваве сонце на заходi i вiдвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

– Помилуйте…

– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий сивий калiпiд. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воiн! А втiм, який ти воiн! Не дорiс ще до воiна.

Його схопили за руки два скiфи i розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.

– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моею кров’ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скiфа з мечем, кричав сивий калiпiд. – Чого стоiш?… Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моею кров’ю!..

– О, хоробрий! – схвально загудiли вершники.

Скiф змахнув мечем, i голова калiпiда з глухим стукотом впала на суху, закам’янiлу землю i покотилася, цвiркаючи, кров’ю… Два скiфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побiльше налилося кровi.

– А-а-а… – здавлено закричав юнак i впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нiкого не чiпав… За вiщо?… За вiщо?…

Скiфи вже схопили його за руки i поставили на ноги.

– Стривайте! – крикнув iм Тапур. – Чи подобае напувати Ареса кров’ю боягуза?

– Нi, – вiдповiли вершники. – Арес п’е тiльки кров хоробрих!

– Геть звiдси, миршавий калiпiд! – зневажливо сказав юнаковi Тапур. – Твоя кров ляклива, ii не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На бiльше ти не заслуговуеш!»




Скiф iз стайкиного верху, який тримае скiпетр…


В урочищi Стайкин Верх, що на Посуллi, знаходиться група курганiв скiфського часу. Курган за номером один мав ще й персональне iм’я – Старша Могила (належав до першоi половини ІV ст. до н. е.). За висотою – 20 метрiв, з розряду «вельможних» курганiв, не iнакше як царських, i був обведений ровом та валом (в насипi збереглися слiди тризни). В центральному похованнi, що було перекрите дубовими колодами – гробниця у виглядi зрубу з чотирма кутовими стовпами.

Кiстяк дорослого чоловiка лежав на спинi, при ньому знайдено: короткий меч (очевидно, акiнак), ще один меч без прикрас, горит, бронзовi, залiзнi та кiстянi наконечники стрiл, двi бойовi сокири, чотири наконечники вiд списiв (забрав на той свiт аж чотири списи, себто добре озброiвся), панцир, 16 кiнських вуздечок, навершя, прикрашенi голiвками бикiв, бубонцi.

А ось сусiднiй курган (в археологiв пiд номером 5) мав два склепи, в одному з яких було парне – чоловiче й жiноче – поховання. На жiночому кiстяку – золотi стрiчки з амфороподiбними пiдвiсками, два скроневi кiльця, намисто, шпильки, нашивнi платiвки, незмiнне дзеркало, каблучка, браслет, 16 бронзових бубонцiв, 8 амфор, залiзнi щипцi (друга половина ІV ст. до н. е.).

А ось чоловiк ii (чи – пан-господар?) явно належав до знатноi i владичноi верхiвки скiфського суспiльства. На ньому була золота пов’язка, двi такi ж гривнi, рукiв’я нагайки (ознака пана, владики) нашивнi платiвки, а на поясi – платiвка iз зображенням скiфа (чи не портретне зображення покiйника?), який тримае скiпетр. Так називають жезл (берло або палицю), але незмiнно оздоблену дорогоцiнним камiнням та рiзьбленням, часто з голiвками орлiв чи грифонiв. Скiпетр зустрiчався й ранiше – в матерiалах культури давнiх степовикiв, починаючи з раннього енеолiту (мiдно-кам’яний вiк, перехiдний вiд неолiту до бронзи), i був, як би ми сьогоднi сказали, – iнтернацiональною (мiжнародною i мiжплеменною) ознакою влади. Бувае скiпетр з дерева, кiстки, i е незмiнним символом влади – в тiм числi й царськоi. Його ще називають державним скiпетром. (Поговiрка була: пiд скiпетром кого – пiд владою кого-небудь.) Ясно, що в курганi № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племенi чи впливового ватага великого загону, проводиря, старiйшини племенi або союзу племен. В крайньому разi, представника верховноi влади i не виключено, що такого, який належав до царських скiфiв, владик над усiма iншими скiфами i нескiфами Пiвнiчного Причорномор’я.



Існуе жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без пiдтексту) говорить:

– Я не боюся конкуренцii, адже знаю, що я – найкращий!

Так ось, однi скiфи теж не бачили суперництва (серед iнших скiфських племен), адже знали i втокмачували всюди силою зброi й вiйськовоi могутi, що вони – найкращi! Серед усiх скiфiв!



Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ «НАЙКРАЩИМИ», АБО «СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ».

«Найкращими», «вiльними» (це чи не головне), або власне «скiфами», вважали себе так званi царськi скiфи (тiльки iхнi представники могли бути царями Скiфii, звiдси i iхня назва – царськi), владики Пiвнiчного Причорномор’я, скотарi i воiни, ударна, цiлеспрямовуюча, органiзуюча i керiвна сила непереможного скiфського вiйська, його золота верхiвка. Як, мiж iншим, i всiеi скiфськоi держави, ii мiць i сила, i надiя на майбутне. Решта племен – навiть кочовики, скiфи-орачi i скiфи-землероби – хоч вони й були однiеi кровi, одного етносу й культури, – була iм пiдвладна, iх царськi скiфи вважали своiми данниками або ще гiрше – рабами. Вся Скiфiя мусила безвiдмовно платити царським скiфам данину: кочовики – худобою, кiньми, хлiбороби – зерном – своiм повелителям i грiзним господарям. Хто не корився i не платив данини, той розплачувався за те або своею волею, або життям. Непокiрних повелителi жорстоко карали, забирали iхне майно, стада, табуни коней, жiнок, дiтей, поселення спалювали, а вцiлiлих перетворювали на рабiв – для себе (тодi iх ослiплювали), або й на продаж в античнi мiста, котрi переправляли iх у Грецiю, i слiд таких бiдолах назавжди губився. Тож i виходило, що не коритися було собi дорожче.

Царськi скiфи були не тiльки численними, а й могутнiми, бо мали постiйне i добре навчене вiйсько, що допомагало iм панувати над усiма – в Причорномор’i, в Поднiпров’i, в Криму, в степах мiж Танаiсом та Істром, вiд моря й до пiвнiчних лiсiв.

На випадок всезагального лиха, коли на Скiфiю йшов ворог чи коли сама Скiфiя на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну вiхолу, царськi скiфи ставали кiстяком всенародного ополчення, його рушiйною i скеровуючою силою, тараном, що все пробивав i нищив на своему шляху, а отже, гарантом успiху. Коли такi кiннi орди рухались степами, земля двигтiла, хмари пилу затуляли пiвнеба, степ тонув в iржаннi коней i криках людей, а хмари стрiл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та калiцтво, i тодi тремтiли всi – i чужi, i своi…

Царськi скiфи – то була елiта Скiфii, ii, зрештою, генофонд. Це в них, царських скiфiв, були найбiльшi стада худоби, найбiльшi табуни коней, незлiченнi вози, золото, раби, багате вбрання i зброя, що сяяла срiблом та злотом (як i збруя iхнiх коней). Це вони розкошували у достатку i мали безлiч золотих прикрас, що потiм вражатимуть археологiв, якi розкриватимуть iхнi кургани, хати вiчнi, грандiознi за розмiрами i за багатим начинням…




Залiзний меч iз золотими пiхвами



(Із скiфського записника)

Першою здобиччю росiйських археологiв в Украiнi (а заодно й першою сторiнкою iсторii археологii в Украiнi) став Литий курган 1-i половини VІ ст. до н. е., що здiймався бiля села Кучерiвка Знам’янського району Кiровоградськоi областi (за сучасним адмiнiстративним подiлом). Росiяни його розкопали у 1763 роцi (першi в нашiй державi iсторично зафiксованi розкопки) за наказом новоросiйського губернатора Мельгунова (тому його ще iнодi називають – геть несправедливо – Мельгуновським, хоча до Мельгунова вiн мав свое iм’я).

В курганi було виявлено багате поховання одного з вождiв скiфських племен (якого саме вождя i яких саме племен, залишилося загадкою). Незаперечне було iнше: курган належав чи не до найранiшого перiоду скiфського царства в Причорномор’i, коли сколоти повернулися (чи – поверталися) з Малоi Азii i ще зберiгали зв’язки з цивiлiзацiями прадавнього Сходу, що колись була iхньою прабатькiвщиною.

Тож невдовзi пiсля повернення (чи й пiд час повернення) вождь одного з племен – значний вождь, очевидно, впливовий i багатий – i опинився (вiд ран, отриманих в боях з мiдiйцями, чи був прикiнчений суперниками у боротьбi за владу, хто тепер достовiрно скаже?) – пiд товщею кургану, що його згодом, вже украiнцi, назвуть Литим. Вiд нього й залишився в курганi залiзний меч iз золотими пiхвами – найбiльша дорогоцiннiсть воiна. А вождя й поготiв. Та й взагалi, скiфа без меча, як i без лука не уявити (навiть мирнi скiфи-землероби та орачi i тi ходили зi зброею – такi тодi були часи, адже в степах хто з мечем – той i пан). Бо меч – це твоя сила й повага в племенi, твiй захист i порятунок, а отже, й надiя-сподiванка пожити ще в цьому свiтi. Вже тодi почали виникати поговiрки, що в пiзнiшi часи стануть особливо популярними: iти на когось з мечем, себто починати проти когось вiйну. Пiдняти меч – почати вiйну. Схрестити мечi – вступити у бiй, у боротьбу чи криваву суперечку. Взяти меч у руку – пiдготуватися, бути готовим до вiйни. Але як через вiки застерiгатиме великий киiвський князь Святослав: хто прийде до нас з мечем, той вiд меча i загине.

Отож такого меча – для захисту i наступу – i мав вождь, який перетворився на тлiн пiд товщею Литого кургану. Його пiхви були обкладенi золотою пластиною, ii в свою чергу майстер прикрасив зображенням фантастичних iстот – лев з тулубом бика, якась хижа птиця, риба з крилами тощо. А спiльними для всiх чудиськ були руки, якi тримають натягнутий лук iз стрiлою, що ось-ось зiрветься з тятиви i полетить вражати ворогiв…

Але – не полетiла.

Всi багатства Литого кургану (крiм меча, ще срiбна оздоба меблiв, мiдна бляшка у виглядi орла, золоте окуття верхньоi частини пiхов меча, бронзовi наконечники стрiл, рiзнi прикраси – золотi дiадеми, срiбнi оздоби тощо) були вiдвезенi до Петербурга на зберiгання в Ермiтажi. Залiзний меч iз золотими пiхвами там i нинi цiнуеться, Украiнi ж залишився лише розритий курган та згадка про нього в енциклопедii та наукових збiрниках, присвячених скiфськiй iсторii…

У людей з мечем, у царських та кочових скiфiв, початком i кiнцем, нарiжним каменем, ба – засадничим iхнiм хребтом, основою iхнього буття в цьому свiтi були – влада, кочiвництво та вiйни (а втiм, без воен i взагалi без озброеноi вiйськовоi сили й мiцi влади не втримаеш – та ще в тi часи!). Так-от, кочовий спосiб життя, що вимагав згуртованостi, i мiцна вiйськова органiзацiя, що вимагала прямо-таки жорстокоi злютованостi й покори нижчого вищому, i наклали колоритний вiдбиток на всi сторони життя та iдеологii скiфiв.

Геродот охарактеризував iх напрочуд коротко i напрочуд влучно, точно i емко: «Кожен з них – кiнний стрiлець (з лука)». Цим однiсiньким, коротеньким рядком сказано все, i це стало найповнiшою характеристикою сколотiв. А тому й зброю у них мав кожен чоловiк – без оружжя, без хвацького i водночас професiонального вмiння володiти ним – ти не жилець у тодiшньому свiтi причорноморських степiв чи в межирiччi Танаiса – Борисфена – Істра. Зброею володiли й жiнки (чоловiки були всуцiль войовниками, а подруги iхнi, матерi й сестри – войовницями). Навiть дiти – це видно з iхнiх поховань – носили короткi, пристосованi до iхнього вiку й сили маленькi луки, якi несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всiх зображеннях скiфiв (хоча б i в сценах побуту та мирноi працi), що до нас дiйшли, адже вона супроводжувала потомкiв Таргiтая та Скiфа вiд дитинства й до останнього подиху в цьому свiтi. Ба навiть iшла з ними в могили, на той свiт – скiфи вiрили в iснування потойбiчного життя, яке мало чим вiдрiзнялося вiд життя у свiтi бiлому. Озброювався кожен. Правда, екiпiровка, як i вартiсть зброi та ii оздоба, залежали вiд майнового та соцiального рангу кожного, його вiку, але все одно зброю всi берегли i доглядали, берегли й оздоблювали ii за принципом пiзнiших кавказьких абрекiв: хай у мене бешмет з дiркою, зате в мене зброя у срiблi! До важкого захисного озброення належали в основному панцир i шолом. Такий воiн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) i поножi. Додайте до цього меч, акiнак, спис, дротик i лук, i скiф постане перед вами, як намальований!

Тож i не дивно, що в синiв змiеногоi богинi над усе поцiновувались вiйськова звага i доблесть, хоробрiсть i мужнiсть у бою, зневага до смертi i повна вiдсутнiсть страху. І, перш за все, вiдданiсть своему народовi, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброi. Все iнше для них не суть було важливим.

Такi риси у своiх воiнiв шанували всi, увесь народ, а вождi, царi й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися лише тi, хто вбив у бою найбiльше ворогiв чи вчинив якийсь подвиг; такi неодмiнно при всьому народовi (на щорiчних святах влаштовувались ритуальнi танцi й змагання – боротьба, стрiльба з лука тощо) одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина i нахильцi врочисто ii випивали. І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у свiтi скiфiв iснувала система орденiв, медалей чи iнших яких вiдзнак й нагород за вiйськовi звершення, почесна чаша чи келих вина, що iх пiдносили при всьому народовi вдатному воiну, прирiвнювалися б, наприклад, до звання героя Скiфii.)

А ще в них над усе цiнувалася дружба – мiцна чоловiча дружба! І, як найвищий ii прояв, побратимство. Коли чужi до того ставали названими братами, товаришами по зброi, по боротьбi, соратниками й сподвижниками, i таке братерство поцiновувалося й шанувалося вище за кровну спорiдненiсть. Не маеш побратима, i ти вже нiби неповноцiнний. У слов’ян, наших прямих предкiв, теж iснував обряд побратимства для змiцнення дружби i теж прирiвнювався до братерських кровних стосункiв – вiдомо з епосу Киiвськоi Русi. Пiзнiше вiн набуде особливого значення у запорозьких козакiв. «Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай!» – вигукував Пантелеймон Кулiш. А корiння слов’янського i козацького лицарського побратимства – у Скiфii. (Недарма ж i нинi дехто вважае украiнських козакiв – е й така думка – прямими потомками скiфiв!)

А здiйснювався скiфський обряд побратимства так: у посудину з вином i кров’ю тих, хто давав клятву на вiрну дружбу (кров брали з пальця правицi) занурювалася зброя – це мiг бути кiнчик меча або акiнака, стрiли чи лезо бойовоi сокири, наконечник дротика чи списа, пiсля чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напiй з iхньою кров’ю i побратимство, скрiплене в такий спосiб вважалося – i було насправдi, – до скону вiку мiцнiшим за родиннi зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись вiддавав життя.

Оскiльки ж вiйни у скiфiв вiдiгравали ледь чи не сакральну роль у iхньому життi i над усе шанувалися молодецтво, воiнська звага, хоробрiсть та самовiдданiсть, то на цьому грунтi й виник культ бога вiйни, що його символiзував старовинний залiзний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися iншi звичаi скiфiв, що iх ми – з висоти свого вiку i своеi моралi, – називаемо жорстокими, а в тi часи, у тих обставинах ми теж дiяли б точнiсiнько так. Себто неодмiнно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знiмали б скальпи з повергнених ворогiв – все це не лише змiцнювало вiдвагу, а й виховувало непримиреннiсть до ворогiв i байдужiсть до власного життя, коли важливiшим над усе ставали звага у бою, готовнiсть до самопожертви при захистi товариства, сiм’i, народу, зрештою, рiдного краю…




То в чому полягало «велике скiфське лихо»?


Виявляеться (це ж треба, га?!.) «християнiзацiя Русi запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (видiлення мое. – В. Ч.).

Нi бiльше нi менше, надруковано, як кажуть, чорним по бiлому.

Таке якось прочитав я в однiй книзi (власне, брошурцi) i був подивований: так ось для чого киiвський князь Володимир, прозваний пiзнiше Великим i Рiвноапостольним, хрестив Русь у 988 роцi? Аби вiд скiфського лиха ii позбавити, вiд iхнього драпiжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грiшним дiлом, був певний (та й досi так вважаю), що християнiзацiя Русi вiдбулася зовсiм не у зв’язку зi скiфами та iхньою безжалiснiстю, iнакше б це його – християнство, як i наших пращурiв – тiльки б принизило.

Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вiрити авторовi, так нажахало Русь (мiж iншим, заднiм числом!), що вона, бiдолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?

Слава Богу, автор – до речi, кандидат наук (правда, технiчних), лауреат Державноi премii Украiни з науки i технiки – дае й вiдповiдь: «Так, у скiфiв жiнка була власнiстю чоловiка (а в кого вона у тi часи, чи й пiзнiше, протягом столiть i столiть не була оною? То що – заради цього довелося на Русi приймати християнство? – В. Ч.), а пiсля його смертi переходила у власнiсть спадкоемця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».

І далi:

«Скiф випивав (якщо вже точнiше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кiлька ковткiв. Рiзниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усiх ним вбитих вiдносив до царя – це було пiдставою для одержання частки захопленоi добичi».

І, нарештi, чи не найголовнiше лихо-пеня, те, в чому заднiм числом звинувачуються тепер скiфи i вiд чого, буцiмто, рятувалися давнi нашi пращури русичi, приймаючи християнство:

«Скiфськi дiвчата не виходили замiж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогiв, тому добре володiли зброею, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягае кримiнал скiфських дiвчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогiв? Але ж з ворогами нi тодi, нi тепер нiхто не панькався i не панькаеться. (Як любили повторювати в есересерiвськi часи: якщо ворог не здаеться, його знищують!) Чи кримiнал у тому, що скiфськi представницi прекрасноi половини роду людського мали бути – i були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володiли зброею? Так у тi часи без зброi навiть жiнка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цiлком, мiж iншим, заслужено! – народнi месницi, льотчицi, снайперки тощо!

Так ось. По-перше, християнство на Русi нашiй приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (маеться на увазi – русичiв. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж умiли бути – i були – жорстокими!) – нi i нi! Це б принизило ту воiстину величезну роль, що ii вiдiграло впродовж тисячолiття i нинi вiдiграе християнство у нашому життi, у свiтi нашому слов’янському, а по-друге, це називаеться шукати крайнiх. Валити з хвороi голови на здорову. Скiфи не були анi добрими, анi такими собi бузувiрами у нашому, звичайно, розумiннi цього термiну (як не були такими вже знавiснiлими драпiжниками й харцизяками – вони були дiтьми свого часу i дiяли так, як iм пiдказували, у iхньому розумiннi i традицiях тих часiв, iхнi неписанi закони, звичаi, обставини тодiшнього життя тощо). Тобто скiфи не були жорстокiшими за iншi народи – нi i нi. Людохватство та харцизяцтво – це такi субстанцii, що були властивi в якiйсь мiрi i скiфам теж, i в повнiшiй мiрi усiм тодiшнiм народам – особливо на Сходi, якi ми нинi називаемо стародавнiми. Особливо шкуродерними були тi народи i племена, якi стояли на значно нижчих рiвнях розвитку, моралi тощо. Та й нинiшнi народи – в тiм числi й християнськi, – теж проявляли – i часом ще й нинi проявляють, – дерилюдство, у яке столiття не заглянь, адже вiйни мiж своiми – i мiж християнами теж – не затихали роками в Європi чи на Сходi. (Згадаймо хоча б вiсiм хрестових походiв, що були здiйсненi на Схiд на протязi ХІ – ХІІІ столiть, коли збиралося до ста тисяч учасникiв. Ба навiть дiти – 50 тисяч! – вирушили в похiд з Європи за закликом католицьких фанатикiв iз Францii та Нiмеччини у 1212 роцi «звiльнювати Єрусалим» i майже всi зустрiли свiй кiнець у походi!)

А щодо скiфiв, то Русь не могла нести вiдповiдальностi за чиесь гвалтiвництво. Бодай i скiфське. У неi i свого вистачало, i в християнства теж. Та й сам автор заявляе, що «амбiцiй мiж конфесiями i церквами та суперечок за вплив на паству, за власнiсть, ще досить багато, що пiдривае авторитет релiгii серед мас». Правильно, але при чiм тут скiфи? У них були своi закони, своi звички, принципи, традицii, своя мораль, нам часом i незрозумiло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрiлами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо бiльшим розмахом – атомними бомбами, пiд якими (Нагасакi та Хiросима) – гинуть за раз по сто i бiльше тисяч. Оце розмах! Та скiфам таке й не снилося! І все це чинять також i вiруючi люди – християни i мусульмани (особливо нинiшнi терористи, поспiль релiгiйнi фанатики!). Не стала Русь святiшою пiсля прийняття християнства – на жаль!

Гнобительства й прожерливостi було й буде в iсторii людства, i скiфи тут не виняток. Звинувачуючи iх у живоглотствi (вiд якоi буцiмто русичi, якщо вiрити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохiть сам же й розповiдае про ту деспотичнiсть, що чинилася на Русi – вже християнськiй: княжi чвари-розбрати, коли своi нищили своiх (як той же Юрiй Боголюбський, який тричi захоплював Киiв i тричi плюндрував його) – то при чiм тут скiфи? Кровожерливостi й своеi вистачало. Вся Європа минулих столiть палала у вiйнах, що не затихали на ii просторах часом i десятилiття поспiль – аж до Другоi свiтовоi, коли в жертву боговi вiйни було принесено вiд 20 до 40 (точноi цифри досi немае) мiльйонiв людських життiв.

Власне зло та розбрати серед своiх, врештi-решт, i погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!

А скiфи й справдi пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашоi сьогоднiшньоi моралi!) звичка – пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопивцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога, аби напитися «вiд пуза» його кровi! А тому, що тодi вважалося: якщо ти перемiг сильного супротивника, випий трохи його кровi – бодай i символiчно, – i сила ворога, його спритнiсть i звага передадуться тобi, ти станеш ще сильнiшим, ще спритнiшим, ще вiдважнiшим! (Гастрономiчнi смаки тут нi при чiм!). В iм’я цього й пили кров – це не вважалося тодi дикунством! Але то був раннiй перiод людства, коли зароджувалася його мораль i цивiлiзацiя, а кров людини – що, як вiдомо, не е водицею, – п’ють i сьогоднi. І п’ють ii гай-гай якi освiченi й глибоко цивiлiзованi – в порiвняннi зi скiфами, нецивiлiзованими i неосвiченими!

А щодо дiвчат, то вони й справдi не виходили замiж доти, доки не вбивали трьох ворогiв (а ворогiв у тi часи вистачало!), але не так скiфськi мадонни, як сарматськi. (Сармати – сусiди й близькi родичi скiфiв. Про це я вже якось писав у повiстi «Нiч любовi на засiяному полi».) Але такi були часи, коли не тiльки чоловiки не розлучалися зi зброею, а й жiнки змушенi були вчитися нею володiти, вмiти постояти за себе чи за своiх дiтей…

І голови вбитих – бувало й так, – приносили вождю, аби отримати за них винагороду – здебiльшого почесну чашу вина в присутностi родакiв – це була велика честь, про таких героiв складали пiснi, iх прославляли! І тодi це не вважалося варварством i дикунством – не варт нинiшнi моральнi принципи тулити до давнiх народiв i на цiй пiдставi iх у чомусь звинувачувати!

Що ж до кривавоi помсти, то вона – кровна помста – iснувала ще в родовому суспiльствi – як вiдплата за вбивство свого. І скiфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслiдувати убивцю i його родичiв при потребi було чи не священним – навiть у грекiв! Тож i переслiдували родичiв аж до дiтей двоюрiдних братiв! Убивця нiде не мiг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмiнно здiйснювалася. Ба й сьогоднi (Кавказ, хоча б та ж Чечня) iснуе iнститут кровноi помсти – то затухаючи в певнi перiоди, то знову спалахуючи, i викорiнити його ще жоднiй владi не вдавалося. Тож вiд помсти й сьогоднi часто вигибають цiлi роди!

Приносили скiфи в жертву своему кривавому боговi вiйни Аресу людськi жертви – полонених. Це було у всiх тодiшнiх народiв i не вважалося аморальним. Та й моральнi засади тодi були дещо iншими, принаймнi не збiгалися з нашими, теперiшнiми.

І нарештi, останне: Русь приймала християнство – ще раз нагадаемо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвiсть.

Як вiдомо, царськi скiфи, якi вважали себе «найкращими», «власне скiфами», решту племен Скiфii називали «пiдвладними», своiми «рабами». Але не в прямому значеннi, просто племена тi мали щороку сплачувати «справжнiм» скiфам данину. Вiдмова вiд плати – вiйна. З усiма наслiдками, що звiдси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранцiв скiфи перетворювали на рабiв – як i повсюдно в тодiшньому свiтi (у наш час це – вiйськовi полоненi). Бiльшу частину невiльникiв переможцi продавали в грецькi колонii на узбережжi Чорного моря i навiть у грецькi метрополii. Рабство, як свiдчить iсторiя, у них набуло значного поширення. Рабiв використовували на рiзних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарствi та в особистому слугуваннi. Рiдко у якому скiфському курганi не знаходять рабiв у могилах не лише знатi, а й середнього стану, iх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покiйника або за стiнкою могили без речей, здебiльшого у скорченому положеннi… А втiм, рабство у Скiфii було патрiархальним, домашнiм i не становило, як в iнших, основи виробництва.

Хоча недобрими вони бували не лише до своiх рабiв. У повiдомленнях Кларха Солiйського (ІV ст. до н. е.) е свiдчення про зарозумiлу деспотичнiсть скiфiв до iнших народiв, зокрема до фракiйцiв: «Вдавшись до розкошi i притому досить сильно… вони дiйшли до такого ступеня жорстокостi й гордовитостi, що в усiх людей, з якими вони вступали у вiдносини, почали вiдрiзати кiнчики носiв… А жiнки iх татуювали тiла жiнок фракiйцiв, якi жили навкруг них на захiд i пiвнiч… Над усiма вони панували так пиховито, що рабське служiння в них, нi для кого не безслiзне, перенесло i в поколiння вираз «вiд скiфiв», яким воно було».

Але вiйна е вiйна, не тiльки скiфи перемагали супротивникiв, захоплювали iх у полон i перетворювали на рабiв, а й самi скiфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полонi.

І самi ставали рабами.

І тодi вихiд був один – викуп. Прадавнiй звичай багатьох народiв. У скiфiв паролем при викупi було iранське слово «зiрiн» – золото. Мiрилом багатства у скiфiв з давнiх часiв (i особливо пiсля iхнiх передньоазiатських походiв) було золото, золотi прикраси, оздоблення зброi та збруi коней, золотi чашi й рiзне начиння. (Ось майновий ценз одного iз знатних тубiльцiв з Боспору: десять золотих чаш, вiсiмдесят чотиримiсних возiв та багато табунiв коней, стад великоi рогатоi худоби й отар овець. Але золото – на першому мiсцi.)

У бiдних не було золота, i вони не могли викупитися з неволi до кiнця своiх днiв. Можнi та багатi викуплялися за торбу золота i поверталися додому…




Про що кричать глинянi таблички


А затiяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемiзувати i тим бiльше захищати скiфiв вiд звинувачень в людохватствi, нi… І ось чому. По-перше, скiфи таки були нещадимими (в крайньому разi, не вiдзначалися лагiднiстю та милосердям до ворогiв чи рабiв), тут, як кажуть, нi вiдняти, нi додати. (Втiм, iхня жорстокiсть, це з нашоi точки зору й моралi жорстокiсть, у iхньому розумiннi це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим бiльше у тi часи – як i ранiше чи пiзнiше – всi народи i племена були деспотичними, i гнобительство у них було нормою. Особливо на Сходi, в Азii, де жорстокiсть просто не знала анiяких меж.

Хоча б у тiй же Ассирii, стародавнiй рабовласницькiй державi, що iснувала на пiвночi Месопотамii i яку ходили воювати скiфи.

Збереглися барельефи, на яких зображено, як iде пiдрахунок вiдрубаних голiв. Текст вiд iменi ассирiйського царя Тиглатпаласара Першого гласить:

«Як буря, кинувсь я на ворогiв. Я наповнив iхнiми трупами гiрськi яри. Я вiдрiзав iм голови. Я руйнував стiни iхнiх мiст. Я захоплював рабiв, майно, нелiченi скарби… Мiста iхнi я вiддавав полум’ю, я iх руйнував, я обернув iх на купи руiн…» І таких текстiв на глиняних табличках збереглося сотнi й сотнi.

Все це було тодi нормою. Правилами – даруйте за парадокс – хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.

І – вiдрубанi голови, голови, голови… Довговолосi, бородатi.

Писець акуратно й дiловито пiдраховуе i записуе iх, щоб потiм повiдомити царевi хто з його пiдданих i скiльки вiдрубав голiв i, отже, скiлькох перемiг ворогiв. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаено…

Ось на iншому барельефi конають полоняники, рядами посадженi на гострi палi…

Ось ще на одному – барельеф, як вiдомо, кам’яний – вiчний документ: ассирiйський цар Саргон гостряком списа власноручно виколюе полоняникам, якi стоять перед ним на колiнах, очi – теж звична тодi справа!

Ось ассирiйцi, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землi бранцiв, живцем здирають з них шкiру – спокiйно-дiловито… Буденна робота.

Ось у каменi навiчно закарбованi хвастощi царя Ашурбанiпала:

«…Нiби натиск лютоi бурi, я покорив краiну Елама в цiлому. Я вiдрубував голови, вiдрубав голову Теумману, iхньому гордовитому царевi. Без числа я перемiг його воiнiв, iхнiми трупами я наповнив околицi Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), iхню кров я спустив у рiчку Євлей i обагрив ii води, нiби червону вовну…»

«Я увiйшов у це мiсто i перерiзав його мешканцiв, як ягнят…» – це про такi ж «подвиги» з iншого кам’яного документа. І таких табличок з подiбними клинописними письменами тисячi! Бо й «подвигiв» тодi таких було тисячi й тисячi!

В Ассирii рабам часто виколювали очi, щоб позбавити iх можливостi втекти. А для слiпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам нiколи не калiчили – руки в раба мали бути цiлими i неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27 - До речi, для вирахування коефiцiенту працi рабiв, якi зрання й дотемна трудилися в царських та храмових господарствах, на рiзних будiвлях, в майстернях, ассирiйцi придумали таке поняття (щоб оцiнити виконану роботу), як – ЛЮДИНОДЕНЬ. Як це, виявляеться, близьке нам, адже за часiв СРСР у колгоспах теж був схожий термiн для колгоспникiв, крiпакiв державноi системи – ТРУДОДЕНЬ.] Людей тодi цiнували менше як худобу. Домашнiх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервнi вiйни безперервно поповнювали людськими ресурсами тi чи тi держави, на мiсце одного загиблого раба приганяли десятки й сотнi нових… Рабами ставали й своi, вiдносно вiльнi громадяни. Ось iз цього приводу документ на глинянiй табличцi:

«Сина Сiн-нурi, по iменi Залiлум, Бальмунамхе купив у його матерi Сiн-нурi. В якостi його повноi цiни вiн вiдважив iй 11 шекелiв срiбла (на той час приблизно цiна вiслюка). Вона поклялася своiм царем перед ювелiром Ібi-iлабратом, перед птахоловом Сiн-гамiлом, перед Енлiль-шемi, перед Сiн-ерiбом, перед Аху-вакаром, перед Ау-нiншубурка, перед Ілiма-ахi в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензiй».

Мати продала у вiчне рабство сина, i свiдки, шанованi городяни мiста Насарума, своiми печатками скрiпили цю угоду. Все по закону.

Не були винятком i скiфи i деяких рабiв своiх, аби тi не тiкали, теж ослiпляли. У вiдкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабiв, вони могли легко накивати п’ятами, а слiпi – куди поткнуться?

І голови пiсля битви, якщо вона закiнчувалася для них перемогою, скiфи вiдрубували i приносили iх потiм вождям як наочний доказ своеi вiдваги та хоробростi. І вождь тим воiнам, у яких виявлялося найбiльше вiдтятих голiв, власноручно на всезагальному святi в присутностi народу пiдносив почесну чашу вина. І такий воiн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билицi й легенди. Чи складали пiснi. Як вже в нашi днi славили тих, хто в роки Другоi свiтовоi вiйни бiльше вбив ворогiв – наприклад, снайперiв. Чи льотчикiв, якi найбiльше збили лiтакiв противника i мали на фюзеляжах про те вiдповiдну кiлькiсть зiрочок.

Проте людей на палi, як то чинили ассирiйцi, скiфи нiколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокiших катувань у всi часи охоче вдавалися в багатьох краiнах. Згадаймо хоча б Османську iмперiю, в ii столицi Цареградi охоче садовили на палю украiнцiв, якi протидiяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вiшали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденнi муки нелюдськi почепили Байду в Цареградi на риночку…

Поляки, наприклад, любили садовити на палi (що було, те було) украiнських козакiв, повстанських ватажкiв, якi боролися з панством за волю i кращу долю – це в Речi Посполитiй був улюблений вид мученицькоi страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвiр ледь чи не до шиi нещасних пiднiмали на стовпi, i вони по кiлька днiв конали пiд палючим сонцем у нелюдських муках, i це було не так вже й давно – якихось триста рокiв тому.

Чи, скажiмо, в Росii любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу вiдтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потiм, як милiсть превелику, i голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили iх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок писав: «Да, азиаты мы…» Щоправда, далi уточнював, хто ж вони е: «…да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами…»; скiфи якраз i не вдавалися до таких звiрств, та ще у вседержавному масштабi, як то робили в Московii, перетворюючи такi видовиська на масовi шоу – це наклеп на синiв змiеногоi богинi!). Пiзнiше в Росii засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи iх крiзь стрiй солдатiв, чи шпiцрутенами, топили в рiчках (зокрема в Москвi, у Неглиннiй) з каменем на грудях i чинили ще багато мученицьких i по-садистському вигадливих страт…

В Європi любили спалювати живцем на багаттях i влаштовували на площах мiст грандiознi видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жiнок, звинувачених в чарiвництвi чи й полiтичних супротивникiв – скiфи до такого зарiзяцтва, сатанiзму й шкуродерства не мали нiякого вiдношення. Їм, неписьменним, було далеко до «просвещенной» Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практицi iх i не застосовували.

До всього ж лютiсть скiфiв, у якiй iх звинувачують в основному грецькi джерела, не пiдтверджуеться археологiчними чи якимись iншими джерелами – крiм, звичайно, варварських звичаiв при похованнi царiв, коли вони умертвляли i клали з владикою часто жону його, слуг, конюхiв, не кажучи вже про рабiв. (Та й коней на той свiт забирали з собою часом i цiлими табунцями по десять-п’ятнадцять i бiльше голiв!) Усi звинувачення iх у жорстокостi йдуть вiд давнiх грекiв i, зокрема, вiд «батька iсторii» (виявляеться, й «батько» не завжди був об’ективним!), який у четвертiй книзi своеi «Історii в дев’яти книгах» пiд назвою «Мельпомена» зазначае, що т. зв. царськi скiфи, «найхоробрiшi, найчисленнiшi; вони вважають iнших скiфiв своiми рабами». І згадуе скiфiв-орачiв, але останнi нiколи не були рабами в скiфських владик, а тiльки змушенi були платити iм данину, як i iншi племена, з яких тодi й складалося об’еднання пiд назвою Велика Скiфiя. І додае, що скiфи ослiплюють «УСІХ (видiлення мое. – В. Ч.) полонених», що е явним перебiльшенням. Щоб ослiплювали всiх полонених, такого щось ми не чули. Хоча, звичайно, якась iхня частина, значно менша, i позбавлялась очей (лише тi, якi залишалися для себе, аби не розбiгалися в степу), переважна ж бiльшiсть тих, якi вiдправлялися на продаж, не ослiплювалась i взагалi не калiчилась, бо кому потрiбнi калiки. Та й коштували б такi значно дешевше.

«А военнi звичаi у них такi, – далi свiдчить Геродот. – Коли скiф убивае першого мужа, то п’е (трохи) його кровi. (Як бачимо, «трохи», а не, наприклад, всю кров. – В. Ч.) Голови вбитих несе царевi; бо тiльки той, хто принесе голову, бере участь у розподiлi здобичi (чи не в ассирiйцiв, з якими вони воювали в Переднiй Азii, перейняли скiфи цей звичай. – В. Ч.); якщо ж не принесе, то нi. З голови ворога скiф здирае шкiру в такий спосiб. Обкроюе голову довкруг коло вух i витрушуе ii, а потому вишкрiбае м’ясо волячим ребром i мне шкуру руками. (Така деталiзацiя переконливо свiдчить, що Геродот тут користувався достовiрними розповiдями степовикiв пiд час своiх вiдвiдин Ольвii. – В. Ч.) Вичинивши, вживае ту шкiру, як хустку. Вiн прив’язуе ii до вуздечки того коня, на якому iздить, i пишаеться тим. Той, хто мае бiльше таких хусток, вважаеться найхоробрiшим. Багато хто ще й одяг шие з тих шкурок, зшивають iх, як баранячi (??? – В. Ч.). Багато iх iще здирають з побитих ворогiв разом з нiгтями шкiру з правих рук (у ворожiй правицi сила. – В. Ч.) i роблять собi покривала до сагайдакiв. А людська шкiра мiцна i блискуча; вона найбiлiша з усiх шкiр. Багато iх (скiфiв) обдирають всю шкiру з людей (слiд пам’ятати, що все це робилося вже пiсля того, як ворог був мертвим. – В. Ч.), напинають ii на дерев’яну ляльку й возять (iз собою) на конях.

А з головами – не всiма, лише найбiльших ворогiв, – чинять так. Обрiзують усе, що вище брiв, i вичищають. Якщо це бiдний чоловiк, то обтягуе волячою шкiрою й так користуеться (сира шкiра, висихаючи, щiльно облягае череп. – В. Ч.), як посудиною для пиття. Так чинять iз черепами своiх домашнiх, якщо з ними полаються i коли перед судом царя iх переможуть (в герцi. – В. Ч.). А як прийдуть до такого гостi, вiн виносить тi голови й розказуе, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися, i вiн iх побив. Це вважаеться мужнiм вчинком.

Раз на рiк кожний правитель у своiй окрузi готуе посуд для змiшування вина, i його п’ють (на бенкетi) тi скiфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’е того вина й сидить збоку без почестi. Це найбiльша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогiв (для цього й потрiбно пiдраховувати вiдтятi в убитих ворогiв голови. – В. Ч.), дiстае двi чашi й п’е з обох них разом».[28 - Багатi черепи своiх ворогiв, переможених ними в поединку на очах у царя i пiсля герцю перетворених на чашi, обковували по краях золотом. Варто додати тут i добре вiдомий з iсторii факт, що саме так вчинили колись половцi, коли вбили на Нижньому Днiпрi киiвського князя Святослава.]

І все ж зазначав якось один журналiст у своiй розповiдi про археологiв, якi розкопували скiфську могилу: «…описаний… справедливий портрет скiфiв анiскiльки не принижуе iх iсторичного значення, особливо для нас, схiдних слов’ян. І навiть, навпаки, свiдчення iхнього життя i дiяльностi, що iх старанно дослiджують археологи, е нашим нацiональним набутком».

…А ще кожен скiф пiдперiзувався шкiряним поясом (часто з бичачоi шкiри, яку непросто було взяти стрiлою чи й навiть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або iншими якимись залiзними пластинками), на ньому пiдвiшував сагайдак з лiвого боку i кинджал (акiнак) з правого. Там часто висiла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмiнно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних – срiбними чи золотими. Взагалi скiф мiг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмiнно мала сяяти бодай срiблом, бо iнакше i скiф не був би скiфом!

Зброя у скiфiв, як уже мовилося в iншому мiсцi цiеi розповiдi, вiдiгравала найголовнiшу роль. Ледь чи не вирiшальну, адже була гарантiею того, що носiй i володар ii i завтра-позавтра ще житиме в своему краi. І взагалi – у свiтi бiлому. Якщо бiля пояса в нього висiтимуть кривий i гострий – волосину на льоту краяв! – нiж з кiстяним рукiв’ям, короткий меч-кинджал акiнак, двосiчний меч, бойовий молот, булава, заткнута за пояс (нею зручно було трощити ворожi голови, аби порятувати свою), дротик та в руках спис iз довгим i гострющим вiстрям-наконечником. Не кажучи вже про головну скiфську зброю (а втiм, у тi часи не лише скiфську) – лук в горитi з тугою тятивою, що ii не просто було й натягнути, i сагайдак, повен летючих стрiл…




Винахiд скiфа, або Як я був безкiнним стрiльцем з лука


«Я, Ашшурбанапал, осягнув все мистецтво писарiв, засвоiв знання всiх майстрiв (вельми похвально як для царя! – В. Ч.), скiльки iх е, навчився стрiляти з лука, iздити на конi…»

Це з написiв на глиняних табличках, знайдених в ассирiйськiй столицi Нiневii (668–626 рр. до н. е.). Тож i виходить з цього напису, що з лукiв ще треба було вчитися стрiляти (як i iздити верхи). Здаеться, простiше простого – поклав стрiлу, натягнув тятиву – аж нi. Навiть самому царевi довелося вчитися стрiляти з лука i iздити верхи на бойовому конi…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/sini-zm-nogo-bogin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


У геологii – пiдроздiл геохронологiчноi шкали, що вiдповiдае часовi утворення гiрських порiд, з яких складаеться група. В iсторii Землi видiляють п’ять ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.




2


Колон (лат. colonus – хлiбороб) – у Римськiй iмперii орендар невеликоi дiлянки землi у великого землевласника. Крiм орендноi плати, колон виконував натуральну повиннiсть. Пiзнiше колони стали закрiпачуватися землевласниками.




3


О. Зайвий.




4


Згiдно з легендою, подiл одного народу на два – вестготiв i остготiв – вiдбувся ось за яких непередбачених обставин. Пiд час переправи мiст через рiку було зруйновано, тож тi, що залишилися на захiдному березi, з часом стали зватися вестготами, захiдними готами, а тi, що переправились, остготами, схiдними готами. Невiдомо, яка рiчка роздiлила при переселеннi нiмецькi племена. Дехто вважае, що Днiпро, iншi – Вiсла.

На берегах Днiпра – вони вважали його святою рiкою, – розташувалися iхнi святилища – «Сяюча святиня готiв». У IV ст. столицею найбiльшоi готськоi держави за часiв короля Ерманарiха було мiсто Данпрастад – дехто його ототожнюе з Киевом.




5


Но не текут к своим истокам воды,
Земля не в силах стона подавить,
Рождает в муках новые народы,
А мертвых наций ей не оживить.

    ?Г. У. Лонгфелло



6


Карадаг – гiрський масив у схiднiй частинi головного пасма Кримських гiр на березi Чорного моря, до якого обриваеться крутим уступом. Являе собою зруйнований вулканiчний масив, заввишки до 577 м. Складений лавами i туфами. Поширенi оригiнальнi форми вивiтрювання (башти, стовпи, пiки), багатий на цiннi мiнерали – сердолiк, агат та iн. На схилах лiси, вище – степова рослиннiсть. Бiля схилiв – курорт Коктебель. Пам’ятка природи, з 1971 року – заповiдник.

Певний час Коктебель називався – з 1944 року – Планерським, нинi – селище мiського типу Судацького району. Розташований на узбережжi Коктебельськоi бухти, бiля пiднiжжя вулканiчного гiрського масиву Карадаг за 20 км вiд залiзничноi станцii Феодосiя.




7


Ямна культура – археологiчна культура серед. III – поч. II тис. до н. е.




8


Катакомбна культура – археологiчна культура раннього бронзового вiку. Їi пам’ятки датуються кiн. III – поч. II тис. до н. е.




9


Як тут не згадати знаменитий вигук одного з героiв (героiнь) комедii Грибоедова «Лихо з розуму»: «Нащо знати географiю? Скажеш вiзнику, куди тобi треба, вiн тебе туди й довезе!..»




10


«Ученi в царинi географii, – зазначав ще Плутарх, розпочинаючи своi порiвняльнi життеписи, – позначають невiдомi iм землi на самому краю карти, роблячи iнодi написи, що за ними – «безводнi пiщанi пустелi, що кишать звiрами», або: «непроходиме болото», або: «холодна Скiфiя», чи то – «крижане море».




11


Є в науцi думка, що Чорне море названо чорним не за колiр води, а за розмiщення вiдповiдно до сторiн свiту. Для украiнцiв, наприклад, Чорне море – це пiвдень, а ось для грекiв Чорне море – це пiвнiч. А пiвнiч називалася «чорною», «темною» (тодi як пiвдень, навпаки, «бiлим», «свiтлим»). То й люди, котрi жили на березi чорного, темного (себто пiвнiчного) моря, теж звалися «чорними», «темними» людьми. (У тюркiв, наприклад, слово «чорний» може означати пiвнiчний). Тодi назва кiммерiйцiв, можливо, й означае пiвнiчнi люди, люди, якi живуть на пiвночi (якщо дивитися iз Середземного моря), побiля пiвнiчного моря. Але це лише одна з гiпотез.




12


Зрубна культура; культура епохи бронзи. Видiлена В. О. Городцовим у 1901–1903 рр. Названа за способом поховання у зрубах. Тобто у ямах з дерев’яними конструкцiями рiзного роду. Найбiльше пам’яток цiеi культури знайдено у басейнах Волги, Дону i Днiпра. В Украiнi вiдомi два варiанти: степовий i лiсостеповий. Вони локалiзуються у басейнах Сiверського Дiнця та на Днiпровському Лiвобережжi. Датуеться зрубна культура ХVI–XII ст. до н. е. Питання походження ii дискусiйне. Вiдповiдно до однiеi точки зору, вона не мае коренiв в Украiнi i виникла як наслiдок мiграцii зi сходу (Середнього Поволжя). В результатi змiшання зрубних племен з мiсцевим населенням – носiями культури багатопружковоi i виникла зрубна культура Украiни. На думку iнших дослiдникiв, зрубна культура по всiй територii поширення формувалася приблизно одночасно на мiсцевому грунтi. Єдиного центру ii походження не iснувало.




13


Іранськi мови – група спорiднених мов iндоевропейськоi сiм’i. Генетично наближенi до iндiйських мов (iндоарiйських), разом з ними i промiжними мiж цими групами дардськими мовами становлять iндоiранську гiлку iндоевропейських мов. Поширенi в Іранi, Афганiстанi, а також у Пакистанi, Іраку, Туреччинi, в Середнiй Азii й на Кавказi, у Пiвнiчнiй та Пiвденнiй Осетii, частково Вiрменii, Азербайджанi, Грузii, Дагестанi, Узбекистанi, Туркменистанi, Киргизii, Казахстанi.

Розрiзняють iранськi мови давнi – VI–III ст. до н. е., середнi – III ст. до н. е. – IX ст. н. е. й новi – з VIII–IX ст. н. е.

До пiвденно-захiдноi пiдгрупи належать сучаснi перська (фарсi), таджицька, дарi, татська та iн., а також мертвi мови – давньоперська й середньоперська, талишська (пехлевi); до пiвнiчно-захiдноi пiдгрупи – курдська, белуджська, талишська, гiлянська та iн. мови; з мертвих – мiдiйська, авестiйська й парфянська. До пiвнiчно-схiдноi пiдгрупи входять сучаснi осетинська та ягнобська мови, а також мертвi – аланська, скiфська, согдiйська, хорезмiйська мови; до пiвденно-схiдноi пiдгрупи – сучаснi пушту (афганська) мунджанська, памiрськi мови, а також мертвi сакська i бактрiйська мови.

Андроновська культура – археологiчна культура бронзового вiку. Видiлена в 20-х роках ХХ столiття. Назва походить вiд с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура – умовна назва для частково спорiднених мiж собою культур, поширених на територii Казахстану, Захiдного Сибiру, пiвденного Приуралля. Орiентовно датуеться серединою i 2-ю половиною II тисячолiття до н. е. Для андроновськоi культури характернi поселення з залишками напiвземлянкових i наземних жител i могильники з трупопокладеннями, рiдше – з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’янi наконечники стрiл, бронзовi знаряддя i зброю, мiдне й пастове намисто, золотi й мiднi сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний – орнаментованi горщики, банки тощо.




14


Це ще не рекорд на довжину власного iменi. В Ассирii був цар, який мав таке iм’я (увага): Ашшуретельшамеуефсiтiубаллiтсу!

В Украiнi найдовшi прiзвища складаються лише з 14–15 лiтер, а найнайдовше всього лише з 20 – Константинопольський. (Подвiйнi прiзвища мають i до 24–25 лiтер. А ось iз чотирьох частин зафiксоване лише одне – Семенова-Тянь-Шанська-Болдирева).

Найдовшi iмена – Аполлiнарiй, Максимiлiан та Дзвенислава. Найкоротшi украiнськi прiзвища складаються з двох i трьох лiтер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших iмен, то це – Ів, Ор, Ян, Ія.




15


Неогеновий перiод i неогенова система, – неоген – другий перiод кайнозойськоi ери та вiдклади, що утворилися в той час приблизно 25 мiльйонiв рокiв тому.




16


«Упанiшади» (санскр. таемне знання) – iндiйськi прозовi й вiршованi, релiгiйно-фiлософськi трактати; частина ведичноi лiтератури. Виникли приблизно в VII–III ст. до н. е.




17


Дати iм’я у всiх народiв вважалося дуже важливим. Ще давнi шумери застерiгали: те, що «не мае iменi», не iснуе. Отже, «назвати по iменi», «дати iм’я» означае – спричинити життя.




18


Те саме, що багатобожжя, протилежне монотеiзму – единобожжю.




19


Днiпро-Славута – символ долi украiнського народу, персонаж фольклору, лiтератури. На думку деяких дослiдникiв, Славута був богом головноi рiчки давнiх слов’ян, сином богинi Слави, що символiзувала вiйськову перевагу. Існуе праслов’янське передання про походження Днiпра та Дунаю (назва пов’язуеться з богинею наших предкiв Даною) з кровi богатирiв-богiв.




20


У часи своiх мандрiв по свiту Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав вiн собi у Герiона, якоiсь потвори, волiв. Так оповiдае мiфологiя (релiгiйнi перекази) – iз примiток Т. Коструби.




21


Океан, на думку грекiв, це мовби величезна рiка, що обiймае всю землю. Стовпи Геракла – Гiбралтар, Гедейра – колонiя фракiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес фiнiкiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес, Гадiр) – примiтка Т. Коструби.




22


«Библейская энциклопедия», у якiй подаються науковi коментарi до всiх географiчних назв та iмен Бiблii, згадуе i Скiфопiль (пiзнiше з еврейською назвою Бефсан, Бео-Сан, Бет-Шеан), який лежить «за 600 стадiй вiд Єрусалима», i що вiн був «весьма сильною крепостью как по своему естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне…» І далi зазначаеться: «Во времена Спасителя (себто Ісуса Христа. – В. Ч.) Скифополь был главным городом Дикополя (на теренах Палестини. – В. Ч.), или союза 10 городов, населенных большею частью язычниками». Довгий час Скiфопiль перебував у ранзi столицi «Дикополя». Згадувався вiн i в Бiблii (щоправда, чомусь у виданнях лише до 1911 року): «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть Скифополь) и зависящих от него городов» – «Книга суддiв».




23


Істр – Дунай, Тирас – Днiстер, Гiпанiс – Пiвденний Буг, Борисфен – Днiпро, Пантикап, Гiпакiрис, Геррос – не означенi точно лiвобережнi рiки, Танаiс – Дон. Пората – Прут, Тiарант – Альт, Арар i Напарис – Яломiта i Серет, Ордесс – Ардиж. Марис – тепер Теiс.




24


Анатолiя (в перекладi з грецьк. – схiд) – назва у 20-х роках ХХ ст. всiеi азiатськоi частини Туреччини, що на пiвостровi Мала Азiя.




25


Самодiйськi народи – група народiв: ненцi, енцi, нганасани та селькупи, що живуть нинi на пiвночi Росii.




26


З iсторичного роману автора «Ольвiя».




27


До речi, для вирахування коефiцiенту працi рабiв, якi зрання й дотемна трудилися в царських та храмових господарствах, на рiзних будiвлях, в майстернях, ассирiйцi придумали таке поняття (щоб оцiнити виконану роботу), як – ЛЮДИНОДЕНЬ. Як це, виявляеться, близьке нам, адже за часiв СРСР у колгоспах теж був схожий термiн для колгоспникiв, крiпакiв державноi системи – ТРУДОДЕНЬ.




28


Багатi черепи своiх ворогiв, переможених ними в поединку на очах у царя i пiсля герцю перетворених на чашi, обковували по краях золотом. Варто додати тут i добре вiдомий з iсторii факт, що саме так вчинили колись половцi, коли вбили на Нижньому Днiпрi киiвського князя Святослава.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения